А ще більше зима здивована тим, пдо в неї вже немає тієї сили, якою могла б прибити цвіт тих квіток. Яскравими образами квітів, їхньою живучістю автор утверджує оптимізм, який звеселяє душу пригнічених, як весна пробуджує від довгого холодного сну й народжує нове життя, нові надії на майбутнє.
На основі паралелізму побудована веснянка «Гримить» (1880). Як весняний грім символізує прихід «благодатної пори», що відроджує природу, так само й грім національних і соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих змін, на які чекають мільііони людей.
Вірш «Розвивайся ти, високий дубе» (1883, цикл «Україна») у радянську епох>’ був вилучений зі збірки, оскільки суперечив ідеям більшовицької тоталітарної системи: ноезія наскрізь пройнята вірою у відродження єдиної соборної України «від Кубані аж до Сяну-річки». Фольклорні образи дуба, «весни красної» використано як художній паралелізм, що підсилює емоційне звучання твору й віру в зміни на краще: «Розвивайся ти, високий дубе» — «розпадуться пута віковії»; «Весна красна буде! — прокинуться люди».
Про які ж зміни конкретно йдеться? Ліричний герой наголошує, що вже несила служити сусідам — «Москві і ляхові»; треба жити в рівноправності й дружбі. У риторичному’ запитанні: «Чигцежтови мало наточились //Братерської крови?» — звучить заклик до слов’янських народів жити в мирі, а до свого — бути повноправним господарем у «власній хаті». «Вкраїна воскресне» лише тоді, коли українець стане в рідному домі ґаздою (хазяїном).
Окрасою збірки «З вершин і низин» стали цикли сонетів («Вільні сонети», «Тюремні сонети»), які приваблюють читача не тільки своєю класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси як вічних світлих категорій буття людини. Показовим у цьому плані є сонет «Сикстинська мадонна» (1881).
Цей твір з’явився під враженнями від споглядання геніальної картини Рафаеля «Сикстинська мадонна». У сонеті звучить віра в непереможну силу високого мистецтва й владу його шедеврів над душами людей. Франко продовжує Шевченкову традицію возвеличення жінки-матері, він теж бачить її з немовлям на руках. Цією красою й ніжністю поет просто заворожений. Цей стан передано в сонеті за допомогою риторичних запитань, звертань і окликів:
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може.
Наткнутий блиском твої красоти?
Лище безбожник не побачить краси Божої Матері — так емоційно стверджує ліричний герой.
Одні дослідники сприймають цей твір як вияв атеїзму молодого Франкасоціаліста (мовляв, тут протиставляються людина як реальність, ідеал і Бог як вигадка). Інші вважають, що в сонеті заперечуються примітивні, наївні, суто людські уявлення про Бога, які поступово зживатимуться, натомість утверджується думка, що саме краса й доброта людини, передовсім жінки-матері, найпереконливіше засвідчує красу й доброту Того, хто її створив, — істинного Бога. Лише пізнаючи людину, вірячи в неї, можна пізнавати Творця й вірити в Нього.
Іван Франко оновив, здавалося, уже безнадійно застарілу форму сонета, надав йому нового громадянського й філософського забарвлення.
У цілому в збірці переважає ще поетика революційного реалізму.
• автор захоплюється раціоналізмом (обожнює всемогутню силу розуму, науки «без віри основ»)-,
• має ще соціалістичні ілюзії (так, у вірші «Гадки на межі», співчуваючи бідуванню малоземельного галицького селянства, пише: «Зложитися полем докупи обом, // Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада?»)-,
• вихід із суспільної кризи бачить насамперед у духовному вдосконаленні людини, «просвіті», але не відкидає й насильницького, кривавого шляху боротьби (вірш «На суді»);
• Франко свято вірить у людину, як у Бога (замість Бога), сподівається: коли якось змінити умови, вони змінять і людину на краще, уможливлять рай на землі — соціалізм;
• нарешті, у багатьох віршах збірки ідея переважає над образністю, зміст над формою, сама мова ще не зовсім вироблена, переобтяжена діалектизмами, полонізмами, русизмами.
Однак у книжці розгортаються й інші мотиви — філософські й інтимні (у циклах «Жидівські мелодії», «Картка любови», у поемі «Панські жарти»), пульсують щирі емоції, прагнення краси й гармонії. Усе це стане основою майбутньої духовної еволюції митця.
Збірка «Зів’яле листя», що побачила світ у 1896 р., пройнята захопленням красою жінки й високим, трагічним почуттям кохання. Це — провідні мотиви книжки. Її жанр, за визначенням самого автора, — «лірична драма».
«Зів’яле листя» — не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом. Композиційно складається з трьох «жмутків» (уже в такий спосіб продовжується символіка назви), кожний з яких складається з двадцяти поезій. Перший «жмуток» був написаний раніше й уміщений ще в збірці «З вершин і низин», тепер до нього додалися два нові. В основі ліричного сюжету — болісні переживання юнака, викликані нерозділеним коханням. Три «жмутки» віршів (мов три дії драми) розкривають три душевні стани героя.
1. Перший «жмуток»- — палке кохання без надії на взаємність. Героя мучить самотність і сум. Світло приходить на зміну темряві в його душі й навпаки. І все ж крізь хмари відчаю пробивається промінчик сподівання на’ щастя.
2. Другий «жмуток» найбільш оптимістичний, кохання в душі героя спалахує з новою силою, дарує віру, радість життя, але… ненадовго.
3. Третій -«жмуток» — розв’язка драми: кохана стає дружиною іншого, щира любов зневажена, надії на щастя остаточно втрачені. Герой більше не знає, для чого жити. Дійшовши до краііньої межі відчаю, він накладає на себе руки. Так ще раз повторюється доля молодого Вертера — героя відомого роману Й. В. Ґете, що про нього згадує автор у передмові.
Основою «ліричної драми» стали власні переживання поета, саме тому душевні порухи героя передані так зворушливо й переконливо. «Тричі мені являлася любов, — зізнається Франко, — тричі в руці від раю ключ держала», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені почуття залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівань.
Певно, найбільшою і єдиною взаємною любов’ю в Івановому житті залишилась уже згадувана Ольга Рошкевич. Вона була освіченою, талановитою людиною, перекладала Золя й братів Гонкур, збирала народні пісні, вист>’пала з публікаціями в часописах, брала участь у жіночому русі, була причетна до відкриття жіночої гімназії в Станіславі (тепер — Івано-Франківськ).
Іван ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Закохані мріяли одружитися, для себе готували подарунок: збірку весільних пісень, які збирала Ольга в рідному селі Лолині. Збірка таки вийшла друком, але тоді, коли Іван і Ольга вже були не разом.
Перешкодою до щастя став арешт Франка. Священик Рошкевич, батько нареченої, не міг пробачити Іванові захоплення безбожним соціалізмом, хоча дуже поважав хлопця, пророчив йому велике майбутнє. Якийсь час ще жевріли надії на чудо, адже молоді люди щиро кохали одне одного.
Проте несподівана звістка про вимушениіі пілюб Ольги обірвала всі надії. Безмежний відчай мало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок.
Ольга все життя як найбільшу святиню зберігала Іванові листи, а перед смертю заповіла сестрі покласти їх у домовину, шоб не розлучатися з ними й на тому світі. Так і залишилися вони таємницею для читачів. Певно, так і треба: кожна людина має право на особисте й сокровенне…
Для Франка ж ім’я Ольги назавжди залишилося священним. Світлий, ніжний і беззахисний образ коханої він напрочуд точно передав біблійним символом білої лілії. Коли почуття в ньому переважали над холодними роздумами, усі його жіночі образи ставали схожими чимось на Ольг>’. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиліе присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, яка запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в п’єсі «Украдене щастя», еталоном, до якого рівнятиме всіх ііппих жінок.
Через декілька літ доля звела Франка з надзвичайно вродливою й розумною дівчиною Юзефою Дзвонковською. У неї були закохані всі Іванові друзі, але дівчина нікому не відповідала взаємністю, припускати, що через польський гонор, високе походження.
І ось ця загадкова красуня зачарувала й Франка. Наприкінці 1883 р. він запропонував їй руку й серце, але дівчина відмовила. Одначе відкрила — йому єдиному — справжню причшіу своєї холодності й непоступливості: кохання не для неї, Юзефа хворіла на сухоти — тоді сірапіну, невиліковну хворобу, яка раніше чи пізніше мала звести її в могилу.
Франко дуже дорожив картиною художника М. Рейзнера «Портрет незнаііомки», яку вшіадково побачив у крамниці й зразу ж кушш. Цю скромну роботу письменник розхмістив у своєму кабінеті над робочим столом. Дослідники вважають, що це портрет саме Юзі, єдшіе зображення дівчини, яке збереглося.
Так поступово збиралися «жмутки» майбутнього «Зів’ялого листя», зароджувався той наскрізпиіі мотив збірки: «Не надійся нічого…» Поет присвятив Юзефі один із найтрагічніших віршів «Зів’ялого листя» — «Вона умерла!», у якому передав біль і розпач утрати.
…Її могилу віднайшли недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, потріскана й поросла мохом. На ній дати народження й смерті Юзефи Дзвонковської — 1862-1892. Усього ЗО років життя. Передчуття не обмануло дівчину. Доводиться тільки дивуватися шляхетності й витримці людини, яка пожертвувала своїм щастям, змарнувала вроду, тепло душі, аби лише не завдавати болю коханому.
Уже листуючись із майбутньою дружиною, Франко пережив ще одне, мабуть, найтяжче кохання — до Целіни Журовської. «Отся любов перемучила мене дальших 10 літ», — зізнається згодом поет. Целіна — полька, працювала на пошті, була надзвичайно примхливою й гордою, до Іванових почуттів поставилася легковажно.
Пізніше з неприхованою пихою згадувала, що Франко буквально переслідував її. Іде з роботи, а він — слідом. Дівчина зупиниться — і він. Так тривало місяцями. Іван, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас. На запитання, чому не відповіла Франкові взаємністю, Журовська відверто, не видумуючи різних причин, відказувала: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети із синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей і надій на них. Ось така життєва філософія. Утім, кожен робить свій вибір і має на це повне право.
Хоча й Франко не плекав особливих ілюзій, він бачив справжню душу цієї жінки, тому й описував її іншими барвами, аніж Ольгу чи Юзефу, — в уяві поета Целіна — «женщина чи звір», «сфінкс». Її ім’я з’явиться в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежках», теж навіяний постаттю Целіни. Франко назве ім’ям Регіна (цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета…
Пам’ятаючи цю автобіографічну підоснову, не дивуймось, чому лірична героїня «Зів’ялого листя» така невловимо різна, багатолика. Вона — і загадкова незнайомка, і легковажна красуня, і обмежена міщанка, і мила, ніби перенесена з народних пісень, дівчина, вона й умирає, і знову продовжує жити. В образі героя збірки також найчастіше пізнаємо самого Франка. Одначе пам’ятаймо: не варто цілком ототожнювати автора й ліричного героя. Адже вони живуть у різних світах — реатьному й художньому, герой — образ збірний, узагальнений, якоюсь мірою уявний. А тому й близький, зрозумілий багатьом людям.
• Характерний вірні першого «жмутка» збірки — «Безмежнеє поле…». У ньому життя ліричного героя символічно постає в образі безмежного, суворого поля — «в сніжному завою». Героя мучать «болі» — його самотність. Єдиний товариш — це, можливо, поетичний талант, який може дати розраду, допомогти подолати відчай і жаль. Тому поет устами ліричного героя просить дати йому «обширу й волі» — свободи для творчості. Хоча, як і кожна символічна і<артина, ця може бути прочитана й по-інпіому (на відміну від однозначної алегоричної). Покладений на музику М. Лисенком, вірш зазвучав як прекрасна журлива пісня.
• У другому «жмутку» ліричний герой найбільше розкриває свій внутрішній світ. Він уже не зневірений погордою коханої, навпаки — герой любить її набагато сильніше, але якоюсь уже лагідною й проясненою любов’ю.
Поезії цього циклу написані переважно в стилі українських народних пісень, саме вони найбільше просяться на музику, адже вирізняються фольклорною мелодикою, що вивірена віками тонким народним слухом. Тому закономірно, що до віршів ліричної драми зверталися відомі українські композитори — А. КосАнатольський, М. Лисенко, Г. Майборода, Я. Степовий.
Поезії другого «жмутка» багаті на художні паралелізми, антитези, образисимволи, їм властива пісенна ритміка, що зачаровує читача.
Перлинами цього циклу стали поезії «Червона калино, чому в лузі гнешся?», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Чого являєшся мені у сні?».
За основу вірша «Червона калино, чому в лузі гнешся?» узято діалог між ніжною калиною, яка прагне сонця й щастя, і самозакоханим, похмурим дубом. На зухвалі й зверхні запитання дуба калина відповідає, що в неї немає сили тягнутися до сонця, яке він заступає, тому вона схиляє свої ягідки додолу. Смислові наголоси падають на кінець рядків, добре Тіх ритмізуючи:
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара,
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.
Отінив, як хмара.
Символіка твору прозора, суто фольклорна: в образі калини вгадується дупіа ніжної, беззахисної дівчини, а в образі дуба — дупіа грубого, нечулого парубка.
У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» за фольклорною традицією принадна зовнішність коханої протиставляється її характерові. Дівчина гордовита, здобути її прихильність так само важко, як дістати зернятко з твердого горіха. Порівняння серця з «колючим терням», а Гі слова з «гострою бритвою» у жодному разі не свідчить про жорстокість дівчини. Причіпіа в іншому: вона не кохає ліричного героя. Проте закоханий не звинувачує її за це, він усе одно щиро захоплюється її красою:
Чом твої очі сяють тим чаром.
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі, темніші ночі.
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
Яскравіш художнім засобом — контрастним зіставленням — автор підкреслює внутрішні переживання ліричного героя:
Ой ти, дівчино, ясная зореї
Ти мої радощі, ти моє горе!
Риторичні запитання й оклики в монолозі ліричного героя увиразнюють глибину драматизму його кохання.
Відомиіі український композитор А. Кос-Анатольський поклав цей твір на м}’зику, і згодом він став популярною народною піснею.
Поезія «Чого являєшся мені у сні?» написана у формі сповіді ліричного героя. Композиційно твір складається з трьо.х частин, перші дві з яких починаються риторичним запитанням, а третя — риторичним запереченням.
Драматизм поезії «Чого являєшся мені у сні?» підсилюється завдяки риторичним запитанням, шо наголошують про схвильований стан ліричного героя, а за допомогою риторичного заперечення він просить кохану приходити до нього хоча б уві сні, бо без любові й без неї «в житті весь вік тужити — не жити». Ритміка вірша, суголосна з калатанням схвильованого серця юнака, твориться поєднанням чотиристопного й одностопного ямбічних рядків.
Поезія «Чого являєшся мені у сні?» увійшла до світової скарбниці любовної лірики.
• У третьому «жмутку» ліричний герой болісно переживає остаточну втрату коханої. Автор представляє різні варіанти трагедії: дівчина або виходить заміж за іншого, або вмирає:
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.
Ридать! кричать! — та горло біль запер.
Вона умерла! Ні, се я умер.
Зрештою, як пам’ятаємо, Франко переніс і смерть коханої (Юзі Дзвонковської), і розрив (з Ольгою Рошкевич і Целіною Журовською).
Дія третього акту ліричного сюжету майже повністю перенесена в душу героя, у якій бачимо нерозв’язний конфлікт здорового глузду, що пропонує змиритися з долею, і роз’ятреної душі, яка відмовляється жити без кохання. Саме тут з’являється мотив самогубства, ліричний герой прощається зі своєю піснею й накладає на себе руки.
Усі три драматичні акти (три «жмутки») передають зміну ПОЧІТТІВ ліричного героя, і водночас усі вони поєднані єдиним образом коханої жінки: «Знаємо три його любові, з яких одна — «лічея біча», «мов метелик», «невинна, як дитина» (Ольга Рошкевич. — Авт.), а друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня» (Юзефа Дзвонковська. — Авт.), а третя — «женщина чи звір», «сфінкс», «мара», »з гострими кггтшшм» (Целіна Журовська. — Авт.), — та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну… Перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті, фані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей».
Збірка «Зів’яле листя» виразно засвідчує еволюцію Франка у бік модернізму, зокрема неоромантизму. Світоглядово-стильові риси неоромантизму в книжці такі:
1) надзвичайний, навіть дещо містифікований герой;
2). послідовний суб’єктивізм, активна постать автора;
3) осягнення двоїстості світу, боротьби зовнішнього й внутрішнього, наносного й справжнього в людській душі;
4) увага до позасвідомої, інтуїтивної царини психіки;
5) символотворення як засіб художнього осягнення світу;
6) усюдипроникний, наскрізний ліризм і психологізм, заглиблення в душу людини.
Проникливий, якомога тонший психологізм франко вважав головною прикметою літератури. Вочевидь, саме прагнення поглибити психологізм сіюнукало його рухатися від просвітницько-революційного реалізму через натуралізм до модернізму. У «Зів’ялому листі» надзвичайно тонко передано найрізноманітніші нюанси почуття нерозділеного кохання: від обожнення коханої, щастя розквіту любові до вибуху відчаю, муки безнадії, люті, стану мимовільного самоспалення душі невигойним болем.
Збірка до глибини душі вразила видатну російську поетку українського походження Анну Ахматову (Ганну Горенко). Вона зробила переклади декількох найбільш емоційно напружених творів книжки.
Тонколіричним, сповідальним епілогом усієї збірки звучить вірш «Як почуєш вночі край свойого вікна…». Ця поезія особливо захопила молодшого сучасника Івана сї>ранка — Б. Лепкого. Він дописав і перетворив ї»ї на прекрасну пісню, яка стала народною і нині відома в багатьох варіантах, яку талановито виконує Микола Гнатюк.
бірка «Зів’яле листя» викликала збуджену увагу в галицьких читацьких колах. Появу «нового» Франка — не агітатора, а тонкого лірика — одні (революціонери-радикали) ганили, інші (люди ширших поглядів на світ) вітали. Молодий критик В. Щурат помітив у цій збірці риси декадентства.
Франка-борця, «каменяра» вельми обурила така оцінка. Щуратові він відповів ушипливо-саркастичним віршем «Декадент»:
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Руси возвістив: «Ось декадент!»
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Тут маємо справу з явним непорозумінням, різним тлумаченням одного й того ж терміна. Щурат не називав Франка декадентом, а лише один його цикл «об’явом декадентизму», крім того, цим поняттям він означив насамперед нову модерністську поетику збірки, увагу автора до форми. Франко ж сприйняв слова критика як образу, як звинувачення в занепадництві, манірній самозакоханості. Така загострена реакція, вочевидь, засвідчує боротьбу в душі самого поета. З одного боку, він відчуває, що світоглядово й естетично змінюється, еволюціонує, з іншого ж — не хоче собі зізнатися в цьому, намагається зберегти вірність своїм давнім принципам. Подібна внутрішня роздвоєність характерна для людей перехідної доби.
Одначе вірш «Декадент» цінний насамперед не полемікою з критиками, а тим, що в ньому (у трьох останніх строфах) автор чітко висловив своє творче кредо, свою відданість українській національній справі:
Який я декадент? Я син народа.
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Іван Франко бачив у своєму народові молоду, прекрасну націю, енергійну, сповнену життєвих сил, націю, яка тільки починає творчу путь самостановлення (у старих, уже зреалізованих націях більше інтелігенції, аристократії, середнього класу; у молодих же націях, у яких ще все попереду, переважає простолюд, селянство — «мужики»).
«Декадент» — яскравіш зразок громадянсько-публіцистичної лірики, тому в ньому широко використаііо повтори, риторичні запитання й вигуки.
Кілька слів про збірку «Мій Ізмарагд» (1898). Вона складається з шести циклів, найпопуляриіші з яких — «Поклони» (саме до цього циклу ввійшов вірш «Декадент»), «Притчі» й «Легенди». З давньої руської книжної традиції було запозичено не тільки назву збірки, а й повчаніш, притчі, легенди, які стали вдячним матеріатом для творчих переробок Франка.
Ключові стильові особливості збірки — фиіософічність, притчевість.
Цікаві й повчальні сюжети мають твори фічософською спрямуваніш, що ввійпии до циклу «Легенди». Скажімо, «Легенда про вічне життя», яка своїми мотивами перегукується з поезіями збірки «Зів’яле листя», у притчевій формі розкриває трагізм людського існування у світі облуди й фальпіі. Випрошениіі аскетом у богині чудодійний горіх, пю приносить безсмертя, потрапляє до Александра Македонського, який віддає його коханій дружині Роксані, та дарує його коханцеві — генералові Птоломею, а Александрові підсипає у вино отруту. Горіх повертається до смертельно хворого царя з рук куртизанки. Македонський, дізнавшись про мандри горіха, воліє краще вмерти, аніж жити «в сітях брехні» і зради, а тому іі кидає горіх у вогонь, промовляючи:
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чіг дасть сей чудовниіі горіх?
А без щастя, без віри й любови виутрі
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!
Трагедія Александра Македонського стає для нього водіючас і прозрінням: він відмовляється жити в тенетах лицемірства, облесливої любові, ошуканства й гнилої моралі.
У творі відображено душевний стан самого автора, який тяжко переживав і любовні драми, і підступи, і цькування під час виборів до австрійського парламенту.
Завершується книжка циклом «До Бразилії»,.у якому Франко, як і більшість письменників Західної України, з болем розповідає про величезні потоки емігрантів, які покидали рідну землю й переїжджали до далекої Бразилії; про поневіряння земляків за океаном.
Збірка «Мій Ізмарагд» збагатила вітчизняну поезію важливими філософськими проблемами, вічними образами й мотивами, розширила жанрову палітру нашої лірики.
У XX ст. І. Франко видав чотири поетичні збірки: «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), «Із літ моєї молодости» (1914).
Першу з них — «Із днів журби» — дослідники називають «своєрідним інтермецо в поетичній творчості І. франка». І справді: у збірці немає того, що прийнято назршати громадянською поезією. Ліричний герой бере перепочинок від боротьби, хоча її відгомони інколи таки вгадуються в його роздумах і переживаннях. Переважають рефлексії і медитації втомленої сорокарічної людини, яка підсумовує пройдене.
