Збірка має тричастинну композицію. Причому кожна з частин являє собою ліричний цикл, вірші якого становлять сюжетне ціле.
Перша частина називається так, як і збірка в цілому, — «Із днів журби». Тут домінують мотиви втраченого кохання, якогось болючого любовного потрясіння, що не дає спокою «втомленому серцю», яке «б’ється, мову клітці рись». Глибокий мінор оповиває Франкові рядки. Малюнок природи, який постає в початковому вірші цик.ту, — відповідний: небо затягли «олов’яні сірі хмари»-, виє «вітер сердитий»; «холодні дощі» б’ють у вікна; «шиби плачуть»… Здається, що ліричному героєві Франка тільки й залишилися плач і журба. Він безуспішно намагається відшукати слід коханої, приходить, знетямлений, до парку, у якому є «стежина, де ходила ти», знаходить порожню лавку — місце останнього пропщння зі своїм божеством… і стає зрозуміло, що все втратило для нього сенс, навіть саме життя.
«Се Качьварія моя» — цим зізнанням завершується блукання руїнами любові (Кальварія — назва галицького містечка, місця прощі).
Проте в інших віршах любовне почуття раптом розкривається по новому. Серед його відтінків, виявляється, є й острах — острах побачити кохану іншою, не тією, з якою колись прощався в парку на лавці, а змученою життєвими турботами, заплаканою, внутрішньо зламаною.
Подібний мотив з’являється і в романі І. Франка «Перехресні стежки»: адвокат Євгеній Рафалович несподівано зустрічає свою давню невідболілу любов — і вражається тій зміні, що сталася з жінкою: «Ся Регіна — то була не його Регіна…» Річ у тім, що «Перехресні стежки» друкували протягом 1900 p., якраз тоді, коли вийшла друком збірка.
Ліричний герой збірки «Із днів журби» має чимало рис Євгенія Рафаловича. і навпаки. Він так само невільник громадянського обов’язку. Через те в рядк тужливого інтиму раз у раз вриваються й інші ноти, породжені вже не т; любовними переживаннями, як сумнівами і втомою людини, яка добровілі.і впрягла себе в «тачку життьову», поклала на себе страшну ношу провідника. Ось голос сумніву цієї людини (вірш ПІ, «У парку»):
Однак зневірою в досяжності мети все не обмежується. Перейнятого сумнівами провідника картає юрба, гомін якої стає все більш роздратованим і нетерплячим.
Колізія — класична: боротьба втомила, вимучила душу провідника, а народ розчарувався і тепер готовий каменувати того, на кого ше вчора покладав свої надії. Вірш «У парку» є мовби ліричним поштовхом до майбутньої поеми «Мойсей».
Поеми. Як уже мовилося, вершиною творчості франка стали поеми, у яких гармонійно, геніально поєднались аполлонівське й діонісійське (раціональне й емоційно-ліричне) начала його таланту.
Вельми промовиста вже рання поема «Панські жарти» (1887), у якій розповідається про те, як сільська громада об’єднується під проводом мудрого панотця й духовно, морально (а не рабським бунтом) перемагає номішика-ката. Отже, уже тоді Франко слідом за Шевченком задумувався про християнський шлях боротьби зі злом — як альтернативу насильницького шляху.
У 1889 р. митець створює глибоко філософську, християнську поему «Смерть Каїна» — як продовження славетної поеми «Каїн» Байрона. Франко, який у юності наївно оспівував «розум владний без віри основ», тепер поступово долає релігійні сумніви. Тому ця поема розкриває душевні зміни, які ведуть від богоборства до шіирої глибокої віри. Ідея, власне, закодована вже в самій назві: ідеться про смерть каїнізму як морального стану, гріховності.
В основі сюжету — символічна розповідь про те, як Каїн (першовбивця) усетаки намагається знайти і хоч здалеку побачити рай (аби зрозуміти, що він назавжди втратив). За те, що він, засліплений гординею й заздрістю, убив безвинного брата Авеля, усі прокляли й зреклися його. І лише єдина людина — дружина Ада — іде за ним, допомагає вижити в пустелі. Каїн дивується, бо звик, що кожен дбає лише про себе. Незабаром знесилена Ада гине, але навіть у смертну мить вона спокійна, щаслива й прекрасна, бо сяє любов’ю. Каїн уперше зіткнувся з таким чудом. Тепер він ще заповзятіше поривається до мети. І ось бачить на видноколі стіни раю. Намагається знайти ворота, але з часом розуміє, що це йому вже не під силу. Тому, щоб хоч здалеку розгледіти рай, з останніх сил вибирається на шпиль гори (себто долає в собі гординю). І ось у символічних картинах раю Каїнові відкривається істина: серцевиною раю є не дерево знання, а дерево життя, його плоди сповнюють людей любов’ю. Саме в любові секрет щастя і сенс життя. Плоди ж дерева знання, якщо вони не осяяні любов’ю, розсипаються в порох. Розчаровані люди питають поради у звіра (сфінкса), який стереже дерево знання, але той байдуже мовчить (знання без любові німі, мертві). З Каїнових очей спадає полуда:
Справжньою верщиною поетичного генія Франка стала поема «Мойсей» (1905). У ній зреалізувалися найважливіші політичні, філософські, етичні й естетичні погляди автора.
Поетові довелося жити, певно, у найтяжчу для мислячої людини епоху — епоху духовних зрушень і потрясінь, у статті «Одвертий лист до галицької української молоді» франко сформулював найважливіше завдання для себе, для провідної верстви того часу і — ще більше — нашого: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії (ідеться про лібералізацію під час Революції 1905 р. — Авт.), величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного й політичного життя…»
Саме ця проблема — формування нації — є основоположною в поемі «Мойсей». Поштовхом для написання твору стала Революція 1905 р. в Російській імперії. Франко дійшов висновку: розпочинається епоха руйнування імперій, старого несправедливого суспільного устрою. Відтак поневолені народи матимуть шанс на визволення. Треба зробити все, щоб українська нація також була готовою гідно скористатися цим шансом.
Творчий задум заходився під час перебування поета 1904 р. у Римі. Мого глибоко вразила скульптура Мойсея, створена на початку XVI ст. Мікеланджело Буонарроті.
Тема й проблематика. За основу сюжету взято біблійну історію про старозавітного пророка Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетської неволі.
У творі порушується широке коло загальнодуховних і національних проблем, які, на думку Франка, є життєво важливими для українців:
1. Народ може стати нацією тільки з вірою в Бога, у його доброту й мудрість, а також у своє високе покликання й щасливе майбутнє.
2. Треба бути готовими на тяжкі випробування й жертви заради свободи.
3. Смертельно небезпечно для народу спокушатися на підступні обіцянки лукавих псевдовождів, бо насправді єдина їхня мета — влада, вони ведуть до катастрофи.
4. Істинні духовні провідники в жодному разі не повинні впадати у відчай і зневіру, бо посіяні ними в людських душах зерна правди й добра рано чи пізно проростуть.
Жанр і композиція. Символічний зміст твору має глибокий філософський підтекст, отже, за жанром це філософська поема-притча.
Композиційно «Мойсей» складається з прологу й двадцяти пісень.
Цікаво, що пролог був написаний пізніше за поему й, так би мовити, вимушено. Під час друкування книжки сталася помилка: перші кілька сторінок залишилися чистими. Видавець запропонував Франкові написати якесь вступне слово, щоб заповнити місце. На другий день поет приніс не передмову, а геніальний поетичний пролог. Він став своєрідним коментарем, який увібрав основні ідейно-філософські настанови твору, головні проблеми, а також громадянський і національно-визвольний пафос. Пролог промовисто засвідчує, що поема спроектована в сучасну для автора українську дійсність, адже в ньому Франко (який у цьому разі цілком ототожнює себе з ліричним героєм) безпосередньо звертається до рідного народу:
Своєрідною композиційною особливістю твору є поєднання різних віршових розмірів: усі двадцять пісень (сюжетна частина поеми) написані анапестом, а пролог — ямбом. Також розрізняє дві частини строфічний лад: пісні складаються з катренів (чотирирядкових строф), а пролог — з терцин.
Поштовхом до прологу, очевидно, стала «пісня» Мойсея (Второзакония. 32: 1-47), якою пророк перед смертю звертається до громадян Ізраїлю. В обох текстах є безпосереднє звернення до народу, посвята йому, провіщення його майбутнього.
Помітний перегук твору з «Божественною комедією» Дайте, яку саме тоді перекладав Франко. Звідси — терцинна строфіка.
Пролог пройнятий таким же високим громадянським пафосом, полум’яним патріотизмом, як і «Божественна комедія», зокрема пісня VI «Чистилища», де міститься відоме звернення Данте до Італії.
Франків пролог — це стислий художній літопис історії українського народу, духовно-філософське її осмислення. Оглядаючи минуле України, поет бачить у ньому не тільки «облудливу покірність усякому, хто зрадою і розбоєм» його скував, а й вияв духовної снаги. Ціною величезних втрат і жертв народ здобував собі волю. Поет упевнений, що всі ті жертви не даремні:
У сюжеті поеми чітко вирізняються чотири частини.
У першій частині (пісні І-ХІ) наростає конфлікт, що виливається в протистояння пророка й народу. Сорок літ Мойсей вів гебреїв через пустелю до «землі обітованої» (обіцяної Богом), сам свято вірив у Божу поміч і запалював, надихав своєю вірою серця людей. Однак зрештою народ нестерпно стомився і зневірився. Він уже нічого не хоче, крім їжі й відпочинку. Тепер нащадки дорікають батькам, які колись вирішили вийти з єгипетського рабства на пошуки щастя й свободи. На заклики Мойсея не забувати про високу мету вони роздратовано відпрвідають: «Наші кози голодні», обирають жалюгідне існування посеред пустелі («Нам і тут непогано»). Отже, зневіра, цілковите зосередження на матеріальному перетворює народ на натовп. Цим користуються фальшиві пророки Авірон і Датан: щоб сподобатися людям і відібрати владу в Мойсея, вони потурають занепадницьким, дрібнокорисливим настроям.
Аби врозумити гебреїв, Мойсей розповідає легенду про те, як дерева вибирали собі царя (це фактично програма життя самого автора). Цю притчу письменник взяв із Біблії. Як терен, що зголосився служити іншим деревам (вродливій пальмі, величному кедрові, тужливій березі), аби вони жили краще, так і Франко проголосив ідеалом свого життя служити народові на його шляху до заповітної мети.
І все ж невдячний, засліплений утомою й оманою лжепророків народ зрікається, проганяє від себе Мойсея.
У другій частині поеми (пісні XП-XVПI) Мойсей по-філософськи осмислює свою сорокарічну місію д5гховного провідника, шукає причини поразки. Насамперед намагається знайти вину в собі. Проте демон пстелі Азазель (глас відчаю в душі самого Мойсея) провокує його на якусь мить зневіритися, засумніватись у своєму покликанні, у м>’дрості Бога: «Одурив нас Єгова».
У третій частині (пісня XIX) приходить розплата за сумніви. З бурі (з душевної бурі сум’яття Мойсея) до нього обізвався Господь, відкрив свою логіку. Він вів гебреїв таким довгим і тяжким шляхом, щоб вони зміцніли духом, навчилися бути господарями земних скарбів, а не їхніми рабами. Уже незабаром гебізеї знайдуть обіцяний край. Проте Мойсей через свою навіть миттєву зневіру не ввійде в нього. Він помре на порозі нового життя, щоб стати пересторогою тим, хто «рветься весь вік до мети і вмирає на шляху».
Частина четверта (пісня XX). Одначе велика сорокарічна праця Мойсея не минає дарма. Муки сумління, викликані смертю провідника, знову пробуджують у душах людей віру, самосвідомість і прагнення йти до мети, заповіданої Мойсеєм. Гебреї страчують підлих спокусників Авірона й Датана (так закінчується доля всіх лукавих вождів). Знаходиться новий провідник, гідний Мойсея, — «князь конюхів» Єгошуа. Під його проводом народ знову вирушає в дорогу.
Образ Мойсея. Мойсей постає в поемі як істинний духовний провідник, який цілком присвятив своє життя рідному народу. Він вів євреїв крізь пустелю стільки років, щоб вони позбулися рабської психології, сформованої в єгипетській неволі. в образі Мойсея чимало рис вдачі самого автора — передусім розуміння місії духовного вождя:
Так схвильовано звучать слова прощання Мойсея (і Франка) зі своїм народом. Промовисто поданий у поемі портрет Мойсея:
Мойсей Франка, як і герой Мікеланджело, — постать мужня, багата на внутрішню силу й духовну велич. «Горді два жмутки» — це два промені світла, які мав біблійний пророк, у Мікеланджело вони зображені у вигляді двох пасем волосся над лобом.
Внутрішній світ Мойсея найкраще розкривається у вигнанні: на самоті в болісних роздумах він спочатку утверджується у вірі, а потім зневіряється, піддавшись спокусі демона Азазеля.
Молитву Мойсея на горі під табором поет зобразив У ДИВОВИЖНИЙ спосіб, використавши тінь як художній образ: силует проводиря видається гігантським, зачаровані люди спостерігають за цим дивом, сонце створює ефект вознесіння Мойсея, а коли небесне світило сідає, то знову величезна тінь пророка покриває людей, ніби прощаючись із ними й заповідаючи їм істину.
Академік О. Білецький назвав поему «Мойсей» «нерукотворним пам’ятником українській і світовій літературі», а Юрій Шерех — другим «заповітом» української літератури.
Проза. Іван Франко заснував у Галичині монументальну прозу — монументальну не за обсягом, а за художньою вартістю і впливом на розвиток подальшого красного письменства. Він, як і Еміль Золя у французькій літературі чи І. НечуйЛевицький на Наддніпрянщині, описав усі верстви населення, звернув увагу на селянські й робітничі теми, на роль інтелігенції в розвитку нації.
Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел і десять повістей та романів. Вона починається з так званого бориславського циклу (від 1877 p.), у якому письменник подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризацію галицького населення взято за основу його збірок «В поті чола» (1890) і «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Оловець» та ін. У повісті «Воа constrictor» (1878) і соціальному романі «Борислав сміється» (1882) глибоко розкриті морально-етичне й класове протистояння праці й капіталу.
На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), у якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належать «Герой поневолі» (1904) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907) про скасування панщини.
Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині митець присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільности» (1895) і «Перехресні стежкн» (1899-1900). У польськомовному романі «Лель і Полель» (1887) розкривається виховна проблематика.
У європейській літературі твори Франка стали одними з перших, у яких ішлося про робітниче життя. Найпомітнішим у цьому плані є так званий бориславський цикл, позначений натуралістичною манерою письма.
Окреслимо побіжно натуралістичну специфіку бориславських оповідань І. Франка «Ріпник» і «На роботі». Автор у цих творах, використовуючи найновіші тоді досягнення соціології, економіки, психології, фізіології, максимально об’єктивно розкрив картини повсякденного життя, праці й побуту робітниківріпників, підприємців, будівельників, наймитів, поденниць, лісорубів, вівчарів.
У бориславському циклі дано безпристрасний науковий аналіз соціальноекономічних відносин того часу — первісного етапу нагромадження капіталу на Галичині; показано занепад патріархального сільського способу життя, обвальне зубожіння селян, надто швидке зростання індустрії, що згубно позначилося на існуванні різних суспільних верств, занепад морапі під ударами голого прагматизму; показано появу акціонерного капіталу, зародження організованої боротьби робітників тощо. При цьому митець відмовляється від сентиментального замилування дійсністю, від лакування, нав’язливого моралізаторства та ідеологізації, він наголошує: «Я не хочу, як Бальзак, вирішувати, яким повинен бути устрій людського життя… Я задовольняюсь роллю вченого, зображуючи дійсність».
Така світоглядна настанова зумовила й жанрово-стильові особливості. Іван Франко використовує жанр нарису, замальовки з натури, аби якомога достовірніше передати «шматок дійсності», що несе в собі «людські документи» чи «факти». Показова вже сама назва збірки: «Борислав. Картини з життя підгірського люду» (1877). Письменник намагається зобразити «теперішнє як історію» у багатстві дійових осіб, явищ, подій. Так досягається концептуальна єдність бориславських творів, здійснюється принцип циклізації. Цей принцип (особливо характерний для натуралізму, пригадаймо хоч би «Ругон-Маккари» Еміля Золя) зумовлювався розумінням того, що естетична цілість дійсності може бути передана не цілістю одного, а сукупністю, ансамблем декількох творів.
Інтер’єри, екстер’єри, пейзажі, портрети, побутові картини повсякденного життя селян, ріпників, підприємців, орендаторів, шинкарів, священиків просякнуті сірими, безбарвними фарбами. Такі описи житла, праці й зовнішності людей із натуралістичною точністю фіксують моменти «тваринного» існування спролетаризованих учорашніх селян. У бориславському циклі часто й докладно описано процеси праці ріпників, при цьому рясно використовуються професіоналізми.
Використовуючи найновіші досягнення психологічної науки, І. Франко ретельно відтворює й аналізує душевний світ людини, дає панораму не лише соціальних, а й психологічних типів. Значну увагу зосереджує на виявах позасвідомої царини психіки — передчуттях, снах, мареннях (той же образ Ґанки в «Ріпнику»). Для реалізації психологізму в циклі застосовується ціла гама художніх засобів:
• внутрішній монолог, шо наближається до потоку свідомості;
• відтворення пейзажу через сприймання персонажа;
• двопланова розповідь — одна ведеться вголос, а друга спливає з глибини свідомості.
Розв’язки бориславських оповідань зазвичай трагічні, це історії болісної загибелі людських ілюзій. Автор постійно наголошує, що нова суспільно-економічна дійсність (царство Задухи) цілком визначає якщо не вдачі, то долі людей. Показові в цьому плані дві редакції оповідання «Ріпник»: у першій редакції Іван після смерті Фрузі перероджується й повертається з бориславського дна до природи, до праці коло землі; у другій редакції він гине від рук підприємця Менделя.
Вельми прикметний у бориславському циклі й образ оповідача: він уже не «суддя» (як то було в романтиків і реалістів-просвітників), а безсторонній спостерігач, який не звертається до героя чи читачів, не повідомляє нічого про себе, ані про свої смаки, ані про свої оцінки того, що відбувається.
Увагу на життя інтелігенції Франко переносить у вже модерністському романі «Перехресні стежки» (1900). Сюжет твору має два плани — любов і боротьба. Обидві ці лінії пов’язані з молодим адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який прибуває в галицьке повітове містечко, маючи цілком ясні життєві цілі: стати народним захисником, розворушити «темне царство», підштовхнути селян до політичної боротьби за соціальні й національні права. Перехресні стежки життя звели Євгенія з Регіною — його колишньою юнацькою любов’ю, тепер — заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму.
Обидві сюжетні лінії майстерно переплетені. Вони сповнені подієвої динаміки й гостроти. Письменник використав детективно-пригодницький елемент (убивство лихваря Вагмана ласими на гроші авантюристами; мимовільна розправа Регіни над своїм мучителем-чоловіком; полювання божевільного Барана на «антихриста»; арешт Рафаловича, якого підозрюють у вбивстві Стальського; утеча й загадкова смерть Регіни). Отже, Франко є одніш із засновників жанру детективу в українській літературі.
У творі дві розв’язки: любовна лінія приходить до трагічного фіналу (смерть Регіни); що ж до боротьби Рафаловича, то тут маємо відкритий фінал. Певною мірою адвокату Рафаловичу вдається вплинути на обставини. Однак усе ще попереду, у тому числі — і створення політичної організації, без якої, як переконується Рафалович, великих соціальних і національних цілей не досягти.
Рафалович — це той Франків герой, який уособлює принципову настанову письменника: «віднаходження поезії і краси в… ненормальнім житті… віднаходження поривів і змагань до поправи того життя». Життєва мета Рафаловича якраз і полягає в «поправі ненормального життя» — він хоче змінити соціальні й національні обставини в Галичині. На цьому шляху Євгенію доводиться переборювати безліч перешкод, звідси — численні зовнішні конфлікти у творі. «Ідеалісту, русину, народолюбцю і хлопоману» Рафаловичу протистоїть система. Її представляють маршалок Брикальський, «маніпулянт при суді» Стальський, авантюристи Шнадельський і Шварц. Проте й спільників в адвоката немало: священики Семенович і Зварич, селяни і навіть Вагман виявляє солідарність.
Про Рафаловича в одній з авторських ремарок сказано, що він «належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов». Цікаво, що деякі Франкові характеристики М. Драгоманова в його статтях тієї пори, коли писалися «Перехресні стежки», цілком накладаються на авторські характеристики Рафаловича: холодний, скептичний розум, воля, сила власної переконаності…
Надзвичайно важ-тивими є внутрішні конфлікти Рафаловича.
1. Болісне переживання втрати того ідеалу — Регіни. Побачивши кохану після десятирічної розлуки, Рафалович зі здивуванням і розпачем зізнається самому собі: «Ся Регіна — то не була його Регіна». Він переживає потрясіння, в основі якого — муки втрати «вимріяного щастя», неможливість воскресити почуття, що згасло…
2. Суперечність між особистим (приватним) і фомадським життям Євгенія. Для любові до жінки в серці Рафаловича залишається все менше й менше місця. Він стає людиною боротьби з характерною для цього типу самозреченістю, подібною на аскетизм.
3. Внутрішньо конфліктним є і ставлення адвоката до селян і своїх спільників із числа сільських священиків. Людина аналітичного розуму, Рафалович «ніколи не ідеалізував народ». І все ж йому доводиться долати розчарування в селянах, часто — темних, легковірних, покірних. Так у «Перехресних стежках» з’являється болюча Франкова тема драматичних стосунків провідника й народу (її варіації є і в поемах «Іван Вишенський» та «Мойсей»).
Рафалович, загалом, трагічна постать. Трагізм Франкового героя — і в самотності Євгенія, не завжди зрозумілого тому народові, якого він хоче вивести з неволі; і в обманутості самого цього народу; і в потребі сізіфових зусиль і для досягнення цілі; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя.
