Історія кохання Євгенія і Регіни (у якій відображено перипетії тривалих і дуже складних за своїм сюжетом стосунків Івана Франка й Ольги Рошкевич) виписана Франком у яскравому психологічному ключі. Рафалович — людина вельми замкнута, його внутрішнє життя ретельно заховане від стороннього ока. Ця закритість — наслідок пережитої колись любовної драми, яка почалася ще тоді, коли Євгеній був третьокурсником-юристом у Львівському університеті. На академічнім балу він танцював із панночкою, яка «відразу впала йому в око», обмінявся з нею «кількома банальними фразами», не запитавши навіть, хто вона, і не надавши великого значення своєму першому враженню. А потім була випадкова зустріч із тією ж панночкою на вулиці міста — і зі студентом, який досі успішно поборював «любовні примхи», сталося диво. Почуття Євгенія можна назвати коханням з другого погляду. Його охоплює любовна лихоманка — зачарування досі не поміченою грацією дівчини, нестримне бажання повсякчас бачити її. Рафалович, погано розуміючи, що робить, кидається вслід панночці.
Є в «Перехресних стежках» сцена, у якій І. Франко змалював розмову очей закоханих (розділ XVI). Ця мить справила на Євгенія враження «правдивоїреволюції», оскільки в очах Регіни він прочитав, що вона також його любить. Магічна сила взаємного почуття дарує Євгенію і Регіні диво абсолютного розуміння одне одного! Щось подібне було і в Левіна та Кіті Щербацької з роману Л. Толстого «Анна Кареніна»: закохані, сповнені «щораз посилюваним напруженням щастя», безпомилково розуміють одне одного без слів.
Кохання пробудило в Євгенія могутню силу, зробило довколишній світ у його очах яскравішим і барвистішим. Перебування на «щасливому острові» виявилося надто коротким. Через десять років адвокат Рафалович зустрів Регіну — глибоко нещасною жінкою, замученою моральними тортурами, які влаштовує їй чоловік. Рафалович — приголомшений. Свідченням його потрясіння є хворобливий сонмарення (розділ ХХП). Сонна фантазія малює йому «водяну могилу», з якої виринає тіло утопленої Регіни. І цей сон виявиться віщим!
Чи намагається Євгеній хоч якось воскресити свою любов? Відповіддю на це запитання може бути сцена з XXVI розділу (розмова з Регіною в порожньому міському саду). Він і вона сповідаються одне перед одним. Ми дізнаємося, що Євгеній декілька разів намагався покінчити життя самогубством (як герой «Зів’ялого листя»), а потім знайшов утіху в праці, у «вищих цілях», у намаганні «вести інших за собою». Регіна ж підкорилася велінню тітки, посилаючи, утім, до Бога молитви, у яких просила оберігати Євгенія, дати йому сил в ім’я «всього, що високе і чисте»: «вложи йому в серце мій образ і надай йому силу, і блиск, і чари, і нехай він веде його і підносить туди, куди я сама не сягну…»
Охоплений любовною ностальгією, Рафалович пристрасно закликає Регіну покинути «прокляте гніздо», тобто місто, у якому їм судилося зустрітися й жити. Навряд чи він сам вірить у чудо. Йому радше хочеться вірити; Євгеній намагається обіграти невблаганну долю, передчуваючи, що зробі-гги це неможливо. Однак його порив наражається на тяжко вистраждану мудрість Регіни: «Тепер, у хвилі розворушення, ти бачиш у мені не те, що дійсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилеліяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарування, запал остигне, око загостриться на мої хиби, і наше крадене щастя переміниться на нову тюрму, нові кайдани». І коли герой із відчаєм і благанням пробує наполягати на тому, що «за морем» у них усе буде добре, Регіна викладає свій останній аргумент: «Пане, я шлюбна жінка… чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!»
Чого тут більше: вимушеної данини панівній традиції в суспільстві чи бажання порятувати Євгенія від болісної втрати ілюзій, тверезе й точне розуміння того, що «украдене щастя» — неможливе?
А згодом настане момент, коли та розмова в саду ніби продовжиться, тільки вже в іншій обстановці й за більш драматичних обставин. Ідеться про розділ LIV, кульмінаційний в історії кохання. Тут усе постає мовби в «дзеркальному» вигляді: тепер уже Регіна несіїодівано з’являється перед Євгенієм, причому — у його домівці. І якщо в саду «кипічо в нутрі» Рафаловича, то цього разу збурена душа жінки, і «дивніш вогнем» горять її, а не Євгенієві очі. Душевні сили Регіни вичерпалися; знущання Стальського стати нестерпними; життя втратило будь-який сенс. Психіка жінки розладнана, вона — у глибокому відчаї, у нестямі. Вибору в неї й справді не залишилося. Все звелося до простої формули: смерть або… Євгеній Рафалович. По суті, це її відчайдушна спроба знайти хоч якийсь порятунок в «украденому щасті». Проте йшла вона за давно погаслим вогнем. Ішла назустріч останній надії, власне — ілюзії, щоб почути від Євгенія слова, дуже подібні на ті, які сама колись казала йому в міському саду: «Пора наших любощів минула, і ніяка сила не верне Ті».
Останній душевний порух Регіни — її пожертва скромних весільних скарбів на потреби боротьби, яку веде Рафалович…
Історія любові прийшла до свого кінця. Як незабаром виявиться — трагічного: Регіна стане мимовільним убивцею Стальського, саму ж її поглине ріка, як і привиділося колись Рафаловичу в його моторошно-віщому сні.
Роман «Перехресні стежки» прикметний прагненням І. Франка зазирнути за фань тішового, проникнути в таємниці незвичайних психічних явиш,. Скажімо, Стальський був цікавий йому можливістю розкрити психологію садизму — крайньої жорстокості, яка приносить цьому недолюдку насолоду. Баран, з його маніакальною, нав’язливою ідеєю врятування людей від антихриста, — це художня студія потьмареної психіки, власне — психопатології.
Афекти, галюцинації, хворобливі зиґзаґи підсвідомості трапляються в тих сценах твору, де з’являється Регіна Стальська. Особливо яскравими в цьому сенсі є розділ LUI, у якому чуємо афектований монолог доведеної до відчаю жінки, та розділ LVIII із центральною сценою страшної помсти Регіни своєму мучителючоловікові, з її напівбожевільним знетямленням, химерною грою психологічних спонук, що змусили жінку ніби поза волею й розумом узяти сікача й убити Стальського.
Інтерес пізнього І. Франка до «підпілля» людської душі вельми красномовний. Роздвоєння «я», складна внутрішня боротьба, у якій «божественне» часом зіштовхується з «диявольським», діалектика душі, що супроводжується одночасним існуванням різних — полярних! — станів, — усе це є в змалюванні характеру Євгенія Рафаловича. Варто зазначити також про увагу письменника до сфери ірраціонального: можна в цьому зв’язку згадати хоч би віщий сон Рафаловича, навіяний потрясінням від несподіваної зустрічі з Регіною.
Усі ці приклади є свідченням нової якості Франкового письма на рубежі XIX і XX ст. Традиційне, реалістичне в ньому сполучалося з модерним: увага до соціально-типового доповнюва-тася підвищеним інтересом до індивідуальнонеповторного, виняткового, загадкового. Власне тому «Перехресні стежки» і є вже модерністським твором.
1993 р. за цим романом було майстерно знято один із перших в Україні детективних телесеріалів «Пастка», автори якого — кінорежисер О. Бійма й оператор Л. Зоценко — одержали Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.
Драматургія. У 1870-1890-х роках з метою збагатити репертуар національного теафу Франко пише низку драм із сучасного життя («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель»), романтичні драматичні поеми про часи Київської Русі («Сон кішзя Святослава») та опришківські змагання («Кам’яна душа»). Митець ставив за мету створювати сценічні твори, у яких порушувалися б близькі його сучасникам проблеми, щоб театр був «школою життя».
Соціально-психологічна драма «Украдене щастя»- (1893) написана за мотивами народної «Пісні про шaндapя».
Щоб уникнути проблем із цензурою (адже йшлося про життя урядової особи в ненайкращому світлі), першу назву драми «Жандарм» письменник змінив на «Украдене щастя». Новий заголовок краще передає пафос драми, бо щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а й у його дружини та її коханого — жандарма Михаїїла Гурмана. У такому світлі розгортається конфлікт драми.
Як і в прозових творах, Франко-драматург дає детальну психологічну мотивацію дій і вчинків своїх героїв, майстерно індивідуалізує їх, показує соціальні умови виникнення любовного трикутника. Водночас підкреслює, що перщопричиною трагедії є не суспільні проблеми, а духовні, психологічні й етичні.
«Украдене щастя», як і інщі драми митця, позначене високою майстерністю у творенні діалогу, динамікою напруженого конфлікту, глибиною й переконливістю показу соціальних явищ і психологічного аналізу.
Новаторство Івана Франка
Іван Франко, на відміну від попередників, відмовивсявід описовості й побутовизму, він невдававсядо моралізаторства й псевдоромантики, які й далі ще існували в красному письменстві. Своєю прозою, поезією, драматургією він збагатив український класичний реалізм і заклав основи нового напряму — модернізму. Митець розширив і збагатив соціально-психологічну й філософськоморальну проблематику в літературі, з його творів постав активний українецьгромадянин, органічно пов’язаний своєю діяльністю із змаганнями народу за волю й щастя.
Одним із вагомих здобутків майстра став показ визрівання національної свідомості й гідності представників різних соціальних верств українського народу.
А велич Франка виявилася передусім у тому, що він органічно поєднав у собі письменника й публіциста, ученого й громадського діяча, наїадуючи цим, за словами Євгена Маланюка, «хіба мужів італійського Відродження чи наших Київських Атен могилянсько-мазепинської доби».
