Читаючи м’які та рознервовані або холодно-резонерські
писання сучасних молодих українців-мужчин і порівню-
ючи їх з тими бадьорими, стильними та смілими, а притім
такими простими, такими щирими словами Лесі Українки,
мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина — трохи
чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.
Але проте вона дівчина, у неї є м’яке жіноче серце…
І. Франко
Життєвий шлях письменниці
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в місті Новограді-Волинському, тепер Житомирської області. Родина Косачів була заможною й освіченою, входила до кола патріотичної української інтелігенції.
Батько, Петро Косач, — людина передових поглядів, за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького університету, закінчив правничий факультет Київського університету, захистив дисертацію й став службовцем-юристом (головою з’їзду мирових посередників).
Мати, Ольга Косач (більше відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка), походила з українського аристократичного роду, була письменницею, перекладачем, активним громадським діячем. Вона як мати і письменниця змагалася з панівною тоді ідеологією імперської Росії. Оберігала від неї своїх дітей, робила це тактовно й розумно, привертаючи дитячу увагу до народних звичаїв, рідної мови й історії. Наслідки змагання виявилися блискучими. Олена Пчілка виховала шестеро дітей (два сини і чотири доньки), і жоден із них не змарнував життя: усі шестеро стали справжніми патріотами, інтелігентами, чесними й здібними.
Справді, це був час, коли відбулися замахи і вбивство імператора Олександра II, коли в суспільстві панувала страшенна реакція.
На виховання майбутньої письменниці мав великий вплив також рідний брат Олени Пчілки — відомий науковець і громадський діяч, політичний емігрант Михайло Драгоманов. Його Леся називала своїм учителем. Саме йому написала перші два листи, коли їй виповнилося тільки п’ять років. Моральним прикладом для дівчинки були й батькові сестри — Олександра й Олена — революціонеркинародниці, які віддали своє життя боротьбі із суспільною несправедливістю. Саме тітці Олені Лариса присвятила свій перший вірш «Надія» (1880), намагаючись хоч словом підтримати Гі на засланні.
У дитинстві Лариса найщиріше дружила зі старшим братом Михайлом. Коли той, готуючись до вступу до гімназії, опановував гуманітарні предмети, вона також ґрунтовно студіювала стародавню історію, латинську й грецьку мови. Захоплювалася музикою, виявляла композиторський хист. Уроки гри на фортепіано їй давала дружина Миколи Лисенка, Ольга Олександрівна. Ще з тих юних літ улюбленими композиторами Лариси стали Микола Лисенко, Петро Чайковський, Фредерік Шопен, Людвіг ван Бетховен. Леся також прекрасно розумілася на малярстві, навчалася в Київській малювальній школі видатного художника Миколи Мурашка.
Отже, сприятливе середовище благотворно впливало на здібності дівчинки. «Мені легко було вийти на літера тзфний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни», — пізніше зазначала Леся Українка.
У 1879 р. родина Косачів перебралася до Луцька: сюди було переведено на службу батька. Тоді ж у селі Колодяжному поблизу Ковеля батько купив ділянку землі й заклав заміський будинок. Відтоді цей таємничий і напрочуд мальовничий край став для письменниці уособБудинок Косачів у с. Колодяжному. ленням України.
Якось на свято Водохреща Леся разом із братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася й захворіла. Хвороба дала ускладнення, а згодом виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток. З цього часу почалася, за висловом самої Лесі, «тридцятилітня війна» зі страшною недугою. З кожним роком хвороба прогресувала, упродовж життя Леся виїздила на лікування до Києва, Ялти, Карпат, а також до Польщі, Німеччини, Італії, Грузії, Єгипту.
Олена Пчілка посприяла виходу у світ у 1884 р. першої публікації дочки — вірша «Конвалія» (у львівському журналі «Зоря»). Якраз цей твір і був уперше підписаний геонімом «Леся Українка».
Естетичні смаки поетеси формувалися під впливом усної народної творчості та європейського письменства. Вона читала світову класику й сучасну їй зарубіжну літературу, як правило, в оригіналі, адже добре знала німецьку, французьку, англійську, болгарську, польську, грецьку, латину.
У 1890 р. Леся написала для своєї молодшої сестри навчальний посібник «Стародавня історія східних народів», який було видано в 1918 р. як підручник для національної школи. Вірші молодої поетеси виходили друком у львівських журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ». Автобіографічні мотиви мужності й заперечення тужливих настроїв стали провідними в найвідомішому вірші Лесі Українки «Contra spem spero». Долаючи щодня фізичний біль, дев’ятнадцятирічна дівчина писала:
Я на гору круту, крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную.
Буду пісню веселу співать.
Одна за одною виходять друком збірки «На крилах пісень» (1893), «Д}ши і мрії» (1899), «Відгуки» (1902).
Навесні 1894 р. Леся відвідала в Софії (Болгарія) хворого дядька Михайла Драгоманова, який перебував у вигнанні. Дівчина виконувала секретарські обов’язки, упорядкувала дядькову бібліотеку, пройшла справжній «університетський курс» під його керівництвом. Нарешті із сумом провела свого улюбленого вчителя в останню нуть. У Болгарії Леся Українка прожила більше року й поверталася додому іншою людиною. її невідступно бентежило питання: що робитиме на батьківщині, де немає елементарних політичних прав, де лютує деспотичний чужинський гніт.
У 1896 р. Леся Українка надіслала через Людмилу Драгоманову до французької газети «La Reforme» гнівну статтю «Голос однієї російської ув’язненої», у якій засудила улесливе схиляння французьких митців перед російським монархом Миколою II, який нещодавно відвідав Париж: «Ганьба лицемірній музі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять своїми добровільно начепленими ланцюгами…
«Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, темрява, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, — і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні…»
Трагічним виявилося й особисте життя Лесі. Улітку 1897 р. в Ялті вона познайомилася із Сергієм Мержинським. Обоє проходили курс лікування: Леся хворіла на туберкульоз кісток, Сергій — на сухоти. Він приїхав із Мінська, був професійним революціонером, соціал-демократом. Вирізнявся лагідною вдачею, інтелігентністю, високою культурою. У ньому жив вогонь самопожертви. За спогадами друзів, мав «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».
Відтоді вони часто зустрічалися — у Криму, Гадячі, Києві, Мінську. Однак зустрічі ті були короткими й обривалися, як нескінчена розмова. Леся продовжувала їх подумки на самоті, у кімнаті, де зігрівали серце його подарунки: томик Ґете німецькою мовою, копія «Сикстинської мадонни» Рафаеля, чотиритомник поезії Гейне. Не хотілося вірити, що Сергій (маючи усього лише ЗО літ!) невиліковно хворий і наближається неминуче. Лесині листи до нього, сповнені ніжності й смутку, читаються як поезія в прозі.
Восени 1900 р. лікар Мержинського сповіщає Лесю, що її друг помирає. Кинувши все, усупереч умовлянням і своїх, і його рідних, вона їде до Мінська доглядати за коханим.
У вільні хвилини схилялася над робочим столом: заробляла на життя статтями для різних жзфналів. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка хворого, написала поему «Одержима».
Сергія не стало З березня 1901 р. Усім пережитим Леся була вимучена фізично й морально. Життя без коханого здавалося їй порожнім і марним. Щоб хоч трохи загоїти душу, поїхала до подруги О. Кобилянської «на зелену Буковину». По дорозі відвідала у Львові І. Франка. У Чернівцях студенти університету вітали поетесу на урочистостях, організованих на її честь.
У 1903 р. вже як відома на всю Україну письменниця вона побувала на урочистому відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Тут Леся Українка зустрілася з найвизначнішими митцями своєї доби.
Улітку 1907 р. Леся одружилася з фольклористом і музикознавцем Климентом Квіткою (1880-1953), який високо цінував і надійно підтримував її в життєвих бурях. Подружжя спочатку мешкало в Балаклаві (Климент отримав посаду в суді цього міста), а згодом — у Ялті. Прекрасний морський клімат мав би сприяти поліпшенню здоров’я Лесі Українки, проте їй ставало гірше. Берлінський професор настійливо радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка записувала мелодії українських дум.
З ЦІЄЮ метою Леся Українка придбала фонограф. До речі, у фондах Національного радіо України зберігся запис народних пісень, виконаних самою Лесею.
У цей період з’являються основні твори письменниці: драматичні поеми «В катакомбах», «Бояриня», «Оргія», драми «Руфін і Прісцилла», «Камінний господар», драмафеєрія «Лісова пісня».
У 1911 р. К. Квітку перевели на службу в Кутаїсі, що на Кавказі. Звідси Леся Українка вже поїхала на лікування до Єгипту. Передчуваючи наближення кінця, вона переслала сестрі Ользі свій архів, до повного виснаження працювала над «Лісовою піснею». 28 квітня Леся востаннє приїхала до Києва, відвідала присвячений їй вечір в клубі «Родина», а в середині травня повернулася до Кутаїсі.
Серце Лесі Українки перестало битися 19 липня 1913 р. в грузинському місті Сурамі. Тіло письменниці перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилами батька й брата.
Творчий доробок
Риси світосприймання:
• Леся Українка започаткувала в українській літературі новий тип героя. Її ідеал — сильна (емоціями, волею, інтелектом) особистість, яка шукає розв’язання найгостріших духовних проблем життя. Її ідеал — це рух, активність, чин, ризик, порив сягнути недосяжного верхів’я. Цей образ зустрічаємо в багатьох творах («Осіння казка», «Contra spem spero!», цикл «Ритми»). Цю вольову особистість Леся Українка протиставляє пасивності, безпорадності.
• Леся Українка слідом за Т. Шевченком утвердила в українському середовищі ідею активного, войовничого націоналізму. Вона розглядала визволення і розквіт нації не як засіб, а як мету. Саме Леся надала націоналістичному світогляду трагічного забарвлення. Це трагізм непохитної волі, що швидше згине, як зрадить своїм ідеалам, трагізм упертої гордості мученика на хресті, шалу пораненого хижака, що перед наведеним дулом готується до останнього стрибка; це трагізм нації, поставленої перед вибором: перемогти або загинути. Ці ідеї виразно звучать у творах «Бранець», «Бояриня», «Оргія», «В дому роботи, в країні неволі», у драмах єврейського та єгипетського циклів.
Так, драматичним етюдом «В дому роботи, в країні неволі» (1906) Леся Українка відповіла на спроби російських соціалістів на чолі з В. Леніним об’єднати всі революційні партії поневолених імперією народів. Символіка твору прозора. Перед нами панорама будівництва величезного храму в Єгипті (це — картина розбудови Російської імперії). Серцевина твору — діалог двох рабів — єгиптянина й гебрея у хвилину перепочинку. Єгиптянин хоч і раб, але упривілейованіший — заляпаний фарбою, а не брудом, на гебрея дивиться зверхньо. Він також хотів би мати кращу їжу, більший спочинок, але самою будівлею захоплений, мріє всьому світові нав’язати свій ідеал — культ пірамід. Між ним, наглядачем, будівничим, тобто між усіма соціальними станами єгиптян, є духовна єдність, спільна мета.
Раб-гебрей на цій будові не тільки матеріально більш пригноблений за єгиптянина, його ідеали інші. Для нього ця піраміда — безглузда «каміння купа величезна», його Бог — у Всесвіті, у людських душах, а не в камені. Тому на запитання єгиптянина, як би він будував цей храм, коли б став вільний, гебрей відповідає чесно: «Розруйнував би усі ті храми ваші й піраміди!» За це розлючений єгиптянин б’є гебрея в обличчя (так, як перед цим робив наглядач). Після цього для гебрея стає очевидною жорстока правда:
Я мушу знать, що я тут раб рабів,
що він мені чужий, сей край неволі,
що тут мені товаришів нема.
Провідна ідея твору — у протиставленні двох типів суспільного устрою: імперського й національного, у заклику до поневолених народів, насамперед українського, здобувати свободу й будувати власну, незалежну державу.
Активну націоналістичну настанову Лесі Українки підхопить у XX ст. ціла плеяда видатних українських письменників-патріотів, насамперед М. Хвильовий, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Донцов, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич, В. Симоненко, В. Стус та ін.
• Етику письменниці визначають свобода і любов. Її творчість проймає культ героїв і героїзму. Відтак любові пасивної, усепрощальної вона не сприймає, натомість обстоює любов активну, караючу, її «любов ненависти навчила». Своїм словом вона б хотіла «спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, ш,о зброя жде борця». Однак щире й трагічне кохання до Мержинського, життєва мудрість поступово розтоплюють цю крйцевість, войовничість, пробуджують у прометеїстці християнку. І вона вчиться смиренно молитися, каятися й прощати, починає благоговіти перед силою не фізичного, а духовного опору злу. Культ героїзму, жертовного чину не зникає, а стає одухотворенішим. Особливо помітне це наближення до християнських цінностей у «Лісовііі пісні» (ідеї прощення та самознищальності зла, про які докладніше поговоримо далі).
Особливості стилю. Леся Українка у своїй творчості поєднала, зблизила два модерністські стилі — неоромантизм і неокласицизм. Окремі її твори виразно неокласицистичні (наприклад, діалог «Три хвилини»), більшість — неоромантичні (лірична поезія, «Бояриня», «Лісова пісня» та ін.). А в деяких текстах переплітаються риси обох стилів (уже згадуваний етюд «В дому роботи…»).
Основні риси неоромантизму в доробку Лесі Українки:
• увага до неповторного внутрішнього світу людини, що виявилась у докладному аналізі душевних станів, у настроєності як загальному тоні твору;
• культ Героїзму, активності, боротьби, сильної, вольової особистості;
• ліризм, який панує не тільки в поезії, а й у драматичних творах;
• звернення до фольклору, міфології, біблійної, давньої історії, екзотичних тем;
• емоційно-інтуїтивний пошук істини, основ буття;
• улюблений образотворчий прийом контрасту.
Неокласицистичне у творчості письменниці:
• намагання відшукати душевну рівновагу у відстороненому аналітичному погляді на світ;
• прагнення відродити шляхетні вартості життя греко-римської давнини;
• відродження традицій класичних літератур;
• підкреслена увага до класичних художніх форм.
Поетична спадщина. Як уже мовилося, Леся Українка видала три поетичні збірки — «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902).
Кожна її збірка — чітко продуманий різноплановий настроєвий малюнок, художнє вираження емоційно, духовно багатої, витонченої людської душі. З такою настановою пов’язане, зокрема, тяжіння авторки до групування поезій у цикли за тематично-смисловим принципом. Скажімо, серед кількох циклів першої збірки особливо привертає увагу цикл «Сім струн». Він своєрідний тим, що кожен його вірш — це інша нота й окремий музичний жанр: «Do» (гімн), «Rе» (пісня), «Мі» (колискова), «Fа» (сонет), «Sol» (рондо), «La» (ноктюрн), «Sі» (септима). Поезії циклу підкреслено музикальні, ритмічні.
Як і годиться, жанр «гімн» сповнений світлого патріотичного звучання, ним починається перший вірш циклу (це нота Dо):
До тебе, Україно, наша бездольная мати.
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І -пісня від серця поллється.
Своє творче кредо Леся Українка яскраво втілила у вірші «Contra spem spero!» (1890), ш,о вміщений уже в першій збірці.
Поштовхом до написання твору стало нестерпне загострення хвороби Лесі навесні 1890 р.
Наскрізний мотив вірша — «крик душі», прагнення молодої, активної людини жити повноцінним життям своїх літ, тоді як умови (особисті й суспільні) унеможливлюють ці прагнення.
Твір починається з різкого заперечення породжених мертвущими обставинами настроїв суму, безнадії (дві перші строфи). Передовсім тут ідеться про переживання авторки, її волю до життя, до подолання хвороби. Проте вгадується й суспільна проблематика. Отже, Леся поєднала вираження своїх особистих настроїв із постановкою болючих питань, якими переймалася свідома молодь того часу: як жити в задушливій імперській атмосфері? Чи впадати в безнадію, чи таки сподіватися, діяти? Дї запитання були надзвичайно актуальними в ту добу поразки народницького руху, урядової реакції, зневіри, розгубленості багатьох інтелігентів.
Леся Українка обирає шлях віри, надії, життєвої активності. Уже перші строфи вірша сприймаються як вибух протесту проти потьмарення молодих літ сумом, тужінням, проти покори обставинам. Центральний образ цих двох строф — «весна золота». Героїчний бунт проти логіки обставин виражають оксиморони: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «без надіїсподіватись».
Енергійність життєствердження підкреслюється і і інтонаційним малюнком вірша. Уже заголовок — окличне, а не розповідне речення. Вельми енергійно, з посиленою експресією звучить перший рядок: «Гетьте, думи, ви, хмари осіннії» Це не просто окличне речення, підвищену інтонацію в ньому творять вигук (та ще й у формі наказового способу дієслова), звертання до дум.
Емоційну наснаженість, схвильованість твору підкреслює віршовий розмір — тристоповий анапест, ритм якого чітко викарбуваний (на відміну від уповільнених пірихіями ямба чи хорея).
Рух емоцій ліричної героїні йде від болючих запитань (як бути в умовах гострих суперечностей світу?) через заперечення перешкод прагненню повноцінно жити й до утвердження активної дії, незламності в досягненні свого ідеалу. Відчуття непримиренного протиборства двох сил увиразнює антитеза: тяжкі думи, осінні хмари — весна золота, убогий переліг — барвисті квітки, мороз — висівання квітів, льодова кора — гарячі сльози. Інтонацію утвердження авторської настанови посилює анафора «буду».
Особливо привертає увагу мотив сили гарячих сліз, які розтоплять льодову кору, дадуть життя квітам, що знаменують прихід весни, перемогу віри над безнадією й сумом. Це вже суто модерністський, неоромантичний мотив. На противагу реалістам з їхнім культом розуму неоромантики вважали, що саме чисте, щире, сильне почуття може пізнавати світ і змінювати його на краще (цей же мотив звучить у циклі «Сльози-перли», у віршах «Горить моє серце…», «Чом я не можу злинуть угору…»).
У п’ятій строфі по-новому розкривається мотив виснажливої боротьби (через антитезу: сізіфова праця — весела пісня). В античному міфі Сізіф був уособленням нескінченної марної праці й приреченості, Леся Українка ж переносить акцент на героїзм борця.
Шоста строфа змальовує ситуацію, у якій лірична героїня намагається подолати гніт обставин. Символічний образ темної ночі, посилений епітетами «довга», «невидна», — традиційний і асоціюється із суспільними умовами епохи (див. для порівняння вірш «Досвітні огні»). Прикметно, що героїня не скоряється ночі, а шукає ясну зірку, тобто силу, що протистоїть темряві. Це символ того ідеалу, у перемогу якого вірить Леся Українка.
Сьома строфа завершує твір як цілісну структуру, побудовану на принципі антитетичпості. Це резюме, емоційний підсумок попередніх строф. Авторка повертається до тих же афористичних виразів, із яких складається друга строфа, але подає їх у новій, стверджувальній інтонації.
Отже, у вірші «Contra spem spero!» багатогранно виявились особливості художнього світосприймання Лесі Українки, її життєва концепція як митця, наділеного тонкою душею, і водночас особистості героїчного складу.
У поезії Лесі Українки поєднуються, щільно переплітаються громадянськопатріотичні, інтимні й пейзажні мотиви.
Громадянська лірика. У вітчизняну поезію Леся Українка ввійшла передусім як пристрасний патріот Батьківщини, співець мужності й боротьби.
Найбільш трепетно звучить голос поетеси, звернений до поневоленої України, у поезії «І все-таки до тебе думка лине…» (1895). Уболівання за долю рідного краю — провідний мотив вірша. У ліричної героїні «у грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить її народ. Проте вона соромиться сліз, «що ллються від безсилля». Натомість прагне дій, замість марних ридань: «Доволі вже їм литись, — що сльози там, де навіть крови мало!» Сльози і кров — ключові антитетичні образи вірша, що символізують дві можливі настанови патріота — пасивне співчуття чи активна, саможертовна боротьба за свободу й щастя рідної землі. Авторка, безсумнівно, прихильниця саме цього дієвого шляху.
У творі прочитується також мотив розлуки з рідним краєм: відомо, що Леся Українка часто покидала Україну, проте ніколи про неї не забувала (згадайте її реакцію на політичний стан в Україні після повернення з Болгарії).
Патріотичним, антиімперським пафосом вражає вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль… »• (1904). Звертаючись до біблійних мотиців і образів, Леся Українка, як і Т. Шевченко та І. Франко, прагнула у світовому, вічному контексті осмислити історію Батьїсівщини, висловити безмежну любов до неї, окреслити шляхи звільнення.
Пейзажна й інтимна лірика. Відчуте Франком «м’яке жіноче серце» Лесі Українки особливо разюче виявилося в інтимній та пейзажній ліриці.
Природу поетеса сприймала як живу, одухотворену силу, розрадницю, невичерпне джерело енергії й божественний вияв краси. А ще — вияв душі України.
Переважно пейзажний цикл «Подорож до моря», що народився на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси влітку 1888 р. їдучи потягом із Ковеля через Поділля на південь, поетеса побачила Україну в усій Гі красі:
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села.
Там хати садками вкриті.
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі.
Розмовляють з вітром в полі.
Волинські краєвиди змінюються подільськими, а далі — безкраїми степами, іскристими хвилями синього моря й акерманськими турецькими вежами, які викликають у юної Лесі уявлення про тяжку долю рідної землі.
Екзотичний (у неоромантичному стилі) і глибоко чуттєвий вірш «Хвиля» (1908), написаний у Євпаторії. Своєрідна форма, унікальний звукопис, суміжне римування створюють ефект припливу й відпливу хвилі, а дієслівні рими підсилюють динамічність картини, яка виникає в уяві читача:
Хвиля йде,
вал гуде —
бі-л«й, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
Поезія «Стояла я і слухала весну» (1895) сповнена свіжості й тепла прекрасної пори року. Всього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні:
Стояла я і слухала весну.
Весна мені багато говорила.
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні. У Лесі Українки творів інтимної (зокрема, любовної) лірики порівняно небагато. Вона намагалася не виносити свої сокровенні почуття на людський суд. Більшість цих поезій присвячено С. Мержинському. у них поєднуються життєствердні мотиви кохання з мотивами туги, розлуки, самотності, суму за втраченим чи недосяжним щастям.
Ніжно-траіічну історію стосунків із Сергієм, передчуття довічної розлуки Леся символічно закодувала у вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…». Плющ міцно обіймає стеблами руїну, боронить іК від негоди, «а прийде час розсипатись руїні, // — нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?»
Вірші «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Уста говорять: «Він навіки згинув!..»» сприймаються як лірична драма кохання.
Лірична героїня — інтелігентна дівчина, душа якої вражає шляхетністю, чистотою почуттів, відданістю в любові. Леся все залишає і, не боячись заразитися страшною невиліковною хворобою, сама недужа, їде до ІМінська, де помирає Сергій:
Все, все покинуть, до тебе полинуть.
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть.
То було б щастя, мій згублений світе!
Два з половиною місяця вона самовіддано бореться за життя коханого, але смерть виявилася сильнішою. Повернувшись після похорону додому, свої найпотаємніші почуття, пекучий біль жінка довіряє лише білому паперу:
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною;
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Сторінки: 1 2
