Народився видатний український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. у селищі Ломівка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у родині робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів.
Батько працював у приміському колгоспі в с. Ломівка (тепер на території Дніпропетровська), де й загинув від німецької авіабомби у 1918 році. Мати працювала на заводі металовиробів. Після смерті матері в 1921 році дідусь і бабуся (батьки матері Олеся) забрали його до себе в село Сухе на Полтавщині. Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір.
З 1925 року Олесь вчився у рідному селі, потім у с. Хорошки. У 1933 році закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського району. Олесь ще в школі добре писав, після її закінчення вступив на роботу в редакцію Козельщинської районної газети. У 1933-1937 роках навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського, після закінчення якого працював учителем у с. Мануйлівка і в Харківській обласній газеті «Ленінська зміна».
З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори в основному короткі оповідання в республіканських виданнях («Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик»). У 1938 році вступив на філологічний факультет Харківського університету. За час навчання в університеті (1938-1941) написані новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орлятко», повість «Стокозове поле».
У червні 1941 року з третього курсу університету Олесь йде добровольцем у складі студентського батальйону на фронт. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприяли письменницької праці. Тим не менше Гончар пише вірші (збірка «Фронтові поезії», опублікований в 1985), робить замітки, що послужили основою його новел 1940-х років і роману «Прапороносці».
Після демобілізації Олесь у 1945 приїжджає до Дніпропетровська, де оселяється у старшої сестри. Він завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті (1946). Але головне — працює над першою частиною роману «Прапороносці» — «Альпи». Роман був помічений Юрієм Яновським, в ті роки головним редактором журналу «Вітчизна», і надруковане в 1946 році. На запрошення Яновського Гончарпереїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка АН України. Яновський стає своєрідним наставником молодого письменника, який витягне багато творчих уроків зі спілкування з метром. До кінця своїх днів Гончар з любов’ю згадував свого вчителя («Блакитні вежі Яновського», 1975).
У 1947 році друкується повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини і друга книга роману «Прапороносці» «Голубий Дунай». Роман, що оповідає про визвольну місії Радянської Армії в Європі, був помічений офіційною владою і критикою. Молодий письменник отримав визнання влади, критики і головне публіки.
У 1940-1950-ті роки письменник продовжує розвивати військову тему в своїх численних новелах, поруч з нею починає звучати і нова тема — мирне життя людей, моральні аспекти їх взаємовідносин. Новели та повісті цього напряму («Микита Братусь», 1950; «Щоб світився вогник», 1955) готують майбутні вершини творчості Гончара в 1960-1970-і роки. Історико-революційна дилогія Гончара «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), присвячена подіям громадянської війни на Півдні України, залишається найбільш слабким анемічний твором письменника. У ці роки починається громадська і публіцистична діяльність Гончара. Він здійснює закордонні поїздки, підсумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951).
У 1959 Гончар обирається головою Спілки письменників України, секретарем Союзу письменників СРСР.
У 1960 році надрукований роман «Людина і зброя», що відкриває нову сторінку у творчості Гончара. Романтико-філософська спрямованість твору, акцент на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, проблеми незнищенності морального духу людини відрізняють цей роман, заснований на спогадах письменника про студентське добровольчий батальйон часів війни. Роман був удостоєний Національної премії України імені Шевченка (1962; в цьому році премія присуджувалася вперше). Друга частина дилогії роман «Циклон» (1970) був написаний після перерви. Тема отримує несподіване продовження — постарілий герой «Людини і зброї» став кінорежисером і знімає фільм про війну. Переплетення реальності і постановочних сцен, сучасності та спогадів про минуле, та й сама кінематографічна тематика змушує згадати «Майстра корабля» Яновського.
Роман у новелах «Тронка» (1963) — перший великий твір Гончара, присвячений сучасному мирному життю. Побудований у вигляді своєрідного «вінка новел», що розкривають різні сторони життя простих людей, мешканців українських степів, роман малює цілу панораму характерів, образів, ситуацій. У «Тронці» вперше в українській літературі гостро ставиться проблема викорінення сталінізму, боротьби старого з новим. На хвилі хрущовської відлиги роман був удостоєний Ленінської премії (1964).
Сумна доля була уготована наступному твору Гончара роману «Собор» (1968). У порівнянні з «Тронка» роман набагато ближчий до традиційного реалізму з чітко вираженими позитивними й негативними героями. Боротьба за відродження духовності, за історичну пам’ять народу як основу порядності у відносинах між людьми знаходиться в центрі оповідання. Прообразом собору в романі послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області. Перший секретар Дніпропетровського обкому КПРС Ватченко впізнав себе в образі негативного героя бездуховного партійця-пристосуванця, що здала свого батька в будинок престарілих. Будучи одним Брежнєва, Ватченко зажадав заборони роману. Роман був надрукований тільки в журналі, вже надрукований тираж книги був конфіскований, переклад роману на російську мову був припинений. Незважаючи на спроби захистити твір (статті Бажана та ін) воно було заборонене і про нього перестали згадувати.
У творах пізнього періоду Гончар продовжував піднімати морально-етичні теми сучасності (роман «Твоя зоря», 1980), тему романтики юнацьких пошуків (повість «Бригантина», 1973).
Гончар займався громадською діяльністю. У 1959-1971 роках — голова правління Союзу письменниківУкраїни, в 1959-1986 секретар Союзу письменників СРСР, голова комітету з присудження Державної премії УРСР ім. Т.Г Шевченка. У 1966 році виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думати про великого». У 1980 році випустив книгу «Письменницькі роздуми», в якій підводив підсумок своєї діяльності.
У 1962-1990 роках — депутат ВР СРСР. У 1971-1986 — кандидат у члени ЦК КПРС.
З початком перебудови і набуттям Україною незалежності активно включився в громадське життя, був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України. У 1990 році вийшов з КПРС. Депутат Верховної Ради України I демократичного скликання (1990-1994). Свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив в книзі «Чим живемо. На шляху українського відродження »(1991). Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1992), визнаний Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом (1993).
Помер український письменник 14 липня 1995 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 2001 році в Києві відкрито пам’ятник Гончару. У 2005 році було присвоєно звання Герой України (посмертно).
