Ольга Кобилянська була великою письмен-
ницею, бо час нічого не заподіяв її творам,
а тільки утвердив їх у нашому народі…
В. Земляк
Життєвий шлях письменниці
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в місті ГураГуморулуї на півдні Буковини (нині це територія Румунії).
Батько, Юліан Якович, належав до давнього, але збіднілого шляхетного роду, який походив із Наддніпрянщини. Залишившись сиротою в чотирнадцятирічному віці, він із часом самотужки дослужився до посади урядовця-правника, тож і дітей своїх виховував у пошані до праці. Був людиною суворою, справедливою й послідовною. Ольга успадкувала від батька кращі риси його вдачі.
Мати, Марія Вернер, по чоловічій лінії походила з німецького роду, а по жіночій — із польського. Її родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. З любові до свого чоловіка вона вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру й виховувала дітей у пошані до всього українського (до речі, у Гура-Гуморулуї явно переважали німецька й румунська мови). Пані Марія вирізнялася безмежною добротою, особливою лагідністю й ніжністю. «…Свята мати! Та глибока тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах», — згадувала письменниця.
Уся родина Кобилянських була музично обдарованою. Батько мав прекрасний музикальний слух і володів чудовим сопрано, як і Ольга. Брат Максим віртуозно грав на скрипці, Володимир — на гуслях, а Степан, Юліян та Олександр мали чудові голоси. Ольга, як і її сестра Євгенія, грала на фортепіано, а також на дримбі й цитрі, які були її улюбленими інструментами.
У родині Кобилянських було семеро дітей. Усі сини здобули університетську освіту. А ось на Ольгу та її сестру Євгенію батьки не витрачалися, адже вважали, що найкращою кар’єрою для дочок буде заміжжя. Більшість ровесниць Кобилянської сприймали це як норму.
Дитинство та юність Ольги минули серед розкішної буковинської природи в містечку Кимполунг, куди батька перевели на службу.
Тут дівчина навчалася в так званій нормальній піколі. Оскільки Буковина перебувала в складі Австро-Угорщини, у школах викладання велося тільки німецькою мовою. Хоча доводилося жити в румунсько-німецькому оточенні, батьки подбали, щоб донька відвідувала приватні уроки української мови. Ольга дуже любила читати — переважно твори німецьких і швейцарських класиків: Иоганна Готфріда Гердера, Йоганна Вольфганга Ґете, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне, Євгенію Марліт.
Обдарованій дівчині вдалося закінчити лише чотири класи школи. Однак вона не змирилася з долею, а продовжила навчання самостійно, згодом ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу. Захоплювалася також театром, музикою, верховою їздою, що дарувала їй відчуття повної свободи, малярством. Ще підлітком почала писати вірші німецькою мовою, бо знала її краще. У 1880 р. з’являється 11 перше німецькомовне оповідання «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини», незабаром — ще кілька учнівських прозових творів.
У вісімнадцятирічному віці Ольга знайомиться із Софією Окуневською — освіченою дівчиною, яка згодом стала першою на Буковині жінкою-лікарем, і Наталею Кобринською, письменницею і громадською діячкою, яка боролася за емансипацію’ жінок. Нові знайомі вселяють надію, що жінка, попри всі перешкоди, також може зреалізувати себе, спрямовують молоду авторку на шлях рідної культури, радять їй писати українською. Одним з імпульсів писати по-українськи стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Кобринської. У життя дівчини ввійшли поезія Т. Шевченка, проза І. Франка, публіцистика М. Драгоманова. Кобринська
У 1886 р. Кобилянська створює німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж», що взято за основу пізнішої повісті «Людина». Саме від цього твору (повість остаточно була закінчена в 1892 р.) і починається Ольга Кобилянська як українська письменниця й майстер художньої прози.
Відколи батько вийшов на пенсію, родина мешкала в селі Димці, а з 1891р. — у Чернівцях. Тут, у «серці буковинської України», письменниця входить у коло мистецької інтелігенції, глибше ознайомлюється з українським літературним життям. Бере активну участь в українському жіночому (феміністичному) русі, обстоює в публіцистичних виступах права жінок. Усе це дає нові творчі імпульси. Один за одним з’являються нові досконалі твори — «Він і вона», «Царівна», «Ніоба», «Земля», «Природа», «Некультурна», «В неділю рано зілля копала» і багато інших.
У 1898 р. письменниця побувала на Франковому ювілеї у Львові, де познайомилася з багатьма культурними діячами. А через рік відвідала Київ, зустрілася з М. Коцюбинським, М. Лисенком, М. Старицьким. Поїздка до Канева на Кобилянську справила неймовірне враження. На запрошення Косачів пись.менниця побувала на їхньому хуторі Зелений Гай, що на Полтавщині. Саме тут вона здружилася з Лесею Українкою. З цього часу образ великої України назавжди ввійшов у серце Ольги Кобилянської. Вона мріяла про нові подорожі Наддніпрянщиною. Одначе цим намірам не судилося здійснитися: напружена творча праця, важка хвороба через застуду, смерть матері, а потім і батька, хатні обов’язки стали на заваді.
Наприкінці 1903 р. Кобилянську розбив частковий параліч. І хоча лікування на чеських і німецьких курортах певною мірою пом’якшило наслідки недуги, із цього часу вона часто хворіла, а коштів на постійне лікування не вистачало.
Приблизно в той самий час, на початку 1900-х років, Ольга переживає драму особистого життя, пов’язану з іменем письменника Осипа Маковея (1867-1925). Значення Маковея в долі Кобилянської важко переоцінити: здавна приятелюючи з Ольгою, він заохочував її до творчості, був першим проникливим критиком.
Тривалі дружні стосунки переросли в почуття кохання. Кобилянська мріяла про шлюб і навіть першою заговорила про це.
Однак бути разом цим талановитим, духовно близьким людям не судилося. Маковей, як виявилося, захоплювався Кобилянською лише як письменницею, а одружився з іншою жінкою. Розрив болісно вразив Ольгу: до кінця життя вона залишилася самотньою, Осипові листи спалила. Інтимна драма письменниці позначилася на тематиці новел «Смутно колишуться сосни», «Мої лілеї», «Через море» та ін. Як свою рідну доньку Ольга Юліанівна виховала небогу Галину-Олену, яка ще маленькою залишилася без матері.
Особливо важкими були для Кобилянської трагічні роки Першої світової війни: один брат потрапив у російський полон і страждав далеко в Сибіру, а про долю другого не було жодної звістки. У ці роки письменниця жила в Чернівцях, потерпала від матеріальної скрути.
У новелах «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки» Кобилянська гнівно засудила криваву війну.
Відрадою для буковинської письменниці стало відзначення в Чернівцях 35-річчя її літературної творчості, а також видання в Харкові в 1926-1929 рр. дев’ятитомного зібрання творів.
У 1940 р., коли Північну Буковину приєднали до Радянського Союзу, нова влада почала активно підтримувати письменницю: їй було призначено пенсію, прийнято до Спілки письменників України, до шкільного курсу літератури введено її твори. Проте ті твори зазнавали явних перекручень і суб’єктивних оцінок відповідно до радянської Ідеології. Комуністична влада пішла навіть на те, що під іменем Кобилянської друкували статті-агітки, до яких письменниця не мала жодного стосунку.
Родичі письменниці переповідають таку бувальщину. Якось до Ольги Юліанівни напросився радянський журналіст, щоб узяти потрібне владі інтерв’ю. Кобилянська — нібито через свою старечу непоінформованість — так висловила своє ставлення до нового режиму: «Якось проживемо, якби тільки більшовики не прийшли». Почувши таку крамолу, наляканий гість прожогом вискочив із кімнати.
Коли Буковину знов окупува/ш румуни, то письменницю навіть хотіли віддати під трибунал через те, що нібито її агітаційні прорадянські статті шкодили румунській державі. Ішлося про ув’язнення, проведення показового суду і навіть публічного розстрілу як зрадниці. Однак знайшлися розумні люди, які затримували розгляд справи, даючи спокій 78-літній жінці. Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 р. Маршрут похоронної процесії довелось узгоджувати з румунською владою. Вона не дозволила катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Родичів попередили, щоб не було ніяких промов українською мовою, але зениця письменниці — учителька Равелюк — усе ж порушила заборону. Ольга Юліанівна похована, як і хотіла, у родинному склепі на Руському цвинтарі.
На честь видатної письменниці відкрито меморіальний музей у Чернівцях (у будинку, де вона жила). Також ім’я Ольги Кобилянської присвоєно Чернівецькому драматичному театру.
Творчий доробок
Виступивши в середині 1890-х років як українська письменниця, Кобилянська започаткувала новий, модерністський етап вітчизняної прози. Її улюблений стиль — неоромантизм, у деяких творах переважала поетика символізму. Протягом майже півстоліття Ольга Юліанівна створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, спогадів, залишила значне за обсягом листування.
Кобилянська зосередила увагу на розкритті душевного, психічного світу інтелігенції й селянства — двох верств, які становили тоді основу української нації.
• Перша й одна з провідних тем Гі творчості — душа жінки-інтелігентки, Гі боротьба з консервативним міщанським середовищем за рівноправність із чоловіками, за гідне людське життя.
• Модерністське осмислення духовних основ селянського життя бачимо в повістях «Земля», «В неділю рано зілля копала», оповіданнях «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна», «Вовчиха».
• Жах, антилюдська сутність війни разюче, психологічно тонко розкриті в оповіданнях і новелах «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму» та ін.
Розглянемо докладніше деякі основні твори письменниці.
Повість «Людина» (1894) написана під безпосереднім впливом зачинательки українського феміністичного руху Наталі Кобринської. Саме їй письменниця присвятила цей твір. Олена Ляуфлер, головна героїня повісті, начитавшись усіляких книжок, лякала матір страшними словами: «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітниче…» Її батько, цісарсько-королівський лісовий радник, і мати не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною. Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий лікар, який, навчаючись деякий час у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема й ідеєю емансипації жінок.
Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Несподівана смерть нареченого від тифу підкосила Олену. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід із скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитись із заможним паном К. Однак дівчина чинить цьому опір: вона не кохає пана К., уважає, що «подружжя без любові… — це брудні відносини». Олена бере на себе всі турботи, пов’язані з утриманням родини. Живучи в «нужденному пустому селі», орендуючи землю в старшої сестри, Олена погоджується на заміжжя з лісником Фельсом, якого насправді не кохає, хоч і сподівається, що любов, «наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові». Отже, вона йде на компроміс: задля родини жертвує собою і своїми переконаннями.
Олена Ляуфлер — це тип нової жінки, внутрішньо багатої, інтелігентної, гордої, спроможної на виклик суспільству. Власне, вона — тип самої Кобилянської. У цьому переконують щоденники письменниці. Осип Маковей назвав повість «криком розпуки», адже твір передає глибину страждань розважливої дівчини, яка живе в путах міщанської моралі. І батько-пияк, і обмежена честолюбними мріями мати, і брат-гуляка, і батькові приятелі-чиновники — усі намагаються (свідомо чи несвідомо) утримати Олену в лабетах усталених суспільних норм, адже, на їхню думку, жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка. Героїня ж намагається довести, що вона також — людина, цілісна самодостатня особистість, яка має право на свободу і щастя.
Тема «Людини» знайшла своє продовження й глибше вираження в повісті «Царівна» (1895). Новизну цього твору І. Франко вбачав у розкритті інтиму «не на інтригах і любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». Твір написано у формі щоденника героїні Наталки Веркович. У такий спосіб авторці вдалося глибоко дослідити внутрішній стан освіченої дівчини ніби зсередини. Як і в «Людині», Кобилянська вдається до протиставлення Наталки, її мрій, прагнень і діяльності агресивному обивательському суспільству.
Оповідання «Природа» (1895) автобіографічне, адже написане на основі вражень від мандрівок у гори. Сюжетну основу твору становлять зустрічі міської панночки й гуцульського легеня на тлі пишної карпатської природи. Письменник через заглиблення в психіку молодих людей показує відмінності між ними: дівчина обтяжена умовностями виховання, а хлопець справжній і чистий, його душа нічим не спотворена серед дикої карпатської природи. В одноманітному жиггі гуцула набагато більше змісту, аніж у порожній метушні містечкових паничів.
Новела «Некультурна» (1897) розповідає про «чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерек», серед яких жила. Гуцулка Параска ніколи не сумує, навіть коли тижнями взимку серед снігів не бачить людей. Проживши кілька десятків літ у самотності, не здобувши ніякої освіти, працює по господарству, при цьому зберігає силу духу й зовнішню привабливість. Героїня вражає читача внутрішньою красою, «повною вічної молодості, що пробивалася дотепер однаково сильно в кождім Гг слові, у погляді гі мудрих блискучих очей, у кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах Ті голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку». Параска виявляє дивовижну силу духу перед ударами долі. Невсипуща праця, внутрішня рівновага й краса Гуцульського краю створювали душевний світ цієї «некультурної» трудівниці. Параска не здійснила ніякого особливого подвигу, але своєю внутрішньою, моральною красою, цільністю натури зуміла подолати рутину буденщини.
До найвідоміших творів О. Кобилянської належить повість «В неділю рано зілля конала» (1909). Вона побудована на сюжеті популярної в народі пісні Марусі Чурай про Гриця, який покохав двох дівчат і помер перед самим весіллям від трунку. Непостійність Грицька, роздвоєність його почуттів у ставленні до гордої Тетяни і м’якої, ніжної Пастки — це ті причини, що привели хлопця до передчасної смерті. Сподівання Тетяни не справдилися, і вона, оберігаючи свою любов, намагаючись подолати те лихо, що «в нім сховалось», мимо своєї волі стала причиною загибелі Гриця.
Важливу роль у повісті виконує й історія життя матері Грицька — циганки Маври. Завдяки цьому образу Кобилянській удалося розкрити морально-етичні норми, якими жив циганський табір. Отже, у творі переплелося життя двох народів — гуцулів і циган, у цьому й полягає новизна в інтерпретації відомого мотиву Марусі Чурай.
За характером зображення персонажів, змалювання пейзажів твір поєднує неоромантичне звучання з імпресіоністичною поетикою. Хоча повість за способом зображення й епічна, проте в ній виразно звучать також ліричні (емоційність поведінки персонажів) і драматичні (внутрішні монологи, діалоги, полілоги) ноти.
Ольга Кобилянська прагнула побачити інсценізацію своєї повісті, тому звернулася до Лесі Українки з проханням, щоб вона взялася за це. Леся Українка розпочала роботу над лібрето опери, але закінчити її не встигла. Проте повість «В неділю рано зілля копала» пізніше була поставлена на сценах театрів Києва, Чернівців, Москви, Петербурга й інших міст і мала великий успіх.
Останнім великим твором письменниці став ідеологічний роман «Апостол черні» (1936). У Радянському Союзі цей твір був заборонений як націоналістичний, перевидати його вдалося лише в 1994 р.
Центральні образи роману Кобилянська замислила як ідеал, зразок високої духовності й справжнього патріотизму для української інтелігенції, для всього нашого народу. Офіцер Юліян Цезаревич і його дружина й товаришка Дора, Ольга Альбінська, священик Іван Захарій і годинникар-філософ Максим Цезаревич не є якимись «надгероями», вони звичайні люди з притаманними їм чеснотами й вадами, але з надзвичайно великим бажанням і готовністю служити Богові й Україні. Персонажі роману вже виросли з гасла «бути самому собі ціллю» («Царівна»), вони прагнуть бути вартісними для своєї нації в її змаганнях за державність. Моральна сила їхнього духу настільки велика, а національна свідомість такою мірою розвинута, що вони здатні уможливити прихід «полудня» не лише для себе і своєї родини, а й для всього народу.
Роман завершується прикметною тезою. Повернувшись із фронту, Юліян Цезаревич на запитання дружини: «А Україна?» — твердо відповідає: «Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі». Ці слова звучать в устах письменниці палким закликом до читачів узяти за взірець світонастанову героїв роману, самим стати справжніми, дійовими громадянами, своїх дітей виховати не лише для себе, а й «для України», щоб знову здобути державну незалежність, «вибороти собі свою украдену батьківщину».
