Перекажіть мій, так би мовити, скромний заповіт
людям… Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема
великодушнішої і прекраснішої мети та сенсу існування
як окремих людей, так і цілих націй, як творення щастя.
Не сили, не могутності, не панування, не розкошування,
а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і
митцям, перекажіть, що немає вищої, цікавішої теми
для їхніх творів, як щастя.
В. Винниченко
Життєвий шлях письменника
Володимир Винниченко народився 26 липня 1880р. в місті Єлисаветграді (нині — Кіровоград).
Батько письменника замолоду був безземельним селянським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з удовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир.
Змалку хлопчик мав добру пам’ять. Рано навчився читати, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим «букварем» для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей «тримав… трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий».
Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в хлопцеву душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціалістичних переконань.
Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії. Це був доволі демократичний навчальний заклад, у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки «Катюша» Георгій Лангемак.
Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли простого малого українця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника».
Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах він узяв участь у революційній організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень «карцеру», згодом його виключили з гімназії. Мусив заробляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: «Біля машини», «Народний діяч», «Суд», «Голод» та ін.
Попри скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував готуватися до матури (атестата зрілості) і ск.чав іспит екстерном у Златопільській гімназії.
У 1900 р. Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету. У цей час — на зламі століть —.національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національновизвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: «На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й з »Кобзарем» — у другій».
Приловчившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоствореної Революційної української партії, симпатії якої були на боці європейської соціал-демократії. У лютому 1902 р. Винниченка заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. Певна річ, з університету відрахували, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати й утік з батальйону, щоб податися в Галичину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером.
Парачельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання «Сила і краса» в журналі «Киевская старина» — так відбувся дебют Винниченка-прозаїка.
У Львові Володимир налагоджує зв’язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарештовують і ув’язнюють аж на два роки.
З 1906 р. виходять друком одна за одною п’ять книжок його оповідань. Ім’я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика.
І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює низку психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий Молох») і романів («Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Щ твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони провокували суперечки, словом, були помітними.
Негативну критику Винниченко сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати по-російськи, тим паче, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували.
Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові значну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популярність перевищила неприйняття. Романи Винниченка користуються небачеіпім попитом, драматичні твори з успіхом ставляться в театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі.
До початку Першої світової війни Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи — разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готувалася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині.
Закономірно, що після березневої революції 1917 р. саме Винниченко — авторитетний революціонер з 17-літнім стажем — очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) — Генеральний секретаріат. Саме він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР — блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення гетьманату П. Скоропадського, Виниченко, уже разом з Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР — Директорію.
Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Все життя він самовіддано обстоював два ідеали: національний і соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого народу, соціальну справедливість). Такими близькими, взаємопов’язаними вони здаються. Однак і Винниченкові, і всьому нашому народові доля судила жертвувати одним заради іншого, а в результаті втратити і те, і те.
Улітку 1917 р. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді важкі переговори з Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України бодай у межах федеративного союзу з Росією. Заради цього відмовляється навіть від національних збройних сил. Проте росіяни категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Володимир Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Ми ж практично не мали жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тисяч вояків). З іншого боку, проводячи соціалістичну політику, Винниченко та інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.
Одне слово, унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила незалежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріками текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Шевченка. Кілька разів протягом 1918-1919 рр. удавалося витіснити зайд зі столиці й України, але вони поверталися знову і знову. Трагедію довершили роз’єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епідемії.
Навчившись на тяжких помилках. Директорія відкидає лівий популізм, відтак Винниченко ображено іде у відставку і виїздить за кордон. Тут створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації», у якій аналізує перипетії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проросійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики спокушають Винниченка казками про нібито їхні наміри здійснити «українізацію» та «соціальне визволення трудящих», сподіваючись скористатися його популярністю, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує повернутися.
Проте навчений гірким досвідом, Винниченко вирушає зразу не в Україну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців вистачило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністичного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму ведеться політика відновлення тієї ж «єдиної-неділимої» імперії, нібито суверенний український уряд у Харкові слухняно виконує розпорядження з Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт.
Розчарований, Винниченко відмовився від роботи в маріонетковому уряді й виїхав за кордон, уже назавжди.
Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій він уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни, одним з перших заявив про небезпеку для світу комуно-фашистської чуми.
Правда закрила Винниченкові-людині дорогу на Батьківщину, де панувала кривда. Однак Винниченко-письменник залишався найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років. Як і раніше, його книжки видавалися багатьма видавництвами й величезними накладами. Досить лише сказати, що протягом 1926-1928 рр. побачило світ зібрання творів Винниченка у 28 томах.
У 1933 р. Винниченко написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у «відновленні старої тюрми народів». За це сталінська влада назвала письменника «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які доти надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть згадувати його ім’я заборонялося. Так тривало понад півстоліття.
Винниченко залишається без засобів до існування, у самотності (більшість українців-емігрантів мають його за зрадника), але знаходить сили жити. Допомагають вірна дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останні гроші купзтоть занедбану садибу в містечку Мужен, неподалік від м. Канни на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя — «Закуток». Самотужки ремонтують будинок, розводять сад і город. Розраховзтоть лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу у Володимира Кириловича забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: кожного дня він присвячує кілька годин для творчості.
Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя Винниченко написав понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історикополітичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 з них — за кордоном), 40 записних книжок «Щоденника» (від 1911 до 1951р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.
Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладалися європейськими мовами й ставилися в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали його романи. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера». П’єси Винниченка постійно ставили і в українських та російських театрах (до початку 1930-х років), зокрема, такі геніальні режисери, як Микола Садовський і Гнат Юра, Лесь Курбас. З драматургом співпрацювали Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко.
Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. їх художню досконалість визнавали видатні художники, зокрема Поль Сіньяк і Пабло Пікассо.
Під час окупації Франції фашистами Винниченко категорично відмовився з ними співпрацювати, за це перетерпів арешт і ув’язнення в концтаборі.
Помер великий письменник і мислитель 6 березня 1951 р. у своїй оселі.
Величезний архів митця довгий час зберігався в Колумбійському університеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну.
Творчий доробок
Стиль. Володимир Винниченко започаткував в українській літературі таку течію модернізму, як неореалізм. Хоча іноді в його неореалістичному письмі зблискують і неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елементи (новели-етюди «Промінь сонця», «Зіна», «Момент», малярська спадщина).
Світогляд письменника. Головною метою творчості для Винниченка було дослідження найпотаемніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як соціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини.
Бурхлива капіталізація межі ХІХ-ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархально-міщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сутність. Натомість з’явився вибір: повна аморальність («мораль грошей» — що вигідно, те й морально) або пошук якоїсь нової моралі.
У цій ситуації Винниченко насамперед висунув для себе й для інших концепцію «чесності із собою». Її суть: «Будь чесним із собою, тобто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину».
Слідуючи цій концепції, він у багатьох творах • психологічно тонко і водночас нещадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі; страхітливо-бридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп’яніння від раптового скасування заборон); • здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових моральних підвалин.
У вертепі аморальності межі століть єдиною світлою плямою вважалися революціонери, передові інтелігенти. Цей ідеальний образ склався в уяві багатьох, а насамперед у їхній власній. Винниченко побачив у цьому форму нового революційного святенництва. Тому розвінчав і цей видимий ідеал, незважаючи на те, що й сам був його часткою, бо з найбезжальнішою чесністю ставився передовсім до себе.
Така викривальна відвертість шокувала й обурюва.та багатьох, насамперед тих же передових інтелігентів.
Щиро кажучи, письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці «Конкордизм».
Винниченко вважає, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості вільно розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будь-яких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства), а слухатися веління тільки власного «Я».
Основою людського життя, за Винниченком, є любов. До речі, він чітко розрізняє два, здавалося б, ідентичні поняття — кохання і любов.
Любов дає людині шанс на щастя. Щастям Винниченко вважав зрівноваження різних первин, граней людської душі. Звідси й назва його трактату «Конкордизм» (від латин, сопсогсііа — погодження, згода).
Світосприймання Винниченка цілком уписується в традицію екзистенційного мислення. Саме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю.
У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди.
Перший період творчості (1901-1906). Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.
Як уже мовилося, Винниченко дебютував 1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він сам називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з’явилася перша прозова збірка «Краса і сила».
Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Писаннями молодого прозаїка захоплюються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики.
І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого й творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ — селянського, солдатського, босяцького, робітничого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.). До речі, Винниченко завжди намагався писати про те суспільне середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси така достовірність, «упізнаваність» у його творах.
Попри певне учнівство перших творів, уже в них проступають деякі прикмети згодом самобутнього Винниченкового стилю.
• Передовсім це відмова від збаналізованих традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі»».
Натомість Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об’єктивним, безстороннім спостерігачем.
• Особлива увага до деталей (найчастіше — портретних), які поступово стають психологічними.
• Серцевинний психологізм. Уже в ранніх творах Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням письменника.
Яскравим зразком ранньої творчості Винниченка є оповідання (повість) «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім письменник досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежні первини.
В оповіданні йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п’яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», вирізняються Ілько та Андрій — молоді злодії. Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, Андрій, навпаки, — негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте і «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в’язниці, «звідкіль уже не вертався», а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушенії на убійство»».
Окрема сторінка у творчості митця — оповідання про дітей і для дітей. Ранні: «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» — усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов’ю до дітей і болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.
Другий період творчості (1907-1920). Приблизно з 1907 р. у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етико-психологічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменника. Критики то звинувачують його в пропаганді «вільної любові», еротоманії, то закидають надмірну тенденційність, штучність, «перелицьовану мораль».
Тепер у центрі тааги письменника перебуває революційна інтелігенція, Гі далеко не завжди світлий, взірцевіпї духовіппі світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і негативних персонажів у «моральну лабораторію»: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей.
У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Базар» (1910), «Гріх» (1919), етюд «Зіна» (1909), новелу «Момент» (1910), романи «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1917) та ін.
