- _Е,_ годi! Ти мою Вуяхевича не знаєш. Нiхто лучче його не вмiв гамовати козакiв: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не iншому.
Похмурна, похмурна година! — каже сам собi Шрам.
- Не така ще, як тобi здається,- сказав Сомко.
Дай, боже! А що ти скажеш про поспiльство, що купиться коло Нiженя, нехай бог криє, наче як иуло на почаїку Хмельнищини? Се все брюховцi!
- Нiчого не скажу. Менi бiльш їх жаль, нiж досадно; бiльш досадно, нiж страшно. Поки в мене в таборi козаки да гармати, я нi про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородцi да полтавцi з зiнькiвцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те менi шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.
»О, голово ти моя золота! — подумав Шрам.- Коли б то так усi, як ти, держались честi да правди! А то на кого не зглянеш — усяке, мов звiрюка, про свою тiлько шкуру да про свiй берлiг дбає».
Уїхали в мiсто. Тiлько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесiя: несли мертвого.
Питається Шрам.
- Кого ховають? Кажуть:
- Вiйтенка.
- Пiп сьогоднi з Домонтовичем на божий суд ставав?
- Того самого. Не послужила фортуна горопасi. Тiлько стялись на шаблях, зараз так i положив його вражий кармазин.
- Е, нi-бо! — перебив тут хтось iзбоку.- Перше Домонтовиченко влучив вiйтенка по лiвiй руцi — кров так i задзюркотiла. Мiй батько сам там був, дак розказовав. Шарпонув та й каже: «Годi, буде з тебе!» А вiйтенко: «Нi, або менi, або тобi не жити на свiтi!» — «Дак нехай же,- каже,- господь упокоїть твою душу»,- та й почав налягати ще бiльш на вiйтенка. Поплямував його скрiзь ранами. «Ей,- каже,годi! Пожалуй сам себе!» А той маха та й маха наослiп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як снiп.
- Нехай, нехай! — каже ще один, iдучи мимо.- Вiзьме колись i наша!
Дивиться Шрам, аж за труною того вiйтенка трохи не ввесь Нiжень пiднявся; i все самi мiщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за мiщанами сунуть i козаки нiженськi; i все тiлько товариство: жодного сотника, нi отамана. Iдуть, утупивши очи в землю, i мов не бачать нi гетьмана, нi Васюти з старшиною. Шрам тiлько похитав головою. Нiчою не сказав i Сомко, дивлячись, що козаки, замiсть табора пiд-мiстом, опинились на вiйтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще пiд такий великий час. А старшина тiлько мiж собою зглядувалась. Зрозумiв, мабуть, щось i Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьмановi, повернув до свого двору. Старшина Нiженського полку теж роз’їхалась по дворах; а з других полкiв поїхали за Сомком до табора. А табор Сомкiв стояв пiд Нiженем, за Бiлякiвськими левадами.
Доїжджають до табора, аж у таборi ще оддалеки чути гомiн, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетiв. Козаки змiшались, як у бразi гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку мiж ними немає. А тут ще почало темнiти, так Сомкове вiйсько — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилi ходять, а дальш, у темнотi, так уже тiлько реве да бурхає.
Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелiв позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такiй мiшанинi. Сомко напавсь на пiдручникiв генерального писаря, сердивсь, кричав; далi бачить, що тим серцем мiшанинi таборовiй не запобiгне, розiслав старшину по всьому обозовi козакiв гамовати, а сам сiв на коня i поїхав помiж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як нiч, що надходила.
Аж ось i генерального писаря уздрiли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тiлько од його гамовання iще гiрш пiдiймавсь гомiн.
- Вражi дiти! — кричить.- Пiчкурiг! Навчимо ми вас старшину шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тiї запорожцi, що всi в їх рiвнi. Порiвняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанiбрата. Пожалуй! У їх нема нi вбогих, нi багатих; так на те ж вони запорожцi, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дiтей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду — ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!
Так вигукував вiйськовий писар, i байдуже йому, що круг його наче море iграє. I, так як от хвилi розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тiї козаки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть iззаду вигуковати:
- Чи чуєте, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми будемо працьовати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? I так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не дiждуть же вони сього! Не дiждуть, не дiждуть! — гукали ще голоснiше тiї, що були дальш од писарського поїзду.
А вiйськовий писар, хоть i чув, да не озиравсь. Вiн своє козакам провадив.
- Пане писарю,- каже Сомко, перестрiвши його,- що отеє в тебе за порядок? Хiба на те я дав тобi бунчука?
А той уклонивсь, правда, низенько да й каже:
- Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звiдси табор запорозького гетьмана…
- Гетьмана! — крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.- Хiба в тебе й опрiч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до його їздити на свинях! — i вирвав у його з рук бунчук гетьманський.
Почувши Сомкiв голос, зараз круг його всi замовкли.
- Гетьман, гетьман прибув! — пiшло скрiзь по таборовi; i, скоро рознеслась така чутка, зараз деякi бурли схаменулись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартiв не любив. Щирий i незлобивий був лицар, да вже ж як i допечуть йому, то стережись тодi кожен. У таборi в його або в походi знай свою лаву — не так, як у iнших. Тим-то й били сомкiвцi неприягеля всюди, де тiлько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усi старiї, значнi козаки; а вiйськова чернь про те байдуже: їй аби воля. От пiд сю-то волю й пiд’їхав Iванець iз своїми запорожцями, i пiшло усе, як у казанi кипiти.
- А що, пане гетьмане? — каже Шрам.- Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?
Сомко тiлько махнув рукою i поїхав до свого намету.
- Дай лиш, сину, менi свою бунчука,- каже Шрам,- я лiпше од якого небудь недоляшка в тебе попорядкую.
Сомко оддав йому мовчки.
»Бiдна козацька голово! — подумай сам собi Шрам. — Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сiяє, а в серце нiхто не загляне. Тут день i нiч мiзкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут пiд боком гадюки сичать i на твою душу чигають».
Так собi мiзкуючи, обiйшов вiн з бунчуком увесь табiр i всюди постановив варту, щоб нiхто вночi з табору не вештавсь i до табору нiкого без оклику не звелiв пускати. Да й нi на часиночку не дав собi одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сидiли, тихiї речi не про що вже, як про чорну раду, ведучи, вiн до їх i пристане; i як спом’яне старого Хмельницького, як тодi в козакiв була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверезиться. А iншiй громадi Христову притчу розкаже, схиляючи буї душi до кротостi да до любовi; то козаки, так як тiї бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.
I добре б воно було; може б, Шрам i до кiнця козакiв утихомирив; так от же, як за тим сiятелем по нивi, так i за Шрамом паволоцьким слiдом ходив диявол i всiвав плевели в пшеницю. А той диявол не хто був, як полигач Брюховецького — Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив вiн iз своїми пiдручниками мимо козацькi купи i, бачся, нiчого злого й не дiє, тiлько то там, то сям що-небудь блявкне, да так же то козакiв гiрким словом зневажає, так їм те нещасне панство да гетьманство в вiчi тиче, що козаки, прислухаючись, тiлько уси кусають. I як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гiркi слова в козацькiї душi.
Аж ось наступила темна, глуха нiч; i добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко-гетьман, чи нi, а Шрам не змигнув оком i на годину. Нiхто б не розказав, нiхто й не списав би всiх його думок. З тяжкою од клопоту головою ходив вiн од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Кутi широкi дуби од огнищ свiтяться; через поле чути глухий гомiн; ячать здалеку людськiї голоси, наче та хвиля на морi перед лихою бурею.
XIV
Розкажемо ж тепер, що дiялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш паволоцький Шрам. Мабуть, тодi вже така година була, що й тут якось не було ладу нi мiж жiнками, нi мiж чоловiками. У жiночiй громадi не йшла в лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона панi великого колiна, а друге, що з дiда, з прадiда вона ляшка й католичка, так уже тут як не пiдходь, а не потоваришиш щиро.
А в чоловiкiв вийшло своє безладдє. Череваневi було якось дивно, що Гвинтовка наче iншим чоловiком зробився. Знав вiн його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщi загони, то вже нiхто дальше його не пробереться; i говорять було козаки: «О, далеко паша Гвинтовка досягає!» I чи вже в компанiї, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годi. Тим-то й полюбив його Черевань i сестру в його засватав. От же й тепер вiн, бачся, той же, да нi: усе в його стало якось хистко, i слово його хоть i бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловiчина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.
- Як отеє, Михайле, в вас учинилось,- питається Гвинтовка в Череваня,- що ти свою Лесю заручив за гетьмана?
- А чом же, бгате,- каже Черевань,- чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? Хiба ж ми зроду з гетьманами хлiба-солi не їли?
- Хто ж се говорить? — сказав Гвинтовка.- Дочка моєї сестри зумiє показати себе на всякому мiстi; тiлько що зробили ви дiло спiшно, да коли б воно не вийшло смiшно!
- Проти чого се ти закидаєш? — питає Черевань.
- Против того, що тепер, пiд сю заверюху, того й гляди, що спiткнешся…
- Нехай, бгатику,- каже Черевань,- спотикаються нашi вороги, а не пан Сомко!
- Ге-ге! — Гвинтовка йому.- Спотикались i луччi од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидiв на гетьманському столi — от же Гадяцькi пункти_ i того зiпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж iз москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Iван Мартипович лiпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має.
- Iванцевi, бгате,- Черевань Гвинтовцi,- нiчого торговатись: вiн давно вже чортяцi душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли вiн од царя не перейде до турка!
Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвiту. Нiчого, однак же, не промовив. Буцiм i не вiн, повiв свого гостя оглядувати господарство. Там токи, повнi збiжжя, там овечi кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав собi Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука! А сам собi подумав: «У мене нема нi таких гаїв, нi таких широченних лугiв, нi таких вешнякiв; да зате жоден мiщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; i поки стоятиме на магiстратi башта з дзигарами, поти нiхто не скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За готовi лядськi дукати купив я його в магiстрата, i всяке знає, що за тi дукати збудовано магiстратську башту».
ОгледIли, вернулись. Аж ось приїхав iз Нiженя сотник, Гордiй Костомара.
- Що ти, — каже, — тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у мiстi коїться лихо!
- Яке ж там у вас лихо? — питає повагом Гвинтовка.
- Мiщане,- каже,- гуляють з козаками.
- Ну, бгатику,- озвавсь Черевань,- дай, боже, i повiк такого лиха!
- Да пiдожди, добродiю,- каже Костомара,- через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Доiмонтовиченко з вiйтенком, да Домонтовиченко вiйтенка й одолiв.
- Ну, так i амiнь йому, дурню! — каже Гвинтовка.
- Амiнь? Нi, ще сьому дiлу не скоро скажуть амiнь! Ось слухайте лиш. Мiщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горiлкою, роблять вiйтенковi поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П’ють да лають усю городову старшину.
- Ну так що ж? Нехай собi лають,- каже Гвинтовка.
- Отак!.. А се як тобi здасться, що всi значнi люде, що понаїжджали на раду у Нiжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по мiсту да буяють, як тiї бугаї в чередi,- хочуть двори ламати да грабовати старшину.
- А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
- А суддя й собi звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого вiзьме. Коли б ще пiд сю заверюху, пiд сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
- Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка.
- I тобi отеє байдуже, добродiю?
- А що ж би менi робити?
- На коня та гамовати козакiв!
- Отака! Гамуй йому козакiв, коли полковницький пiрнач у суддi!
- Да що по тому пiрначевi! — каже Костомара.- Козаки суддi i ухом не ведуть, а тебе i без пiрнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
- Послухають, да не тепер,- каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пiрнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Нiжень перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю.
- Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли… Пане осауле полковий! Побiйся бога! Менi здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
- Пане Гордiю, сотнику! — каже, засмiявшись, Гвинтовка.- Побiйся бога. Менi здається, що ти щось недобре на нас iз зятем компонуєш. Ось обiд на столi, а ти розвiв не знать яку розмову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселiшаємо.
Сiв сотник Костомара обiдати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивiдати, що в того Гвинтовки на думцi, так той же не такiвський: зараз i переверне його речi на жарти. Од’iхав назад до Нiженя нi з чим.
- Послухай, братику мiй любий! — озвалась тодi Череваниха.- Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пiшов.
- Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка.- Чи не пристрiв тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачi очi: гляне на коня, завидуючи, то i коневi не минеться.
- Од пристрiту, братику, я дала б собi раду; а од твоїх речей голова в мене завернулась.
- Бо не жiноче дiло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.
-У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших речей козацьких заобiдом; а зоставшись на самотi, не во гнiв тобi, скажу, що менi чогось страшно зробилось. Ми ж iзмалечку, брате, навченi закону божого… Душа в чоловiка одна, що в козака, що в жiнки: занапастивши її, другої не добудеш…
- Що то значить жити пiд самим Києвом! — перебив її Гвинтовка.- Зараз i видно чернечу науку. А в нас у Нiженi так жiнок розумнi люде учать: жiноча рiч коло припiчка!_
Да й вийшов iз свiтлицi.
Стало вечорiти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у Романовського Кутi. Череваниха ж iз Лесею вжахнулись i поблiдли на виду, да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи, тiлько всмiхається. Дивиться Череваниха на брата i не йме очам своїм вiри: що звiдусюди надiходять непотiшнiї вiстi, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казцi кажуть про тих зрадливих запорожцiв да про тiї чвари.
Чом же отеє,- тепер спитаюсь я,- чом отеє Петро i Леся не зiйдуться i поговорять? То було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаються й погуторять де про що, як брат iз сестрою, а тепер бояться й очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! Єсть у них у обох якась думка, тайна, невимовна. Радi б вони ту думку задавити, як гадюку-спокусницю, а тим часом проти волi голублять її в серцi. Тим-то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного.
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собi, мабуть, щось пораховав; смутний сидiв за вечерею, смутний устав i з-за столу. Тiлько княгиня не змiнила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить i в дощ, i в погоду зеленi вiти додолу, так i вона,- чи хто смiється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.
На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось iде козак од Гвинтовки.
- Казав пан — надiвайте бiлi сорочки та жупани-лудани, бо сьогоднi буде рада; а панi прислала вам по новiй стьожцi до ковнiра. Уже тут i бояре царськiї, i Сомко, i наш полковник з старшиною.
Здивовавсь Петро i звелiв зараз собi коня сiдлати.
А Черевань мiрковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрiчку в ковнiрi носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надiнемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїнi все почалось вести [ся] по-лядськи».
Конi були вже посiдланi. Сiли козаки i поїхали спiшно. Василь Нсвольник за своїм паном. Гвинтовка, обернувшись, тiлько сказав:
- Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволi було всячини на вечерю: бо я вернусь iз ради не без гостей.
Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп’ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету.
- Дорогу, дорогу пану осаулу нiженському! — кричать козаки.
- Е, се князь наш! — гукне один у личаковому кунтушi.- Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
- Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожцiв.
- Що ж ти чув?
- Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи промiж людом, чує Петро таку розмову:
- Як ти думаєш? Чия вiзьме?
- А чия ж, як не Iвана Мартиновича!
- Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозi доволi гармат i чорного проса; є чим у вiчi заглянути; а вiн-то не такiвський, щоб оддав доброхiть булаву з бунчуком.
- Будуть нашi й гармати, як бiг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стiл не посадять.
Проїхали ще трохи.
- Чи правда бак,- питає один бурлака в другого,- що вчора ховали вiйтенка? А той йому
- А як же? Похорони простяглись через увесь Нiжень, од Бiлякiвки до Козирiвки. Зроду нiхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрiв Гвинтовка знайомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Iванця, як вони зустрiлись у князя Гагiна. Князь iще раннiм ранком зазвав козацьку старшину на пораду, i там-то було послухати, як привiтав Iванець Сомка!
- О, Iванець — собака! — каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути радi? По-нашому?
- Авжеж!
- I Сомко згодивсь?
- Згодивсь поневолi. Тiлько бач: Брюховецький, по уговору, пiшо i без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно i при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тiлько засмiявсь.
- Нехай,- каже,- б’є на здоров’є! Роз’їхались. Гляне Петро, аж i коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
- Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в його вiвчар з цiпком.
- Щоб вони,- каже,- виздихали тобi всi до одного, тiї запорожцi!
- Як! За що се?
- За що? Є за що!.. Гм! Сказано — не вiр жiнцi, як чужому собацi!
- Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?
- Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш знати, самi паливоди!
- Йо?
- I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцiм i добрi. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було»,- та й давай мене поштувати. Я ж там п’ю та бенкетую, а вони в мене в господi лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
- Та то тобi на похмiллє так iздалось, брате.
- Iздалось! — аж крикнув коваль.- А це ж як тобi здасться? Питаю в Iвася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А вона, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з богом!» А дитина, звiсно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хiба ж, мамо, то бог, що в червонiм жупанi?»
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все труднiш було пробиратись. Коло намету б’ють у бубни, а тут промiж народом ходять окличники да все кричать: «У раду! У раду! У раду!»_ Хоть народ i без окличникiв звiдусюди мов плав пливе. А найбiльш преться того мужицтва.
- Ну, вже, брате,- каже iнший,- з порожнiми кишенями до жiнок не вернемось! А другий, смiючись:
- Заробимо лучче, нiж на косовицi! Бач, у яких пани кармазинах, якi тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
- Та й коло крамних комор руки погрiємо! Казали запорожцi, що все порiвну мiж миром подiлять.
Гляне Петро, аж тут мiж мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
- I ти,- каже,- отеє супротив Сомка й панотця? А той:
- Спасибi вельможному пану Сомковi! Спасибi й твоєму панотцевi! Ви звикли обирати гетьмана тiлько козацькими голосами, а тепер i наш мiщанський речник чогось на радi стоїть! — да й потяг далi.
Ось уїжджають нашi у саме колесо вiщове. Узяли козаки од їх конi. Тут уже були самi козаки, так зараз i дали Гвинтовцi дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Iншi, зустрiвшись, тисли Гвинтовку за руку. Вiн тiлько, всмiхаючись, кланявсь.
Гляне Петро, аж помiж старшиною козацькою тiлько дене-де видно у комiрi червону стрiчку: усе повипускали голубiї. Ошибло його страхом: тут щось недобре скомпоновано!
I Черевань щось помiрковав. Обернувсь до Василя Невольника:
- От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьожки! У нас червонi, а тут — дивись — усе блакитнi!
А той похитав головою да тiлько:
- Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, мiж полковники, сотники да осаули, суддi полковi да обознiї з хорунжими. Тут i писарi стояли з каламарями й бiлим папером. Посеред колеса,- а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледвi можна було що почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стiл пiд турецьким килимом. На столi лежала булава Брюховецького з бунчуком i корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жупанi перед своїх запорожцiв. Тут уже вiн був не той, що в Романовському Кутi: позирав гордо, по-гетьманськи, i тiлько всмiхавсь, узявшись у боки.
Але ось крiзь царський намет увiйшов i Сомко з своєю старшиною — усi в панцирах i мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжi i бунчуковi вiйськову корогов i бунчук. Два тимпанники стали перед його з срiбними бубнами.
»Гордий, пишний i розумом високий гетьман! — подумав Петро.- Да на кого ти опираєшся, коли б ти тiлько вiдав! Диявол давно вже одлучив од тебе вiрнiї душi!.. По тонкiй кризi ступаєш ти на свого ворога… Жаль менi тебе, золота голово, хоть ти й перепинив менi дорогу!»
Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:
- Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю!
Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
- Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!
Боже! Як схопиться гвалт! Iншi вже совались iз колеса наперед, щоб зчинити бой; бо сiчовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку пiд полою. Може б, без бучi й не обiйшлось, да сивiї дiди, батьки сiчовiї, стоючи перед братчикiв, зупинили.
- Стiйте,- кажуть,- дiти, стiйте, ладу ждiте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первiй лавi, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже:
- Бачте, дiти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойнi ж сi буї вепри днiпровiї, щоб траiстовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п’яниць нiкчемних!
Петро хотiв би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотiв заздалегiдь пристати до невеличкої купки вiрних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрiчками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чii окаяннiї зрадцi у блакитних стьожках дд в голубих жупанах i вже, не боючись, голосно розмовляють.
- Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїнi! Нехай усяке козака знає!
