- Над ким же ми пануватимем,- питає друїий,- коли всяка душа буде рiвна?
- Хто тобi сказав?
- А як же? Он, бач, тепер мiж козацькою старшиною бовванiють, наче гриби в травi, товстопикiї бурi омiстри од мiщан. А он пороззявляли роти на раду i мужицькi виборнiї.
- Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Iвана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. «Один,- каже,- тому час, що батько в плахтi. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволi з їх буде й греблi гатити. Буде кому пановати на Вкраїнi i без мугирiв. Iвану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку».
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить iз царського намету боярин, князь Гагiн, з думними дяками. У руках царська грамота. Його пiдручники несуть царську корогов козацькому вiйську, кармазин, оксамит, соболi од царя у подарунок старшинi з гетьманом. Усi посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптованi золотом, виложенi жемчугом сап’янцi. Поклонились обом гетьманам i козацтву на всi чотири сторони. Усi втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порiвнялись сивiї патли, пiдняв грамоту високо — два дяки йому руки пiддержували — i почав вичитовати царське iм’я. Як ось, позад брюховцiв, сiльська голота, не чуючи нiчого, що читають, почала гукати:
- Iвана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собi, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
- Сомка, Сомка гетьманом!
I по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тодi й переднi бачать, що всi байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманiв — усе ближче, все ближче, аж поки дiйшло до самої первої лави.
- Брюховецького!
- Сомка!
- Не дiжде свиноiзд над нами гетьмановати!
- Не дiжде крамар козацтвом орудовати!
- Так от же тобi!
- Вiзьми ж i ти од мене!
I зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
- Стiйте, стiйте лавою! — крикне Сомко на своїх.- Даймо шаблями їм одвiт!
Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, нiби з ляку, тиснеться назад, кричучи:
- Не наша сила, не наша сила! До табору! Втiйкаймо до табору!
А запорожцi схопили Iванця за руки да вже й на стiл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
- Гетьман, гетьман Iван Мартинович! — кричать на все горло.
- Дiти! — крикне на своїх старий Шрам.- Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистiй матерi!
I кинулись купою до стола. Сiчуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожцi, як злiї оси, не боячись нiчого, з одними киями да ножаками, лiзуть i б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.
- Ей,- каже,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:
- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!
Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що _прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.
Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
- Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи мiж нашими? — крикну гь на йою запорожцi.
- А що ж,- каже,- бгатцi? Я свою зятя на всякому мiстi оберу iетьманом.
- Еге! — закричав отаман.- Се крамарiв тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякi поточились до Череваня, i, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пiзнав ватажка.
- Пугу-пугу! — закричав, — пугу. Головешка! Гаврило! Хiба не пiзнав Василя Невольника? Не чiпай сього пана: вiн на моїх руках!
- Еге! Ось де зiйшлись! — каже той, пiзнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до своїх,- багацько нам тепер роботи й без його.
Да й поперлись до столу, б’ючи всякого, хто не з блакитною стрiчкою.
А Гвинтовка тим часом, сiвши на коня, проїхав сюди-туди, пiднявши вгору срiбний пiрнач (де вiн його взяв, нiхто не знає); на пiрначi пов’язана широка блакитна стьожка.
- Гей,- каже,- козаки, непорожнi голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! — да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пiрнач iз блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собi, а старшина, значнi козаки — собi. Хто оддалеки забачить срiбний пiрнач, так i прилучається до боку нiженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як i за гетьманом. Сомко ж iз своєю купою на конях прибуває у табiр до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Нiженського.
Покликне Сомко на своїх козакiв:
- До шику! До лави! Пушкарi, ришгуйге iармати! Пiхота з пищаллю помiж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнiї старшини з полковою старшиною по всiх полках, по всiх сотнях шиковати до бою вiйсько. Сомко, увесь палаючи, поблискує помiж лавами своїм срiбним панциром. Одна в його думка — ударити на Iванцiв табор, розметати, як полову, тiї гайдамацькi купи, силою вирвати бунчук i булаву в харцизяки, коли не стало нi розуму, нi правди на Вкраїнi!
Iще ж не пошиковала старшина полкiв, iще не крикнув вiн рушай,_ а вже полк Нiженський з табору й рушив.
- Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б’є первий, а ми пiдопремо його.
Коли ж прибiгає сам Васюта конем:
- Бiда, пане гетьмане! Отепер ми посiли!
- Що? Як?
- Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник нiженський, а Гвинтовка! Дивись, як пiрначем над козаками посвiчує!
За Васютою бiжать деякi й з старшини нiженської. Сотник Костомара кричить:
- Пропала справа! Без Нiженського полку, як без руки правицi!
Iще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, пiдскочивши до вiйська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз i почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкiвцi теж заворушились.
- Якого,- кажуть,- чорта чекатимеш, поки нас вiзьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, i собi рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тодi Сомко, що зовсiм лихо, побiг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Iванець там од князя царськi дари приймає. Круг Iванця Вуяхевич i iншi значнi сомкiвцi з запорожцями.
- Га-га! — крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила!
А Сомко, нiчого не слухаючи, до князя:
- Що се ти, князю, дiєш? Хiба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?
А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом помiж вiйськом. У Московщинi вiн зроду такої хуги не бачив.
А Сомко:
- Нащо ж ти й вiйсько з Москви на наш хлiб привiв, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така полiтика, щоб меншого на старшого пiдпирати? Давай менi свою воєводську палицю — я одiб’ю твоїми стрiльцями голоту од табору!
Князь тiлько переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький:
- Властю моєю гетьманською бороню тобi, князю, втручатись у нашi справи! Козаки самi собi суддi: два з третiм, що хотя роблять. А вiзьмiть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
- Так нема нiде правди? — каже Сомко.- Нi в своїх, нi в чужих? А Iванець:
- Єсть правда, пане Сомко, i вона тебе покарала за твою гордость! Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани.
- Пане гетьмане! — каже вiрна старшина, обступивши Сомка.- Лучче нам положити усiм отут голови, нiж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.
- Братцi мої,- каже,- милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! — i кинув об землю свою шаблю.
Усi круг його теж покидали свої шаблi. Щиро заплакали вiрнi козаки.
- Боже правосудний! — кажуть.- Нехай же нашi сльози упадуть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тодi Брюховецький. Зараз iзвелiв Сомка, Васюту i всю їх вiрну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нiбито Сомко з своїми пiдручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькiї пункти_ ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагiн собi компонує, як би тих нещасних iще бiльш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Iванця великi подарунки, його неситiй злобi потурає. Тим часом повiв новою гетьмана з старшиною в соборну нiженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обiд, у двiр до бурмистра Колодiя. Там мiщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.
XV
Одчепившись ото Черевань од запорожцiв, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
- Бгате Василю!-каже.-Давай менi боржiй коня! Нехай їй бiс, сiй радi! От не в добру годину знесло мене з тим божевiльним Шрамом!
Пiшов Василь Невольник за кiньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди i йти. Так як скiпка на водi крутиться, попавши на чорторий, так вiн ворочавсь мiж тим ярмарком. А тут iще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчинi козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрiзь народ товпиться; пiд боки його штовхають; неборак тiлько сопе!
- Де оце в нечистого мiй Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б менi добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тодi радує собi хто хоче!
Як же ото огласили запорожцi Брюховецького гетьманом, то зараз i порiдшало трохи на радi. Перш ото Гвинтовка одвiв своїх пiдручникiв; потiм i другi сомкiвцi рушили до табору. Тiлько запорожцi iграли круг гетьманського столу, як злiї оси круг свого гнiзда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тiї трутнi.
З пiвгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:
- Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!
- Що ж, братища? — кажуть iншi. — Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.
- Е, ще буде час у мiстi погуляти! — одвiтують другi.- А он козацтво Сомкiв табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.
- Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!
I от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до мiста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тiлько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петровi да й Череваневi дивитись на тiї музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усiм треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тiї хвилi, люд от табору; а назустрiч йому купа селян од мiста.
- Куди ви? — питаються.
- А ви куди?
- Ми до Сомкового табору.
- А ми до мiста. Там, кажуть, є пожива!
- Є, чорта з два!
- Як?
- Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в мiсто.
- Шкода ж i до табору! Козаки самi там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
- Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
- Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбiгають iще новiї купи.
- Бiда! — кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькi братчики?
- А що ж вони там кажуть?
- От що! Посунулись деякi з наших через городи, стали поратись коло панських дворiв, дак братчики їх киями. «Убирайтесь,- кажуть,- iк нечистiй матерi, мужва невмивана!» — та й виперли за мiсто. Нашi почали були пручатись: «Ми ж тепер усi рiвнi!» — «Ось ми вас,- кажуть,- порiвняємо батогами! Ховайтесь, вражi дiти, заздалегiдь по запiчках, поки не здобулись лихої години!»
- Еге! Дак отака нам дяка! — закричали тодi привiдцi (у кожної купи був свiй ватажок).- Стiйте ж, братцi! Коли ми помогли кому злiзти на гетьманський стiл, дак зумiємо i зi столу зопхнути! Куптесь у полки, кричiть «у раду!»_ Визвольмо Сомка та Васюїу з неволi: тiї за нас уступляться!
Заворушився люд, заюмонiв, пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого з того не вийшло Iншi, по-мiрковавши, кажуть:
- Нi, вже, мабуть, шкода перемiшувати тiсто, вийнявши з печi! Яке посадили, таке i спечеться. Буде з нас i того, що потанцьовали днiв зо два з запорожцями.
А другi:
- Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усi в одно; полатають нам боки, та з тим i додому вернемось. Втiкаймо лучче заздалегiдь!
Тим часом деякi ведуть таку розмову:
- Я собi таки пiймав iз воза в таборi сало! Буде жiнцi та дiтям до пилипiвки!
- А я пшона мiшок! Коли б хто помiг доперти до хутора.
- Ге! Що ваше сало та пшоно! — каже третiй волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волiв стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руцi так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись iз рукою! I чарки горiлки не заробиш. От тобi й рада!
- Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у городi! — кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились! Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою!
I почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, i веселi юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нiчою гаразд веселитись.
Як ось почали розїжджатись iз Нiженя й шляхта, державцi що були понаїжджали пiд час тiєї ради. Iнший привiз i жiнку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усiєї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весiллє вийшло. Як почаiла по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, обороняючи свою худобу i сiм’ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали.
Кому ж пощастило улизнути за царину, тiї, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє iде значний чоловiк у кованому возi да й шаблю держить голу або рушницю при плечi. Слуги iдуть кiнно округ воза. А за ним низовцi, охляп на мiщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стрiляй, хоть рубай, лiзуть наче скаженi. Боронить, боронить пана з сiм’єю челядь, да як звалять одного-другого запорожцi з коня, так хто оставсь — урозтiч! А вони, окаяннiї, коней зупиняють, у колесах спицi рубають, вози перевертають, панiв iз кармазину i з саєти обдирають. По полю не один вiз з покалiченими кiньми валяється, не одна вдова плаче по мужовi, не один бiдаха, конаючи в кровi, тужить, що не полiг пiд Берестечком. А там скрiзь порозламуванi скринi; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух iз перин, наче снiг, летить по вiтру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж iздригається. Довелось би i йому таке лихо, якби не блакитна стрiчка в ковнiрi.
Се ж однi так бiдовали, а другi давали таки добру одсiч харцизякам. Iншi догадались викидати iз возiв одежу: знiмали з себе жупани-лудани, блаватаси й єдамашки да кидали пiд ноги запорожцям, аби їх неситу заздрiсть зупинити. А запорожець пiдхопить, ткне пiд себе да знов навздогiн.
- Ей, люде добрi! — кричать iншi селянам, що, мов торопленi овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде!
То люде й оступлять, i оступлять кругом вiз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тiї братчики. А як которий ув’яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огрiють, що тут i зов’ється ледащо. Iншi значнiї люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги i мiж простим людом додому пiхом пробирались. Тодi-то мужики до панiв, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись i до господи його з пiд Нiженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсiм попустити Україну низовцям на поталу.
Дивиться Черевань, аж i Тарас Сурмач їде возом iз Нiженя. Запорожцi його, у личаковiм кунтушi, не займають. На возi з ним iще пiвдесятка мiщан. Побачивши Сурмач Череваня:
- Ге-ге! — крикне.- Отак нашi поживились!
- А що там, бгате?
- Та що! Пiд’їхали нас братчики так, що тiлько ушима стрепенули!
- Що ж вони вам, бгате?
- Та що! Зараз у бурмистра Колодiя кубки, коновки срiбнi, ковшi, що позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили: «Не взивай козака злодiєм! Тепер,- кажуть,- минулось: се моє, а се твоє,- усе_ тепер обще! Своє добро, а не чуже розiбрали братчики по кишенях!» Отакiї! Ще ж це не все. Тут однi в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана, дак той смiється: «Ви ж хiба,- каже,- вражi сини, не знаєте, що ми тепер усi як рiднi брати? Усе в нас тепер укупi!..» Так-то пiдiйшли нас оманою сiчовi братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Києвi в нас не похазяйствовали низовi добродiї.
- Бгатцi! — каже Черевань.- У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жiнка, то й я сiв би з вами та й убравсь iз сього пекла.
- Рятуй же їх боржiй, добродiю,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!
- Чорта з два просватає! — гукнув тут, як iз бочки, чийсь товстий голос.
Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток — товарисгва верхи.
- Черга з два,- каже,- просватає! Уже кому що, _а Чсреванiвна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!
- Кирило! — гукнув на нього Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, iдучи:
- Нi, не чую. Який я Тур? Хiба не бачиш, як тепер усе на свiтi попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь свiт перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тiлько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тiлько не Туром.
- Да годi, бога ради! — каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
- Себто про Череванiвну закидаєш? — у одвiт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже бiс iзлизав — не бiйсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж бiльш, як не Кирилу Туровi, достанеться Череванiвна? Може, думаєш, тобi зоставлю? Найшов дурня!
I помчавсь iз своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собi стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од’їхав. Як ось — Василь Невольник з кiньми. Упав Петро на коня i полинув за запорожцями; як тут йому назустрiч старий Шрам.
- Куди се ти мчишся, синку?
- Тату! Знов запорожцi хочуть ухопити Череванiвну!
- Покинь тепер усiх Череванiвен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема бiльш дiла: закльовала ворона нашого сокола!
Нiчого й казати Петровi. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрiзано!
Аж ось гукає Черевань:
- Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.
- Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
- Що про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам,- Прощай, нам нiколи.
- Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на радi з тобою був, бодай нiхто вже не дiждав так радувати! Що ж iз того вийшло? Тiлько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж менi ще звелиш чинити?
- Шкода вже тепер нашої працi, брате Михайле! — каже Шрам.- їдь собi з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усi амiнь.
- А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? — питає Черевань.
- Нi,- каже Шрам.-Барабашiв тепер повна Україна.
- Їй-богу, бгате, я кричав «Сомка!» так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Пiдождiть же! Куди ж оце ви, бгатцi?
- Куди ми iдемо,- одвiтує Шрам,- там тобi не бувати.
- Та, по правдi сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й пiд Нiженем огрiлись. Ось до якого часу блукаю не обiдавши. А бiдолаха Сомко! Що то вiн тепер?
- Ну, їдь же собi обiдати,- каже Шрам,- нам нiколи. Прощай!
- Прощайте й ви, бгатцi! Та заїздiть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
- Нi, вже! — одвiтує Шрам.- Тепер про нас хiба тiлько почуєш. Прощай навiки!
Да й обнялись обоє перш iз Череванем, а потiм i з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:
- Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?
З тим i роз’їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань iз Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.
XVI
А Брюховецький тим часом бенкетовав у Нiженi. У ту-бо нещасливу годину справдi так лучилось, як мовив Галка — «Де кричать, а де спiвають; де кров iллють, а де горiлку п’ють». Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагiн iз думними дяками — люде поважнi, що не з гайдамаками б їм бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазi, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому вiру; не звонтпили через того Iванця наготовити кривавих буч своїм землякам iз нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скiлько опiсля розлито на Вкраїнi кровi через Iванцеве лукавство да через неситу хтивiсть московських воєвод?
Гуляє князь Гагiн iз Брюховецьким, iсповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон’є. Скрiзь, i в свiтлицях у Колодiя, i на подвiр’ї, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались iз ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Iванцевi. Невiрнi душi! Тепер уже iншому й трунок не лiзе в пельку, iншому так тяжко, як тому Юдi; да вже нема вороття — треба брататься з розбишаками! А тiї окаяннiї сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких i не сходяться, п’ють горiлку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз iде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанiю, i питається в гетьмана:
- Чи в вас у Сiчi знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже:
- В нас, князю, у Сiчi, то i норов, хто «Отче наш» знав. Як, уранцi вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи кiвш буде, не глядить перемiни,Гладко п’ють, як з лука б’ють, до ночної тiнi.
Як же почали розхапувати по кишенях мiщанське добро, то князь i собi звонтпив, щоб його ще гiрш, нiж на радi, не потрутили; да, скончивши обiд, зараз i попрощавсь iз новим гетьманом. Брюховецький провiв його аж за ворота.
Провiв князя за ворота, аж тут йому назустрiч двоє дiдiв сiчових — ведуть за шияку якогось сiромаху-братчика. Так як-от часом двоє вовкiв попадуть пiд селом необачну свиню да, взявши з обох бокiв за ушi, ведуть у пущу на розправу, так тiї дiди вели бiдаху-запорожця через базар, позираючи грiзно з-пiд сивої щетини.
- Де се ви, батьки, блукали, що й не обiдали вкупi? — питає Iванець.
- Та от бач! — кажуть.- За цим ледащом i обiд утеряли.
- Що ж вiн таке?
- Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволiв син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак вiн туди i внадивсь.
- Так оце ви його й пiймали на гарячому вчинку?
- Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: «Е, постривай же,- кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!» — та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрi люде на радi гетьмана обирають, а вiн, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. «Одчини!» Не одчиняє. «Одчини!» Не одчиняє. Ми дверi вивалили, аж вiн, поганець, там, як той кнур у берлозi!
- Що ж ви оце думаєте з ним чинити?
