- А що ж бiльш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагрiти, щоб не дiждав бiльш рясту топтати!
Кругом запорожцi, як тiї гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повiв кругом якось лукаво очима.
- Ударити,- каже,- в раду.
От i почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вiвчаря, той звiдти, той звiдси, поспiшали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала i зробили судне колесо i всi дiди стали в первiй лавi, похиливши тяжкiї од думок голови, тодi й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От i став на свойому гетьманському мiстi, пiд бунчуком i корогвою, i вщухнули всi, слухаючи, що казатимуть старiшi. Як ось, тiлько що кошовий дiд, батько Пугач, виступивши наперед, хотiв кланятись на всi боки до раднього слова, аж Iван Мартинович звелiв ударити у срiбнi Сомковi бубни i прийняв сам таке слово:
- Панове полковники, осаули, сотники i вся старшина, i ви, братчики запорозькiї, i ви, козаки городовiї, а найбiльш ви, мої низовi дiтки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас iз собою на Вкраїну, на волю й на розкошi, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замiсть паляниць годувати? Ох, боже мiй милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм дiткам, а тут ось сивiї голови сiчовiї знай киї та киї вимагають. I за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило стоїть посеред колеса ) За те, що трапилось, може, раз на вiку, вскочити в гречку! Який же його бiс утерпить, ходючи посеред спашу? Хiба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Сiчi за се карати, а тут нам через жiнок швидко доведеться перевести всiх братчикiв. Як вам здається, панове молодцi, чи правду я кажу, чи нi?
- Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули кругом запорожцi, як iз бочки.
- А вам як здається, батьки? — питається в дiдiв. А дiди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвiтовати. Довгенько думали сивiї оселедцi, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далi виступив знов наперед батько Пугач да й каже:
- Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотiв! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобi кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобi кажу, що пропадеш, як собака!
- Годi лиш, батьку! — крикне Брюховецький — Чого се розпустив морду, як халяву? Та се не Сiч: тут тобi гетьман не свiй брат!
- От яка нам честь за нашу працю! — кажуть дiди.- Тим-то добре казано нам у Сiчi: «Ей, не слухайте, батьки, сього ледащицi: пiдвезе вiн вам москаля!» А ми таки не пойняли вiри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраїнi завести запорозькi порядки!
- О, ви голови цвiлiї! — каже Брюховецький.- Яких же тут сподiватись порядкiв, коли Запорозька Сiч буде серед жонатого люду? Ви думаєте, що i всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так iнше почуваємось Не москаля я вам пiдвiз, а роблю все по правдi, що жоден братчик на мене не пожалується. На Сiчi, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру — женитись та господарювати.
- А хiба ж ти,- озвавсь батько Пугач,- не казав нам, окаянний, як пiдмовляв нас у городи: «Ходiмо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всiї Українi?» Хiба ти не казав, що Сiч буде Сiччю, а запорожцi будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?
- Казав,- одвiтує Брюховецький,- i як казав, так i зробив. Самi бачите, що запорожцi тепер першi пани на Вкраїнi: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть i рядитимуть вони по запорозьких чвичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер нi в мiщанина, нi в мужика се моє, а се твоє. все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишенi. Чого ж вам iще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Нi, сього не буде: я своїм дiткам не ворог.
- За дурницю! — кажуть дiди.- На чiм держиться Сiч i славне Запорожжє, те повернув ти на смiх!
- Нехай собi й держиться, коли йому так до смаку. Ми мiж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай iде на Сiч їсти сушену рибу з сировцем.
- Ми таки й пiдемо, гаспедiв сину! — каже батько Пугач,- Ти нас не випихай колiном. Тiлько добре собi пам’ятай, що брехнею свiт пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братцi, на його гетьманство! Ходiмо до своїх куренiв! Гей, дiти, хто за нами?
Сiчовi батьки думали, що так i висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться.
- Хто за нами? — покликне ще раз батько Пугач.- Кому любо з нечестивим пройдисвiтом у грiхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!
Тiлько ж i за другим разом нiхто анi з мiсця.
- Так ви, бачу, усi одним миром мазанi! — каже тодi батько Пугач.- Пропадайте ж, ледащицi! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слiд, що топтав iз паливодами! Плюйте й ви, батьки,- каже своїм товаришам,а на прощаннє скажем сьому Iродовi, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.
От i почали дiди один за одним виходити з колеса. I зараз первий, обернувшись, плюнув на свiй слiд да й каже:
- Щоб же тебе побив несвiтський сором, як ти нашу старiсть осоромив!
I другий плюнув да й каже:
- Щоб на тебе образи падали! I третiй:
- Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав нi вдень нi вночi покою! I четвертий:
- Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! I п’ятий:
- Щоб ти на страшний суд не встав! I, вийшовши з радного колеса, забрали свої конi з чурами да й рушили до Низу.
А Iванцевi того було й треба. Посмiявшись доволi
з своїми розбишаками, каже:
- Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули мiщан, одбули й старих дундукiв. Тепер пийте, гуляйте i веселiтесь. А мене щось на сон знемогає. Пiду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи.
Пiшов Iванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледвi ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.
- Пiдтоптавсь,- кажуть,- наш Iван Мартинович.
- Iще б не пiдтоптатись, стiлько дiла наробивши!
- Та, мабуть, i в головку на радощах лишає закинув.
А вiн, клятий, нi од працi не втомився, нi од горiлки не впився. Його лукавий мiзок коверзує собi нову думку: як би того безталанного Сомка до послiда-години допровадити! Плутаючи по дорозi ногами i зажмуривши очi, як кiт, Брюховецький скрiзь зуби почав так против своєї думки закидати.
- Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловiковi? Засмiявсь козак:
- Се, пане ясновельможний, тiлько таку гуторку проложено.
- Гм! — каже Брюховецький.- Проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсiм не несуть! Вража старiсть надiходить. Чи випив чоловiк кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
- Се ви, пане гетьмане,- каже Петро Сердюк,- на радах так уходились.
- Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький.- Послужив я козацтву щирою душею, а як-то менi козацгво послужить!
- I, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усi голови положимо!
- Голови! — бурчить Iванець.- Було б з мене й одної голови, якби хто зумiв її положити, щоб довiку не встала.
Усмiхнувсь Петро Сердюк да й думає: «Пiдтоптавсь, пiдтоптавсь пан гетьман!»
А вiн iде, тяжко ступаючи, справдi мов п’яний; далi знов пробовкне деяке слово, i все на Сомка наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюковi Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький i каже:
- Чи бачиш ти, Петре, коло станi, при самiй землi вiконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усiма, i не було йому рiвнi на всьому свiтi. Як тобi здається се диво?
- Диво велике,- каже Петро Сердюк,- нiчого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане.
- От же я розкажу тобi щось iще дивнiше. Ось слухай лишень, братику, який менi сон сьогоднi перед свiтом снився. Здається, йшов я п’яний додому, от до сього будинку, й прийшов, i лiг спати, i виспавсь, i проснувсь ранком — проснувсь, аж менi кажуть, що вночi чудо велике створилось: Сомковi миш голову одкусила! Як тобi здається, Петре? Проти чого сей сон менi приснився? Коли б ти менi сей сон одгадав, знав би я, як тобi оддячити.
Загадавсь козак, далi, помовчавши, й каже:
- Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?
Обняв Iванець Петра Сердюка за сi слова. Далi, ввiйшовши до свiтлицi, зняв з руки широзлотий перстень да й каже:
- Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрiзь дванадцятеро дверей, куди треба. Вiзьми, надiнь, нiде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зiлля?
- Того одступаю,- каже Сердюк Петро,- що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас нiхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем i твiй сон пройде.
Оставсь Брюховецький, як остуджений.
- Е,- каже,- так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звiку козак не був i не буде катом! — i почав ходити по свiтлицi.
Походив, походив.
- Чорт знає якi,- каже,- забобони! Буцiм не все один бiс, чи задавити яку погань на радi, чи шпирнути ножем пiд бiк у глибцi!
Ще помiркував трохи, ходючи.
- Мабуть,- каже,- що не все одно!.. Чом же ось я сам не пiду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його смiливо, а тепер мене якийсь острах бере…
Знов почав походжати мовчки.
- Казна-як доля чоловiка ворочає! — каже собi.- Мабуть, сам лихий менi помагає… А лучче б нiчого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пiзнав би ти тепер свого Iванця!.. Ворог!.. I звiдки нечистий утелющив менi ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мiшку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закiнчення? Була сила свiт на свiй лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на Москвi зроблять не по-нашому? Грошi грошима, бояре боярами, а цар — душа праведна…
XVII
Мiзкує собi ледачий Iванець, ходючи по свiтлицi, аж ось увiйшов вартовий:
- Якийсь чоловiк має про негайне дiло ясновельможного сповiстити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увiйшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тiлько очi видно, а сам у широкiй семрязi; на спинi чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грiшна душа його тривожилась.
- Хто їй такий?
- Той, кого тобi треба.
У Йванця пiшов мороз поза спиною.
- Кою ж,- каже,- менi треба?
- Тобi треба такого, щоб заворожив на впокiй Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панiв люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й нiженськi мiщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусiя.
- Що ж ти за чоловiк?
- Я чоловiк собi мiзерний — швець iз Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
- Як же ти заворожиш Гетьманщину?
- А так. Пiду тiлько та розкажу Сомковi твiй сон; зараз усе i втихомириться.
- Дияволе! — скрикнув Брюховецький.- Звiдки ти мiй сон знаєш?
- Од усатого пацюка знаю.
- Буде ж тому пацюковi!
- Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скорiш одкараскатись, щоб через тебе та й усiм нам не було — сьогоднi пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
- Одкрий,- каже,- голову; я подивлюсь, чи не нечистий справдi до мене присусiджується.
- Нечистому багацько дiла й по монастирях,- одвiтує той да й одкинув вiдлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
- Кирило Тур!
- Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомковi катом,- каже Кирило Тур i накривсь iзнов вiдлогою.
- Невже ти оце вiзьмешся за таке дiло? — питає Брюховецький.
- А чому ж? — каже.- Хiба в мене руки не людськi?
- Ти ж, кажуть, був трохи свiй iз Сомком!
- Так, як чорт iз попом. Я вже давно на його чигаю, i в Києвi — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А нашi дундуки подякували менi киями. Отака в свiтi правда!
- За що ж ти на його злишся?
- Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай i ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобi подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи менi тiлько, як до його добратися.
- От як,- каже.- Вiзьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
- Гарна каблучка,- каже Кирило Тур.- Ще й сагайдак iз стрiлкою на печатi вирiзано. А Брюховецький:
- Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покiйний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив iз сим знаком i в Черкаси до Барабашихи. Покiйний гетьман подарував менi його на пам’ятку.
- Еге! — каже Кирило Тур.- Що то з доброї руки подарунок! Так от вiн на добро й здався,- да й вийшов iз свiтлицi.
Iванець сам провiв його за дверi, а вiн йому шепче:
- Лягай спати, не турбуйсь. Перед свiтом приснивсь тобi сон, перед свiтом i справдиться.
Пiшов Кирило Тур, похилившись, у своїй вiдлозi з горбом. Нiхто б не пiзнав тепер його молодецької ходи, нi високою стану. Так собi, наче горбатий дiд. Уже надворi стемнiло. Ось добирається вiн до Сом-кової глибки. Зараз у надвiрнiх дверей стоїть козак iз ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.
- Геть!
- А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руцi перстень.
Скоро вздрiв сторож гетьманський знак, зараз i одчинив дверi.
За тими дверима ще дверi. Iзнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стiнi на вiконцi. I той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще третi дверi i третiй козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик i ключ од глибки.
- Iди,- каже,- до свого товариша Я буду сповiдати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобi на сей час позакладало.
А той йому:
- Та я й сам рад звiдси заздалегiдь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповiдь.
- Ну, коли знаєш, то й лучче.- каже запорожець.- Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Вiн пiсля сповiдi засне.
- Засне пiсля твоєї сповiдi всякий! — бурчав, зачиняючи дверi, сторож.
Вiн же виходить у однi дверi, а Кирило Тур входить у другi. Увiйшов i зараз запер дверi. Гляне, посвiчуючи по глибцi каганцем, аж у кутку сидить на голому ослонi Сомко. Одним залiзом за поперек його взято i до стiни ланцюгом приковано, а другi кайдани i на ногах замкнутi. У старiй подранiй сiрячинi, без пояса i без сап’янцiв. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тiлько вишиваної срiблом да золотом сорочки посовiстились iзнiмати. Вишивала ту сорочку небога Леся; i по ковнiру, i по пазусi, i по ляхiвках широких рукавiв повиписовала голубонька срiблом, золотом i блакитним шовком усякi квiтки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьмановi на пам’ятку гостьовання в Хмарищi. Так отся тiлько сорочка зо всього багатства йому осталась; i чудно, i жалiсно було б усякому дивитись, як вона у тiй мiзернiй глибцi iз-пiд старої сiрячини на гетьмановi сiяла!
Постановив Кирило Тур на вiкнi каганчик, а сам наблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець iз-за халяви ножаку i показує Сомковi. Той iзвiв до неба очi, охрестивсь:
- Що ж? — каже.- Роби, що тобi сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
- Хiба ж тобi не страшно вмирати?
- Може б, менi,- каже Сомко,- й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тiло, душi же не могущих убити…»_
А Тур каже:
- Та се ти так мiзкуєш, поки не почув залiза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки рiзону по грудинi…
- Адова утробо! — крикне тодi Сомко.- Невже тобi мало моєї кровi? Ти ще хочеш навтiшатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи пiд землею, звик iссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тiло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
- Добре, єй-богу, добре! — каже тодi Кирило Тур своїм голосом, ховаючи нiж на халяву.- Єй-богу! — каже.- Менi здається, що я смик, а всi люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на свiтi коротаю, а весiллє справляю.
- Що се! — каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на iм’я боже, чи справдi ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалi туманiти?
Запорожець зареготав.
- Ще й питає! А яка б же шельма, опрiч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожi? Тiлько вiн один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
- Що ж ти менi скажеш?
- А от що я тобi скажу. Давай лишень мiнька на одежу та виходь iз сiєї пакосної ямки. Тут тiлько б гадинi жити, а не чоловiковi. Уподобав же чорт знає що! Там iебе пiд Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як i я: паволоцький пiп iз попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навiки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, i давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати мiсто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. «Постривай,- кажу,- попе, ще, може, вернемо сокола з клiтки!» А тут i помiж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волi, так кутесь та ждiте гасла. Ти, може, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Iванця. Тепер тiлько гукнеш по Вкраїнi, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бiгтиме. Пiднiмуться й тiї, що не були на радi, бо иа раду позлазилась до Iванця тiлько сама погань з України, а добрi люде не пойняли гольтя-пакам вiри. Тим-то Iванець iз поганцями таке лихо i вкоїв! А з Запорожжє теж тiлько самi паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тiлько озвешся, руку потягне i допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобi казку кажу?
- Того слухаю мовчки,-одвiтує Сомко,- що з сеї бучi пуття не буде. Багато розлив християнської кровi Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив землякiв, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїнi кров християнська нi на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити i за своє право людську кров точити! Бо Iванець з козаками стоїть тепер мiцно; щоб його збити, треба хiба усю Вкраїну надполовинити; а навiщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!
- От же нi, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур.- Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!
- Вiзьме вона верх i без нас, брате Кирило. Може, се тiлько на науку мировi i пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму.
- Так оце ти зрiкаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.
- А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелi, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої i iскреннiї мої оддалече мене сташа i чуждахуся iмене мовго;_ так чого ж менi тепер супротив своєї долi пручатись?
- Старий Шрам не так думає,- каже Кирило Тур.
- Думав i я гордо да несито, поки смерть не заглянула менi в вiчi.
- Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собi як хотя; тiлько все ж таки у тебе в головi зосталось, думаю, доволi мозку, хоч i заглянула смерть у вiчi. Нiчого тобi ждать обуха в сих рiзницях, коли тобi одчинено настiж дверi. На лиш, надiнь вiдлогу та ще оцей персник про запас вiзьми, то пройдеш скрiзь огонь i воду.
- А кайдани? — спитав Сомко.
- Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тiлько притулю, дак iк нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.
- Пiдожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звiдси вийдеш?
- Що тобi до мене? Iди лишень ти, а я найду собi дорогу…
- Е, нi, мiй голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волi куповати не хочу.
- Смертю! — засмiявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологостi в головi юбi завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидiтиму? Найшов дурня! Ще до схiд сонця опинюсь на волi…
- Як же ти вирвешся звiдси?
- Як? Так як бог дасть… Менi вже про те знати. Хiба не чував ти про наших характерникiв, що намалює углем на стiнi човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хiба вже дурнiший од усiх, щоб i собi чого такого не видумав?
- Дивно менi,- каже Сомко,- як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!
- Ех, пане мiй милий! — одвiтує Кирило Тур.- Хiба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нiзащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мiнька на одежу.
- Нi, мiй голубе сизий, сього не буде!
- Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тiлько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсiм ледащо;а ти в мене й послiдню радiс’iь однiмаєш!
- Невже оце, щоб тiлько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко.
- А то ж якого менi ще бiса? — каже Кирило Тур.- Ти ще подумаєш, що в мене на умi, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — вiн тепер бiльш потрiбен… Казнає-що! Так робить тiлько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тiла ближче. То якби прийшлось положити голову за дiтей абощо, так се було б святе дiло, бо сказано: який батько дiтей не жалує? А то пiдстав пiд обух голову за химеру! Нi, мiй добродiю, в нас на Вкраїнi таких божевiльних не дуже густо! А я ж хiба виродок?
- Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.- Ти i в темницю принiс менi утiху! Тепер менi легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серцi i не загине вона на Вкраїнi! Попрощаймося ж, поки побачимось на тiм свiтi!
Запорожець насупивсь:
- Так ти справдi хочеш зостатися у сiй рiзницi?
- Я вже сказав,- одвiтує Сомко,- що чужою смертю не куплю собi волi; а що раз сказав Сомко, того й повiк не нарушить.
- Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомковi в вiчi.
- Так! — одвiтує твердо Сомко, дивлячись на його.
- Будь же проклята оця година! — каже тодi запорожець.- Хто в неї народиться або зачне яке дiло, щоб не знав нi щастя, нi долi! Нехай човни топляться на морi! Нехай конi спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тiла! Проклята, проклята, проклята однинi i довiку! Прощай, брате мiй рiдний! Не загаюсь i я на сiм мiзернiм свiтi!
Обнялись i обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур iз сирої глибки, скинув iз себе вiдлогу i швиргонув сторожам.
- Нате,- каже,- вам, iродовi дiти, за вход i виход! Знайте, що не кат Iванцiв, а Кирило Тур приходив одвiдати праведну душу!
Iзнов, iдучи мимо надвiрнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замiсть горба.
- Вiзьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломi, стережучи неповинну душу!
I пiшов iз замка. Усi по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кiньми пiд ветхою дзвiницею. Побратим не знав, що було на думцi в Кирила Тура, як оставляв вiн тут його з кiньми; бо Кирило Тур сказав тiлько:
- Прийде до тебе чоловiк i скаже: «Шукай вiтру в полi!» — так саджай його на мого коня i проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.
Смутно було тепер Кириловi Туру сiдати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутнiш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко мiж козацтво не вернеться.
А Шрам, бiдаха, жде не дождеться його пiд Бугаєвим Дубом на Бабичiвцi. Загледiвши оддалеки двох козакiв, аж не встояв на мiсцi — скочив на коня i пiдбiг назустрiч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повiсив. I питав би, i питати боїться, да вже насилу змiг промовити:
- А де ж Сомко?
- А ти справдi пойняв менi вiри? — каже Кирило Тур.- Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
- Кирило! — каже Шрам.- Годi юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
