- А от чому,- каже запорожець,- Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як i ми з тобою. «Чужою смертю волi куповати не хочу!» Уже я йому й правду пiд нiс тикав, а вiн своє та й своє. Сказано — дурному хоч кiл на головi теши! З тим його й покинув — бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!
- Що ж ти тепер думаєш iз собою чинити? — спитав Шрам.
- А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванiвну. Мабуть, їй на вiку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п’ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!
I, вклонившись низько Шрамовi з сином, повернув коня i полинув iз побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
- Чого ще оцей бабський реп’ях од мене хоче? — каже, зупинившись, Кирило Тур.
- Кирило! — каже Шрамснко.- У тебе душа щира,_ козацька…
- А вже ж не жидiвська,- каже запорожець.
- Ми iдемо з панотцем на смерть у Паволоч.
- Боже вам поможи: дiло не ледаче!
- Передай од мене два слова Череванiвнi, передай так, як з того свiту!
- Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче:
- Знаю наперед: яку-небудь любосну нiсенiтницю.
- Скажи їй, що й на тiм свiтi її не забуду! — каже Петро.
- Добре, скажу.
- Ну, прощайте ж, братцi, навiки!
- Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай i нас на тiм свiтi.
Роз’їхались. Тодi Кирило Тур засмiявсь да й каже:
- Як-то ми тим свiтом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усi любощi к нечистому з голови вилетять!
XVIII
Тепер би то отеє треба нам їхати слiдом за Шрамом i його сином, i все, що з ними дiялось, по ряду оповiдати; тiлько ж, якби почав я виставлятиме в картинах да в речах, як той Тетеря облiг Паволоч, як хотiв достати i вистинати усе мiсто за турбацiю супротив гетьманської зверхностi i як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свiй город, то б не скоро ще скончив своє оповiданнє. Нехай же останеться та iсторiя до iншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетерi i прийняв усю вину на одного себе. I Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелiв йому серед обозу вiйськового голову одтяти. Так, зогнавши з свiту свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочi впокiй i одiйшов iз вiйськом до свого столечного мiста.
Того ж року, вступаючи в осiнь, о святому Сiмеонi, одтято голову й Сомковi з Васютою у городi Борзнi, на Гончарiвцi. Брюховецький доказав таки свого, хоч послi й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав пiд киями собачою смертю.
Так-то той щирий козарлюга i пiп, Iван Шрам паволоцький, i славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нiчого супротив лихої української долi, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони i полягли головами, хоть i вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна помiж земляками, помiж лiтописами, помiж усiма розумними головами.
Тут би менi й скончити свою iсторiю про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що послi тої бiди остались живi на свiтi.
Одправивши по панотцевi похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочi. Думав був пiти на Запорожжє i розпродав усе своє добро, да якось i звернув мислi на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, iзблизившись до хутора. Ворота були не причиненi: не стерiг їх Василь Невольник. «Мабуть, нiхто не вернувсь у Хмарище!» — подумав Петро; серце занило. Iде до хати. Квiтки коло хати позасихали i позаростали бур’яном. Як ось чує — наче хто спiває стиха. «Боже мiй! Чий же се голос?»
Бiжить у хату, одчинив дверi, аж так! I Леся й Череваниха — обидвi в пекарнi.
- Боже мiй милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сидiла на ослонi коло стола, то так i осталась, i з мiста не зворухнеться. Да вже Череваниха почала Петра обнiмати; тiлько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рiдного сина. Петро тепер уже смiло пiдступив до Лесi, обняв i поцiловав її, як брат сестру; а вона аж слiзоньками вмилась. Довгенько з радощiв не змогли до себе прийти; плакали, смiялись, розпитовали i одне одному перебивали.
Як ось — у дверi сунеться Черевань. Насилу переступив через порiг од радостi; тiлько «бгатику!» — да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обiймає, цiлує i хоче сказати щось, i все тiлько «бгатику!» — да й замовкне.
Як же вже трохи вгамовались, тодi Череваниха посадила Петра на лавцi i сама сiла коло його (а Леся з другого боку, i обидвi держались йому за руки) да й каже:
- Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе бог спас од смертi. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем боговi душу.
А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сiдав i коло жiнки, i коло дочки, так усе далеко i треба голову набiк нагинати, щоб на Петра дивитись; далi взяв да й сiв напротив його долi, пiдобгавши пiд себе ноги.
- Ну,- каже,- бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо. От i почав Петро усе оповiдати, як було в Паволочi. Не раз приймались усi плакати. Як же дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так i зарюмав да одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усi злились у одно серце i в одну душу; i тяжко було всiм, i якось радiсно.
- Розкажiть же,- каже Петро,- i ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища?
- Нi,- каже Череваниха,- хiба вiн викрутив нас iз бiди, а не ми викрутились од його. Братик мiй узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечерi, як була та безталанна рада, i почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожцiв у двiр. Показав братовi якийсь перстень: «Оддавай,- каже,- менi Череваня з усiм його кодлом».- «Нащо? Куди?» — «Звелiв гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванiвнi на роду написано бути гетьманшею».
- Так, так, бгатику! — каже Черевань.- Я вже думав, що справдi доведеться зробитись собачим родичем.
- Стали просити,- знов веде рiч Череваниха,- стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душi — куди! I не дивиться. Запрягли конi в ридван, посадили Василя Невольника за погонича i помчали нас iз двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тодi: «Не плачте, курячi голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище». Ми давай дяковати, а вiн: «Що менi з такої дяки? Тодi менi подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану». Ми знов так i похололи: iз одного лиха да в друге! I таки справдi думали, що в його ся думка в серцi. Да вже як привезли нас у Хмарище, тодi вразький запорожець смiється та й каже: «А ви справдi думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землi! Лучче з вами зовсiм не знатись! Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам iще далека дорога».
- Куди ж се їм була далека дорога? — спитав Петро.
- У Чорну Гору, бгатику,- каже Черевань,- Додержав-таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились празькi запорожцi так, що й повивертались у садку на травi. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранцi, аж їх i слiд простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: «Я,- каже,- з самого першу хотiв направити братчикiв на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Iванцевi сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до сiчової громади не заходив! Так нi, та й годi! От,- каже,- бачучи, що вже тут чортяка заварив собi кашу, що вже Сомковi i в сто голiв помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха i не чути про його, i хотiв ото з’їхати з України. Так от же,- каже,- нечистий пiдсунув пiд нiс вашу кралю. Тепер уже спiвайте,- каже,Сомковi вiчную пам’ять: не сьогоднi, так завтра поляже його золота голова…» Так чи пiймеш ти, бгатику, вiри? Як розказував про Сомка, то наче i всмiхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тiлько — кап!
- Так отеє вiн,- каже Петро,- i сестру, й матiр покинув для тої Чорної Гори?
- Ми, бгате, в його питали: «Як же ти зоставив свою матiр одну з дочкою при старостi?» — «Що,- каже,- козаковi матiр? Наша мати — вiйна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки живi; а запорожця господь сотворив не для запiчка!» Отакий химерник!
Так, розпитуючись да розмовляючи, i незчулись, як настала обiдня година. Коли ж саме перед обiдом шасть у хату Василь Невольник i веде за собою слiдом божого чоловiка. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь дiдуся, зараз i загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його спiвах. Як же то зрадiв Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима i, бачся, сам собi не йме вiри. I божий чоловiк зрадiв: аж усмiхавсь, облапуючи кругом Петра. Ще веселiш почали тодi гомонiти. Леся щебетала, як ластiвочка. Послi обiду божий чоловiк iграв i спiвав усяких поважних пiсень. А як одходив iз Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволi, за панотцеву душу.
- Смутно менi,- каже божому чоловiковi,- що в свiтi ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!
- Не кажи так, синку,- дав одвiт божий чоловiк,- усякому єсть своя кара i награда од бога.
- Як же? — каже Петро.- Iванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гiркую випили. А божий чоловiк:
- Iванця бог грiхом уже покарав; а праведному чоловiковi якої треба в свiтi награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Дiти тiлько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край свiту, той iншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближнiх? А се ж хiба мала милость господня? Мала милость, що моя душа смiє i зможе таке, що iншому й не присниться?.. Iнший iще скаже, що такий чоловiк, як твiй панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мировi, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь i всi задумались од його речi. Далi поклонивсь божий чоловiк на всi сторони i пiшов з хати почепивши через плече бандуру.
А Петро i оставсь у Череваня, як у своїй сем’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матiр. Стали жити вкупi люб’язно да приязно.
Ну, сього вже хоть i не казати, що, зождавши пiвроку, чи що, почали думати й про весiллє. Iще не гаразд i весна розгулялась, iще й вишеньки в саду в Лесi не одцвiлись, а вже Петро iз Лесею i в парi.
Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх i не зачепило. Се так, як от iнколи схопиться заверюха — громом гримить, вiтром бурхає, свiту божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з корiннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвiсти, те й останеться, i красується весело да пишно, мов iзроду й хуртовини не бачило.
