- Який гаспед одвойовував наше добре, опрiч нас самих? — кричали мiщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були тi козаки, коли не ми самi? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви собi загарбали, самi собi пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш, мито i чорт знає що! А чом же би i нам по козацьки не причепити до боку шаблi ча й не сидiти, зюрнувши руки?
- Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. Щоб ви так по правдi дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно б вас досi ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнiї глави! Да тiлько козацькою одвагою i держиться на Вкраїнi предся Русь i благочестива вiра! Дай їм усiм козацьке право! Сказали б ви се батьку Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнiї голови свою булаву! Де в свiтi видано, щоб увесь люд жив при однаковому правi? Усякому своє: козакам — шабля, вам — безмiн да терези, а поспiльству — плуг да борона.
- Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горiлка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю i козацьку волю не назвати своєю? У козакiв не ставало вiйська,- ми сiли на конi; у козакiв не було грошей,- ми дали їм i грошей, i зброю; укупi били ляхiв, укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлось до розквiтання, то козаки зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке? Хiба ми не тiї ж козаки?
- Хiба ми не тiї ж козаки? — пiдхопила громада, позакладавши iз зневагою руки за пояси.- Хто жив iз нами запанiбрата, дак тепер гордує нашим хлiбом-сiллю!
Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покриває слова його.
- Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулi, що нас не забули… Добрi i молодцi не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тодi побачимо, хто яке матиме право!
- Ого, каже Шрам,- он воно куди дiло хилиться!
- А то ж як? — кажуть, стоячи козирем, мiшане.- Не все тiлько козакам на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики.
Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов i не вiн, мов i не чує, що круг нього наче море i рає.
- Еге-ге! — каже тодi Шрам.- Так се iз Низу такий вiтер вiє!
Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й знiметься пожежа по всiй Українi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi, що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на мiщан!
- Шановна громадо! — каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав iз батьком Богданом, так зневажаєте!
- Панотченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такiї, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому злого не заподiяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п’яний спiває! Їдь собi з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грiшних, прочитай святу молитву.
А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, виїхав iз-за Шрама да й каже:
- Казнає за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп’є мене в Києвi, опрiч пана вiйта.
Мiщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.
- Оце, — кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, i повiк таких панiв! Нема в нього нi крихти гордостi!
- За те ж йому господь дав таку золоту й панiю,- казали деякi.
- За те ж йому дав i дочку краще маку в городi,- добавляли ще iншiї.
- Ну, пропустiте ж нас, коли так,- каже Шрам.
- Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! — сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.
Розступились i дали проїхати верховим i ридвановi.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi. Далi здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:
- Вскую прискорбна єси, душе моя, i вскую смущаєши мя? Уповай на господа!
А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить. «Е, — думає,- отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його розважити».
- Бгате,- каже,- Iване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi журитись?
- Як чого? — каже Шрам,- хiба не чув, що на умi в сих мугирiв? Задумали чорну раду iродовi душi!
- Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
- От тобi на! А хiба ж їй не бачиш, звiдки сей вiтер вiє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Iванець iз низовими комишниками. Так хiба нам сидiти згорнувши руки, коли огонь уже пiдложено i ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїнi!
- А що нам, бгате, до Вкраїни? Хiба нам нiчого їсти або пити або нi в чому хороше походи i й? Слава тобi, господи, буде з нас, поки нашого вiку! Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та їв би хлiб сiль з упокоєм, анiж менi битись на старiс’iь по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами.
- Враг возьми мою душу,- закричав iз серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речi! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова.
- Що ж оце ти сказав, бгатику? — ледвi промовив через силу.
- Те,- каже,- що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:
Ми дачi не даєм,
В вiйсько польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Анiж пiти лугiв потирати,
Своїм тiлом комарiв годувати?
Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобi чепер у мене й другого прi звища, як Барабаш!
- Бгате Iване! — каже Черевань, а сам аж тремтить.- Рокiв десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прiзвищем. Покажу я тобi, що я по Барабаш; iду з тобою за Днiпро так, як от сиджу на конi,- з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою.
- Отеє так по-козацьки! — казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке серце. — Дай же,- каже,- руку да обiймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякiй долi.
- Даю i обiцяю, бгате! — каже Черевань, смiючись: рад був, що_ розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi.
- Ходiмо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допомiг нам у нашому доброму дiлi.
V
Рiдко, може, єсть на Вкраїнi добра людина, щоб iзжила вiк, да не була нi разу в Києвi. А вже хто був, то знає Братство на Подолi, знає ту високу з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду, ту п’ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тiї високi кам’яницi по боках. От же рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був у Києвi, все те було iнше. Тодi ще_ стояла дерев’яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, i ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, усе те було дерев’яне. Усерединi в монастиревi сгояв тодi густий старосвiтський сад. Була то колись благочестива панi Ганна Гулевичiвна, що подаровала на братство свiй двiр iз садом; i на тому-то дворi гетьман Сагайдачний церкву збудовав i монастир братський i_ школами устроїв, щоб теє братство дiтей козачих, мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало.
Постоявши прочаен нашi в церквi, подали срiбла панотцям братським на школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тодi на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє i пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тiлько в Бiблiї прописано, усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме по собi, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрiзь по оградi помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв та за дiдiв дiялось.
Був там намальований i Нечай, i Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а пiп сiче-рубає, топче конем ляхiв з недоляшками. Iще й пiдписано: «Лицар славного вiйська Запорозького»;_ а над ляхами: «А се проклятущi ляхи»._ Знаєте, тодi ще Хмельниччина тiлько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як нашi за себе оддячили. А ченцi собi любили мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко.
Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку, а не зламав своєї вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi то колись були лицарi на Вкраїнi.
Був i Самiйло Кiшка, що й досi про його спiвають кобзарi, як вiн попавсь у турецьку неволю i п’ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допомiг i себе, i товариства пiвчвартаста визволити i як, узявши ту галеру, приплив до козакiв i корогви хрещатi давнi у кишенi козакам привiз — не зневажив козацької слави.
Дивляться нашi на тiї намальованi дива, доходять уже до дзвiницi, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче iрiм гримить оддалекй, i муiики грають.
- Се,- каже чепчик, що проводжав їх по монастиревi,- се добрiї молодцi-запорожцi по Києву гуляють. Бачте, як нашi бурсаки-спудсi бiжать за ворота? Жодною мiрою не вдержиш їх, як зачують запорожцiв. Бiда нам iз сими iскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси i вродиться да Порогами.
Тим часом музики, галас i тупотня пiдходили все ближче. Люде один одного пхає та бiжать дивитись на сiчових гуляк. Тiльки й чути: «Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!»
Що ж то було за прощапнє з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до великої старостi, що воювати бiльш не здужає, то наб’є черес дукатами, да забере з собою приятелiв душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани iз дорогої саєти, горiлка, меди, пива так за їми в куфах i їздять,- хто стрiнеться, усякого частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi викрутаси. Отеє одкуплять було бочки з дьогтем да й розiллють по базару; одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають па череп’є; одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту: «їжте, люде добрiї!»
А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Київ, iдуть було вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками i всякi ласощi. Пий i їж до своєї слюбостi, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
- Хто такий?
- Запорожець!
- Чесо ради?
- Спасатися!
Одчиняться ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся суєта мирськая, з музиками, i скоками, i солодкими медами, останеться за ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i оддає на церкву, жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку да й почав спасатись.
Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв.
От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як iз рукава, танцюючи. Чуприн-дирi такi, що любо глянути. Iдучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на них да й плачуть.
- Не плачте, дурнi! — кажуть їм запорожцi.- Днiпро тече просто до Сiчi…
Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дiрявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такi жупани, що хоть би й гетьмановi,- i все, щоб тiлько показати перед миром, що запорожцю тiї сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас дьогтю зуздрить, так i вскочить туди з сап’янцями. Химерний дуже був народ!
Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь на них. Добрiї молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкраїнi, да, мимо того,
50
якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати, як iнший дiд, споминаючи їх пакостi, зачне було їх коренити, а далi як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичiв. Чим же то, чим тiї запорожцi так припадали до душi всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi суєта одна. Не треба було їм нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє iспоконвiку було серцем українським, що на Запорожжi воля нiколи не вмирала, давнi звичаї нiколи не забувались, козацькi предковiчнi пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожжє, як у горнi iскра: який хоч, такий i розiдми з неї вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!
Черевань, дивлячись на тiї скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.
- От, бгате,- каже Шрамовi,-де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!
- Не знать, що ти провадиш, свате! — дав йому одвiт Шрам.- Тепер чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибеницi, або дармоїд, що не звик заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннi в Сiчi да тiлько п’янствують, а очортiє горiлку пити, так i їде в городи да тут i величається, як порося на орчику. Цур їм iз їх скоками! Поїдьмо боржiй у Печорський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось iз-за плечей:
- Овва!
Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть i смiється.
- Овва,- каже,- i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.
- Iроде! — не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн, зараз i перемiг себе,- Цур тобi,- каже,- опрiч божого дому!
Да скорiй до коня, да й поїхав. Черевань iз Петром за ним.
Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, i хоть нiчого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густiї брови аж геть пiднялись над тими очима, i — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно, що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту: прийде турок — i турка приймають; прийде нiмець — i нiмець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вiрую во Христа Iсуса; рад воювати за вiру християнську».
Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напастi. От i поїхали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською стежкою через Євсiйкову долину, на Печорську гору. А по Печорськiй горi росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатiї кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послi тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi прочанки тiлько з Василем Невольником.
Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiллє пiд копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини, їх наздогнали запорожцi,-тих двоє, що одрiзнились коло Братства од прощальникiв.
Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультяї iдуть не по людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю; тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручi кинеться в проваллє, i не видно її стане, тiлько глухо тупотить i хропе у байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив їздця пiд собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонцi кармазинами.
Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi перекликались через дорогу, як хижiї орли, i повели таку розмову, що в наших прочанок i душi не стало.
- От, брате, дiвка! — гукне один.- Нехай я буду шмат грязi, а не лицар, коли я думав, що є на свiтi таке диво!
- Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.
- Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую!
- А як поцiлують коло стовпа киями?
- Що менi киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь на неї; аж тут па дорозi байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тiї демони.
- Василю! — каже тодi Череваниха.- Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?
- Не бiйся, панi,- каже, всмiхнувшись, Василь Невольник.- Добрi молодцi тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають.
А Череванисi щось дуже сумно. Звелiла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожцi знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байрацi, да їм про те байдуже.
- Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший.- Знаєш, що я тобi скажу?
- I вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
- От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!
- Ого!
- I не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, да для такої дiвчини можна покинути i батька, й матiр.
- Чи вже б то?
- А то що хiба?
- Куди ж тодi?
- Овва!
Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх i справдi щось недобре на думцi;
а Василь Невольник похитав головою да й каже:
53
-_ Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком, поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як божевiльний, по степах за кабардою; вигадував i я усякi вигадки; знали й мене у городах_ i на степах,_ знали мене шинкарi й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлiбороби!
- Ще я не таке скажу тобi! — гукнув, як iз бочки, запорожець.
- Було б з тебе й сього,- одвiтовав другий,- якби почув батько Пугач: одбив би вiн у тебе хутко до баб охоту!
- Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп’ються чорнi брови, наче п’явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи знаєш що?
- А що?
- Подивитися б, що там у вас за гори!
- Отакої!
- Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку,_ та й гайда в Чорну Гору!..
- I ти оце по правдi говориш?
- Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.
Отак тiї каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто не розiбрав би, що справдi в їх на думцi. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожцi бачать тодi, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жахається, мучиться, коли ж гляне — аж i нема нiчого.
VI
Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був iзроду в Києвi, так щоб i той, читаючи, мов бачив на свої очi тiї мурованi огради, ту височенну дзвiницю, ти церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки батиiвськс лихолiття. Велика церква,_ що прописана в лiтописях «небесi подобною», зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон пiдняв її знов iз руїн, тiлько далеко їй було до стародавньої лiпоти. Не було нi срiбла, нi золота, що_ тепер сiяє по Лаврi всюди; усе було тодi убогенько.
Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi, гетьмани, воєводи благочестивiї, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх уздрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. I того нiчого вже немає!..
Вистоявши службу, Шрам ходив iз своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там — буцiм озивавсь до його з того свiту пишний князь золотими словами:
»Многою сiяв я,- каже,- знатностiю, властiю i доб-лестiю, а як умер, так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi свої лани сiм стуїiнiв землi взяв. Не дивуйся,каже,- тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на свiт народжаємось, а рiвними вмираємо!» А там iще який-небудь пан просить, хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово:
»Боже! Милостив буди душi раба твоєго». Хто б i неписьменний був, так, дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди, перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорiзьбою з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i неписьменний, так i той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт; i шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз мертвими кiстками.
Отже й Шрам, розглядуючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафiї, засмутився душею да й каже:
- Колико-то гробiв, а всi ж то тiї люде жили на свiтi, i всi пiшли на суд перед бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.
Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на вiйнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в богоматерi.
Iз великої церкви повернули нашi прочане до печер;
коли ж дивляться — iде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi золотом; зверху кирея пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за ним купа людей чимала, все в карма зинах да в саєтах. Ченцi їх проводжали. Шрам аж затремтiв, як глянув:
- Боже мiй! — каже.- Да се ж Сомко!
А той собi зрадiв, побачивши Шрама.
Обнялись, поцiловались i довгенько держали один
одного, обнявшись.
Далi привiтавсь гетьман i з Череванем. Черевань так зрадiв, що нiчого й не змiг сказати на гетьманське привiтаннє, да вже обнявшись, промоиив тiлько:
- А, бгатику мiй любезний!
Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала i вже нащебетала йому всячини.
- А ось i моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесi. Вам, ясная панно, чолом до самих нiжок!
I взяв її за руку i поцiлував, як дитину.
- Давно ми,- каже,- не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов господь нас iзведе навiки докупи.
Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши її руку.
Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що_ за гетьман снився Череванисi. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка.
Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не против Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста i красоти зiло дивної» (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступiть, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись Петровi!
Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр’є. А козацьке подвiр’є було не вкупi з монастирем; бо мирянам здумається гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братiї в iскушенiє, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв своїх гостей.
Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.
Шрам iще раз обняв Сомка.
- Сокiл мiй,- каже,- ясний!
