- Батьку мiй рiдний! — каже Сомко.- Я здавна привик звати тебе батьком!
Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.
Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось iллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькi сльози.
- Батьку мiй! — каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за бiда тобi склалась?
- Менi! — каже, пiднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
- Так чого ж, бога ради?
- А хiба ж нiчого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапається за булаву, а що Вкраїна розiдрана надвоє, про те усiм байдуже!
- Десять ге’iьманiв, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
- А Iванець? А Васюта?
- Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки, а Iванець гетьманує тiлько над п’яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тiлько честь на собi кладу!
- Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманськiй зверхностi розширятись по Вкраїнi!
- Хто тобi сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельцi на радi всi полковники, єсаули, сотники, всi значнi козаки присягли мене слухати.
- Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманс’iва?
- Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покiйний iетьман iз Гладким.
- Ну, i тому правда, що Iванця в Сiчi огласили гетьманом?
- I тому правда; так що ж ? Хiба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
- Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподiяли тобi якої пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкраїнi да баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду?
- Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царськi бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть!
Подумав Шрам да й каже:
- Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тiлько смущає мене, що запорозькi гультаї баламутять не одно сiльське поспiльство, бунтують вони й мiщан нротив козацтва. — Знаю й се,- каже Сомко,- i, правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще й з другою боку, щоб iзварилась каша. А то козаки дуже вже розопсiли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспiльство, а наше козацьке дiло — тiлько по шинках вiкна да пляшки бити». Потурай тiлько їм, то якраз заведуть на Вкраїнi шляхетськiї звичаї i заколотять миром не згiрше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Нi, нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i посполитий, i козак стоїть за своь право; тодi буде на Вкраїнi i правда, i сила.
Шрам за сi слова обняв i поцiлував гетьмана.
- Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловiка на Вкраїнi!
- I дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Днiпровiї приклонились пiд одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхiв до самої Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речi.
- Боже великий! Боже милосердний! — каже, простяглiй руки до образа.- Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
- Годi ж уже про великi дiла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не добро бути чоловiку єдиному._ Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усiма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панiєю Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, i ти, панiматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батьковi i матерi.
- Боже вас благослови, дiтки мої! — каже Череваниха.
А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько — «бгатику!» да й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вiкна бiлий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
- Що ж ти нас не благословляєш, панотче? — каже Сомко Череваневi.
- Бгатику,- каже Черевань,- велика менi честь оддать дочку за гетьмана, тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.
- Як же се так сталось, панiматко? — обернувсь тодi Сомко до Череванихи.
Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, i рече:
- Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченцi, нiж би став тобi з їм на дорозi! Нехай благословить вас бог, а ми собi ще найдем. Сього цвiту, кажуть, багато по всьому свiту.
- Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.
Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти їм уклонились до землi; вони їх i благословили.
Як ось пiд вiкном хтось:
- Пугу пугу!_
_Сомко усмiхнувсь:
- Се,- каже,- нацi юродивий Кирило Тур. I звелiв одвiтовати по-запорозькiї: «Козак з Лугу», _бо запорожцi здоровкались, мов хиже птаство на степу.
- Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобi водиться з сими пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись їх, як огню.
- Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовцi зледащiли пiсля Хмельницького, а все-таки мiж ними єсть люде драгоцiннii. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн, i душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю i характерника. Да вже без юродства в їх не буває.
- Щоб їх лихий злизав iз їх юродством! — каже Шрам.- їм усе смiшки! Не раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiркої.
- А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.
- Грiх менi се сказати! — одвiтує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз полiг би головою. Обскочили меiїе кругом ляхи. Уже нас сталось тiлько четверо; уже пiдо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком i iншими бiдолахами. Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: «Пугу пугу!»_ Ляхи врозтiч! А було їх iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.
- О, мiж ними єсть добрi лицарi! — каже Сомко.
- Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарi в Сiчi: зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.
- Овва! — гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так i загорiвсь.
- Що то за «овва»? — каже, пiдступивши до запорожця.
А той iзнов:
- Овва, панотче! — да й заложив за вухо лiвого уса (себто — знай, не боюсь тебе).Перевелись? — каже.- Де тобi перевелись? Хiба ж дармо спiвають: «Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря»? Як вода в Чорному морi не переведеться, поки свiт сонця, так i в Сiчi до вiку вiчного не переведуться лицарi. З усього свiту злiтаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мiй побратим… та не про його тепер рiч. Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?
- Iроде! — сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлiї брови,- коли б не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!
- Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кирило, помiряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матнi, а я не знiму руки на твої шрами i на твою рясу!
Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.
- Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?
- Нiчою бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.
- Пху! Сатано! — каже тодi Шрам, усмiхнувшись.- Розкажу, тiлько не доводь мене до грiха. Ото й порозбiгались к нечистiй матерi ляхи, а ватажко тодi: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!» — да й припустив за ляхами.
- Що ж, добули?
- Добули вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих конi потомленi, а жеребця такого доскочили, що так i йграє на поводi?
- Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець i чортом орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси i поглядаючи на всю компанiю, а очi такi лукавi, що разом, здається, й щиро говорить, разом i морочить.
- Да i в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили не обiйшлось. Питаю: «Як ви доскочили такого огира?» — «Нам теє знати, батьку. Сiдай да їдь собi з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмiлля».
- Ага! У нас так! — каже Кирило Тур.- Нашi не кудкудахчуть, iзнiсши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледiлись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив їх ротмiстровi якраз межи очi. Ляхи тодi врозтiч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..
- Що за вража мати! — каже тодi Шрам, протираючи очi.- Да се ж ти, бачу, сам i отаман! Запорожець тодi в регiт.
- Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давнiх приятелiв?
- Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам’ять!
- А що ж отеє ми так заговорились? — озвавсь Сомко.- Давно пора по чарцi да й за стiл.
- От, бгатцi, розумна рiч, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.
Випив Кирило Тур горiлки да й каже:
- Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою i мого побратима.
- Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що вiн шаблею ворочає лучче, нiж язиком.
- Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води набрав у рот: вiн у мене з далекої землi, аж iз Чорної Гори — десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмiшив братчикiв своєю мовою: усе тiлько «бре»_ та «море»! А_ добрий юнак, о, добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю так, як себе та його!
VII
Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стiл. Шрама й Череваня посадив на покутi, сам сiв на хазяйському мiсцi, кiнець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець примостивсь на задньому кiнцi стола iз своїм побратимом.
Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть вiн би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потiшались гостi iз тих вигадок, вiн сидiв за столом, наче в гаю.
- Ну, скажи ж менi, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким вiтром занесло тебе в Київ?
- Самим святим, пане ясновельможний,- одвiтовав запорожець,- проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
- Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
- Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тiлько в нас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд i налити. Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш iншого мiзерною й ляшка.
- Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда — озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що тiльки в Сiчi i вмiюгь жити по-людськи. Iй-богу, бгате, коли б у мене не жiнка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пiшов до вас на Запорожжє!
- Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких потовпилось би в куренi!
Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi пан.
- Я з душi люблю сього пройдисвiта,- каже гетьман Шрамовi стиха.- Часом вiн закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засмiється, що нiзащо на його не розсердивсь би.
- Погано тiлько,- каже Шрам,- що сi братчики, смiючись, чоловiка куплять, смiючись, i продадуть.
- Що правда, то правда, батьку.По їх сiчовому розуму, нiщо на свiтi не стоїть нi радостi, нi печалi. Фiлозофи вражi дiти! Дивляться на божий мир iз бочки, тiлько не з порожньої, як той Дiогенес, а по шию в горiлiй.
- Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рiдною брата, так шукає названого. От i побратаються да й живуть довiку вкупi, як риба з водою. «Давай,кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось». -»Давай». От i зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами iз Апостола, що нас породило не тiло, а живе слово боже; i от уже ми тепер рiднi брати, як той Хома з Єремою.
- Ну, а далi!
- А далi… Се вже так завсегда буває, що скоро чоловiк зробить добре дiло, то сатана, не за хлiбом його згадуючи, i пiдсуне iскушенiє… Далi дивлюсь, аж стоїть краля така, що тiлько гм! Та й i одi.
- О, невже таки жiночий рiд спокусив хоть раз запорожця?
- Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще_ як! I не диво-бо: Адам був чоловiк не нашого брата, та й той спiткнувсь на Єву!
- Звiдки ж узялась та краля?
- Спитай її сам, звiдки! Я такої пишної панни не зумiю й зайняти.
I поглянув на Лесю.
- Тю тю, дурню! каже, засмiявшись, Сомко.- Се моя молода!
- Та менi не те горе, що вона твоя молода,- каже, здихнувши, запорожець,- а те, що зовсiм мене причарувала.
Усi зареготали, почувши таке диво.
- Браво,- каже Сомко,- ведмiдь попавсь у тексти! Що ж тепер буде?
- А iцо ж? Ведмiдь пiде до своєго берлога i тенети за собою потягне.
- Як! Отсе у Сiч би то?
- Чого ж у Сiч? Хiба тiлько й свiту,що в вiкнi?
- I отеє такий жвавий кочарлюга, да ще й отаман, ради жiнки покине товариство?
-А чом же? Та для такої кралi можна покинути й усе на свiтi, не то що товариство.
- Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засмiявсь.
- Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобi й признаватись, не хочеться й брехати.
- Бо ше, кажеш, iзроду не брехав? — додав, шуткуючи, Сомко.
- Не збрешу й тепер,- каже Кирило Тур.- Дайте тiлько гортань промочити.
Да й кашлянув, винивши кубок, i поглянув по всiх гостях, розгладжуючи вуси.
-Треба,каже, вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж свяге, що й наша Сiч, тiлько що там не цураються бабського роду. А то i подiлена так, як у нас: у нас куренi, а в їх братства,_ i над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тiлько ви знали! Як зачне розказувати мiй побро,_ то аж душа вгору росте. Побро мiй, знаєте, забрiвши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори i вже давно зазива мене в гостi. I то сказати: чом не погуляти козаковi по свiту? Чом не подивитись, як живуть iншi язики?
Всi слухають, до чого вiн доведе свою рiч. Очаровав усiх запорожець.
- «Добре,- кажу,- поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай i нас там знають!» Отож i побратавсь я з ним у Братствi, так уже, щоб у нас не було се моє, а се твоє,_ а все укупi: щоб помагать один одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а старший меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. «Як хочеш,- кажу,- побро, а я без сеї дiвойки_ не поїду з України!» Не бабак же й мiй побратим. «Море! — каже.- У нас як кому припаде до душi руса коса,_ то вхопить, як сокiл чайку, та й до попа».
- Се вже по-римськи! — каже, смiючись, Сомко.- А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичi-соколи?
- Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько натякни, то самi визвуться! «Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!»_ Себто по-нашому: «Гайда, однiмем тобi дiвчину!» От i збереться чоловiк десять тих отмичарiв:_ спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у свої лапи русу косу,_ то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матерi! Такий звичай по смаку менi! I вже хiба не я буду, що я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однiєю хистю, а в нашого брата про запас i характерство єсть!
- Що за баляндрасник отсей придиус! — каже, смiючись, Сомко.- Мабуть, у вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.
- Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в бога день, виробляють такiї чудасiї, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що пани-молодцi не почують луччої, як я сьогоднi викину. Ще такої чудасiї зроду нiхто не чував. \
- Що ж то буде за чудасiя?
- Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отєю кралю, та й шукай вiтра в полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, да дiвчина ж гарна! — додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нiкого так не боялась, як сього запорожця. Крiпилась однак же, сердешна, сидючи за столом. Як же поглянув вiн отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, i заплакала з ляку. Затулила руками очi, а сльози мiж пучки так i капотять. Мати собi стривожилась, устала з-за стола i одвела її в кiмнату.
А козакам i байдуже, тiлько смiялись.
- О, вражий ти комишнику,- каже Шрам,- бач до чого добалакавсь! Iзлякав справдi бiдну дитину.
Череваниха вже не вернулась до столу; однак нiхто пiсля обiд не догадавсь довiдатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тодi ще козак мало зважав на жiноче серце. Жiночi сльози й печаль не скоро проймали йому душу.
Уставши з-за стола, Кирило Тур подякував за хлiб, за сiль по-своєму:
- Спасибi богу та менi, а господарю нi: вiн не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — да й потяг iз подвiр’я з побратимом, не сказавши нiкому й «прощайте», наче з свого куреня. Тiлько чутно було, як виспiвував за ворiтьми:
Журба мене сушить, журба мене в’ялить,
Журба мене, моя мати, скоро з нiг iзвалить.
- Чи чуєш? — каже тодi Шрамовi гетьман. — Нiхто не розбере, чим душе низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душi важке лежить. Удає вiн iз себе паливоду, а постерiгав i не раз я, куди прямує сей юрода. Дивно во очiю,_ а так воно єсть, що вiн тiлько й живе душi спасенiєм.
- Ледачу ж вибрав вiн дорогу — каже Шрам.
- На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм i безумним для бога. От воно що! Господь його знає, куди вiн зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись серед ночi богу, обливавсь гарячими сльозами, i нехай би пустинник знiс таку молитву до бога, як сей гульвiса! Прислухавшись, я сам… Да що про те розказовати? То дiла божi. Одкрию тобi, панотче, чого отеє я в Києвi. Не сватаннє в мене на думцi. Повiнчаєш ти мене, одiгнавши ляхiв до Случi, щоб моя жiнка була гетьманша на всю губу. А тепер перед вiйною треба нам поставити у Києвi твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти доволi пороху i вiйськової зброї да ще спорядити одно дiло. Ось ходiмо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гiзель, батьку, тепер у нас такий головатий чоловiк, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про що _з Гадяцьких пунктiв._ Не дурень був Виговський, що написав їх, тiлько дурень, що з’якшавсь iз ляхами. З ляхами в козакiв вовiки вiчнi ладу не буде. Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупi жити. Се вже так, батьку!
- Ой, синку! — каже Шрам.- Рознюхали ми тепер добре бояр да воєвод московських!
- Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд нам од його одриватись.
- Бог його знає! — каже здихнувши Шрам.- Може, воно так буде й лучче.
- Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
- Не дiждуть вони сього, невiрнiї душi! — каже Шрам, ухопившись за уса.
- От же щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мiй милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнiї суди, школи, академiї, друкарнi, пiднiмемо Вкраїну вгору i возвеселим душi тих великих київських Ярославiв i Мономахiв.
Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Iнокентiя удвох чи втрьох, а деякi розiйшлись по монастиревi.
Що ж дiялось iз Лесею? Вона, голубонька, справдi рознемоглась. Не жартами здавались їй химернi речi запорожця: вона боялась, щоб не вхопив вiн її, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату, пробував її уговорювати, щоб не лякалась не знать чого; разiв зо два назвав, забувшись, аж «бгатиком»; далi бачить, що нiчого з нею не врадить, махнув рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.
Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр’є. Гетьман i Шрам вернулись iще веселiшi, пили за здоров’є великої, одностайної України, пили й за царя православного i праведного, которий нi для кого в свiтi душею не покривить, не так як той король, що оддав козакiв магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань тобi був рад, що_ Шрам повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком.
- Щоб нашим ворогам було тяжко!
I весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi. Лежала вона зовсiм мов недужа, а про неї нiхто й не спогадав. Сказано — козаки: байдуже їм про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своїй долi, да защемiло серденько в моєї Лесi од того занедбання;
жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськi порядки. А дiвочому серцю що i молодецька краса, що i козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
Леся полюбила Сомка iще тодi, як вiн було носить її на руках i дарує їй то золотi сережки, то добре намисто. Iще тодi звав вiн її своєю судженою i зложив з Череванихою руки. Череваневi здавалось жартами таке залицяннє, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове вiн її своєю ненею, з щирого серця зове вона його своїм зятем. I зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дiвочим серцем. Що тiлько в рiснях виспiвують про те коханнє, усе вона складала у своєму серцi. От же зове вже вiн її своєю й молодою, тiлько все воно вийшло не так, як то вона собi компоновала. Про iншiї речi клопочеться вiн iз старим Шрамом, про iншiї речi широко розмовляє, а її мовби нема йому й на свiтi. Защемiло горде дiвоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матерi.
А що ж Петро? Петро зараз послi обiд узяв рушницю i пiшов у гай, нiби на польованнє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвiр’є, аж там усi веселяться. Гомiн справили такий, мов справдi на бенкетi. Iншi й до його присiпались iз кубком, а йому притьмом прийцiлось так, як спiвають у пiснi:
Чомусь менi, братцi, горiлка не п’ється:
Коло мого серця мов гадина в’ється’
Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорiлась i рознемоглась сердешна дiвчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутiр до чернечого пасiчника по шептуху. Прийшла шептуха i наварила якогось зiлля, щоб напоїти на нiч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвiр’ї. Надвечiр ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так i затрусилась; i вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну. Не вонтпила вона, що сей пройдисвiт не своєю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
А Кириловi Туру, мабуть, були жарти з того дiвочого жаху. Сiв за вечерю, да зараз i почав викидати.
- Ну, панове,- каже,- тепер я вже зовсiм налагодивсь у дорогу.
- У яку се? — питає Сомко.
- Та в Чорну ж Гору.
- Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?
