- Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб нашi братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що iншому i згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимiзкує i вже хiба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й менi прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дiвочi очi.
- I тобi отеє, запорожцевi, отшельниковi, не сором признатись? — каже Шрам, бо й вiн, старий, розвiшав ушi, як понiс той свої баляндраси.- А що скаже товариство, як дочується, що курiнний отаман так осрамив своїх братчикiв?
- Нiчого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
- Як то тепер_ вольний? А перше ж хiба був невольний?
- У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай сiчової старшини так, як iгумена. Знюхайсь тодi, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почiм кiвш лиха! Тiлько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловiка спантеличить мирська суєта, та в куну або до кози не саджають, а зараз — iди собi к нечистiй матерi! Вибрикайсь на волi, коли дуже розжирiв на товариському хлiбi! I чи раз же то траплялось, що сердешний сiромаха попогасае по городах,_ ухопить, як там кажуть, шилом патоки да, побачивши на власнi очi, що чортмае в свiтi нiчного путного, покине жiнку й дiтей, вернеться в курiнь: «Ей, братчики! Примiте мене знов мiж товариство! Чортма на свiтi добра! Не стоїть вiн нi радостi, нi печалi!» А братчики тодi: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сiєї дури, то, може, порозумнiшаєш!» От бiдолаха сiдає мiж милим товариством, п’є, розказує про своє городове життє з жiнкою та з дiтьми; а тiї слухають, кепкують з його, як iз блазня, та тiлько за боки беруться. Так i мiй покiйний панотець,- нехай царствує,- їздючи колись iз прощальником по городах, натрапив на такi очi, що й товариство йому стало немиле,- замутив зовсiм лукавий йому голову. Ну, виписавсь iз куреня, сiв хуторком десь коло Нiженя, i господарство, i худiбчину завiв, i дiток сплодив двойко — карапуза-хлопчика та скверуху-дiвчинку. Тiлько, рокiв через п’ять чи що, так йому обридло все в господi i в полi, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак рiч — iсповнити козацьку душу жiнкою-квочкою та дiтьми-писклятами? Козацької душi i ввесь свiт не сповнив би: увесь свiт вона прогуляла б i розсипала, як таляри з кишенi. Тiлько один бог може її сповнити…
- Що ж сталось iз твоїм батьком? — спитав Сом-ко.- Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть i за попа, i за дяка.
- Iз моїм батьком? — каже Кирило Тур, мов крiзь кон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив…- Еге! Я ж кажу, що мiй батько, скоро розчовпав, що пожививсь, як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жiнка в пiснi:
Що ти, милий, думаєш гадаєш?
Мабуть, мене покинути маєш:
Рано встаєш, коня наповаєш,
Жовтенького вiвса пiдсипаєш,
Зеленого сiнця пiдкладаєш;
В сiнечки йдеш — нагайки питаєш,
В комору йдеш — сiдельця шукаєш;
Дитя плаче — ти не поколишеш;
Все на мене важким духом дишеш!
Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiї розмови, як той козак iз своєю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибiгала ж за ним услiд моя панiматка, як у тiй пiснi, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз iще подивитись на свою милу. I жупани, i худобу покинув вiн їй на прожиток, а сам у семрязi убравсь за границю бабського царства. От же й менi, бачся, доведеться йти батькiвським слiдом!
- Ну, бери ж кубок,- каже гетьман,- да пiдкрiпись на дорогу. До Чорної Гори не близький свiт. Ось i ми погладимо тобi дорогу.
- Дякуємо тобi, пане гетьмане! — каже Кирило Тур, кланяючись низенько.- Уже коли ти й сам гладиш менi дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.
- Що ти думаєш, синку? — каже нишком гетьмановi Шрам,- Ти знаєш, що за божевiльнi люде сi комишники: не розбере їх i сам нечистий. Не вiр, бо то звiр, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в головi сю пословицю. На юродивих iнодi справдi находить безумiє.
- I-i, батьку! — каже, смiючись, Сомко,-Добре я знаю сього юроду. Нема, може, i в свiтi такої щирої душi до мене. Як проганяв я ляхiв з України да одбивавсь од Юруся, то вiн iз своїм нiмим чорногорцем визволяв мене не раз iз великої бiди. Служив вiн менi за язика, за шпига, за сердюка — i все тiлько ради доброго слова да ковша горiлки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так iдучи й витрусить на порозi. «Звiдки,- каже,- се такого смiття набралось?» Такий химера! Було кажу: «Кириле, скажи, бога ради, чим менi тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смертi!» — «Не тобi,- каже,- награждати мене за се!» От воно що, батьку!
- Справдi,- каже Шрам,- се золото, а не козак! Пане отамане,- до Кирила Тура,ходи сюди, дай я обнiму тебе да поцiлую.
- За що се така ласка?
- Ходи, менi то вже знати, за що. Да й обняв i поцiловав запорожця.
- Да наградить же,- каже,- тебе господь за твої лицарськiї вчинки!
- Е, батьку! каже запорожець.- То ж iще дурниця, да так меiiе голубиш; що ж ти скажеш тодi, як украду з пiд поли гетьмана молоду?
Черевань бiльш од усiх уподобав Кирила Тура; усе реготав iз його вигадок.
- Враг мене вiзьме,- каже,- бгатцi, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Iди, бгатику, й до мене, i я тебе поцiлую!
- От добрi люде! — каже Кирило Тур.- У їх крадеш, а вони тебе цiлують! Їй богу, добрi люде! Шкода, що вже бiльш не побачимось! У Чорну Гору ворон i кiсток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хлiб та за сiль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.
I, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:
- Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!
- Що за неподобна голова в сього Кирила Тура,- смiючись, каже Сомко.- Себто вже ворожить, характерствує.
VIII
Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мiста гуляти довго не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. Хропли козаки на весь двiр, од самої свiтлицi, де спочивав гетьман iз Шрамом, да аж до станi; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Iншi лягли пiд чистим небом, i хоть уночi надворi було не душно, да тому черствому, гарячому людовi байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворi, як травi, що прив’яла вдень на сонцi. Кругом по гаю щебечуть солов’ї, аж луна розлягається; деколи й пугач скаже своє смутне «пугу!»_ Козацьке сонце високо пiдбилось угору; зорi вкрили все небо, як ризу.
Не нiме було козаковi те небо, i мiсяць, i зорi: чи погляне на мiсяць, на його плями, чи погляне на зорi, то й серце, i думка його розжеврiє, як од божого слова. Чого на мiсяцi тiї плями? Вiн знав чого. То ще як Каїн убив Авеля, то бог назнаменав на мiсяцi той грiх своєю рукою: «Дивiтеся,- каже,- люде: так як сей Каїн довiку-вiчного нестиме на плечах мертве братнє тiло, так усякий душогубець носитиме довiку, до суду тяжкий грiх свiй». А зорi? То людськi душi. Як засне грiшне тiло, добрi душi, покинувши землю, зносяться до господа бога, купаються, обливаються у небесному свiтi, пiдслухають, що говорять на небi ангели. Як же часом покотиться по небу i погасне ясна зоря, козак перехреститься i помолиться за усопшую душу. Iншi зорi щастять у його на врожай, iншi на скот, а Вiз — чумацька щаслива зоря.
Ясна, пишна була нiч над Печорським, да один тiлько чоловiк дививсь на її дива; не спав, дививсь i нiчого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго вiн ворочавсь на своїй бурцi; далi встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвiрточкою.
Бiдний козак таївсь од усiх iз своїм коханнєм, бо всяк тiлько — iз його насмiявся. Козаки не дуже вдавались у любощi; знали сю немiч найбiльш дiвчата да молодицi; вони-то поскладали й отi пiснi, отi нiжнiї розмови козака з дiвчиною або милого з милою, що слухаєш i не наслухаєшся.
Коли б у Петра була ненька рiдненька або сестра жалiбниця, може б, їм розказав вiн про своє лихо. Бо хоть як не гордує було козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластiвкою мати, як стане голубити сестра, розчiсуючи йому кучерi, розпитуючи про далекi сторони, про козацькi пригоди, то й тверде, як залiзо, серце пом’якшає, i що тiлько важке єсть на душi, усе козак своїм щирим жалiбницям розкаже. На бiду, в Петра не було нi сестри, нi матерi; мав вiн за порадникiв тiлько старого, грiзного панотця да жартовливе товариство.
Ходить вiн, сновидає по гаю i сам не знає чого. Мiсяць став уже на небi нижче; свiтить навскось по травi, по кущах, по березах. Нiч уже на iсходi. Як ось чує Петро — тупотять конi… Усе ближче, ближче. Розпiзнає нешвидку ристь двох ступакiв. Звернув з дорiжки за кущ, щоб нi з ким не зустрiтись. Як ось чує й людську мову. По зорi усяке слово доходить до його чисто. Зараз пiзнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре_ да море_ пiзнав його побратима.
Кирило Тур говорить:
- Що то, брате, скажуть вашi отмичаре про запорозьку хисть, як ми пiдхопим оцю дiвойку. _А Чорногор йому:
- Бре, побро! Менi усе здається, що ти тiлько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очi!
- Мiсяць iн скоро зайде,- каже запорожець,- побачиш, не повилазять.
- Як же ти отмеш дiвойку,_ не наробивши гвалту?
- Еге ге, пане брате! Чи такi ж дива чинили на свойому вiку запорожцi! Хiба ж я дармо заворожив усi дверi?
- Море! — каже Чорногор — Ти б уже хоч мене своїм характерством не морочив!
- Що за дурна в тебе голова, брате,- каже Кирило Тур.- А за що б же мене обрали отаманом? Хiба за те, що_ добре горiлку лигаю? Є в нас на се дiло iще луччi мистецi, а характерникiв не багато знайдеш.
Тим часом од’їхали вони далеко, i не стало чути їх розмови.
Тепер Туровi речi за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справдi скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиницi будити козакiв, далi зупинивсь.
- Чого я,- каже,- бiжу? Чи видане дiло, щоб украсти дiвчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собi бiжу, як божевiльний.
Да й пiшов тихою ступою.
»Треба ж отак iз юродства да зайти в голову! — думає йдучи Петро.- Отеє не удавай iз себе химородника, не бурли, як кабан у коритi!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелiв, жартуючи, погрiти йому киями плечi!»
Пройшовши з гони, став так iще думяти:
»А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що сi бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволi невольникiв да й самих туркень, iнодi так мудро, що справдi мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми поголоска про їх характерство… Угiкає од татар, розстеле на водi бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцiм запорожцi’ ростуть у Великому Лузi з землi, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев’ять душ у тiлi, що поки його вб’єш, то вбив би дев’ятеро простих, козакiв. Може, не зовсiм правда й про бурку. А що запорожцевi вкрасти, що задумає, то мов iз гамана тютюну дiстати. Вони напускають ману на чоловiка .»
Да й надав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав «Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав’яжiть мене в мiшок». Зав’язали його да й притягли да трямки, аж вiн i йде з-за дверей: «А що, вражi дiти! Встерегли?»
»Що ж,- думає,- як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб справдi не вкоїв вiн якого лиха».
Да ступивши швидкою ходою ступнiв з десяток, зупинивсь iзнов, наче об стiну вдаривсь.
»Що,каже,- я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хiба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? 3 якої ласки не спати менi по ночах, щоб який опияка, пiдкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобi на всiх дверях i воротях варту; а менi яке дiло? Хоть нехай усiх вас перехапають сi розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегiдь, ясновельможний пане, як ти довiдаєшся, що вкрадено в тебе з-пiд поли молоду! Бачу й тебе, горда панiматко, чи так поглядатимеш звисока i тодi на нашого брата, як твiй гетьман iз сонцем на лобу проспить молоду не згiрш од iншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова мiж чорногорцi. Там жiнкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикото Тура; не раз згадаєш пiсню:
Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець… «
Мiзкує так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слухає i сам собi вiри не йме.
»Невже таки справдi сей запорожець знається з нечистою силою? — думає вiн,- Да постiй, чи не самi вони вертаються?.. Нi, справдi везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»
Конi над’їхали ближче. Дивиться Петро — Кирило Тур держить перед собою Лесю на сiдлi, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсiм як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою пiддержує бранку, а другою править коня. Сердешна тiлько стогне, мов увi снi щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов’ями не можна розiбрати: солов’ї перед свiтом саме розщебетались.
Жаль Петру стало Лесi; уже хотiв вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи нi на якi чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблi.
Уже вони й обминули його, а вiн iще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пiшла луна, а голос її так i пройняв мого Петра до самого серця. Бiгом кинувсь вiн до подвiр’я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на його охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да пiдняв гвалт.
- Не кричи, Василю,- каже Петро,- а буди козакiв: украдено Череванiвну з покоїв!
Василь Невольник пiдняв iзнов галас на весь двiр; а Петро, не слухаючи його, виїхав у хвiрточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.
Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспiшаючи вибратись за ночi з київської околицi. Бiдна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зiлля од переполоху: хилялась, як п’яна, i нiчого не знала, що з нею дiється; прокинулась тiлько, як пройняв її холодний вiтер з поля. Гляне, аж вона серед пущi, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далi крикнула, да задармо. Розбишаки тiлько зглянулись да всмiхнулись мiж собою. Почала була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тiлько реготався.
- Що за дурний,- каже,- розум у сих дiвчат!.. Щоб оце я, пiсля такої працi, випустив iз рук самохiть свою здобич! Нi, голубонько, сього в нас не буває. Та й чого тобi убиватись? Хiба я не зумiю кохати тебе так як i хто iнший? Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згiрш, як i за гетьманом. Дiвка, кажуть, як верба: де посади, там i прийметься.
Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здiймала до неба руки.
- Моє ти коханнє! — каже тодi, одмiнивши голос, Кирило Тур.- Не кричи, коли не нажилась на свiтi. Ти думаєш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому пiсля мене дiстанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця!
I блиснув їй перед очима турецьким запоясником; а очi так поставив проти неї, що сердешне дiвча й помертвiло од страху.
Виїхали з пущi на поле, аж уже на сходi сонця зоря перемагає мiсяць. Почервонiло небо; починає на свiт займатись. Дорога то спускалась униз, то знов пiдiймалась угору. З’їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж iз пiд гаю хтось мчиться навзаводи на сивому конi. Вiн зупинивсь да й каже:
- Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! I коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобi й хто се. Се молоде Шраменя. Пiшло по батьковi, як орля по орловi. Враг мене вiзьме, коли я не догадуюсь, який заряд iмчить так швидко сю кулю!
- Море, драгий побро! — крикнув Чорногор.- Чого ж ми гаємось? Утiкаймо!
- Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею._ Та й на що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.
- Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двоє, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нiчого. А хоч i врадиш, то нехутко, ще надбiжать та й однiмуть дiвойку._
-_ Знаю я, брате,- каже Кирило Тур,- як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разi показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелiв у гостi. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогоднi з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смертi!
- Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
- А то ж як? Лучче менi промiняти шаблю на веретено, анiж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над’їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що_ Леся махає хусткою, то ще бiльш почав гнати коня.
Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток над проваллєм, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i покидав пластини в проваллє. А на днi в проваллi рине й реве вода, пiдмиваючи крутiї береги.
- Що оце ти твориш, побро? — питає Чорногор.
- Те, щоб Шраменя перш доказало, що згiдне воно битись iз Кирилом Туром.
- Бре, побро! Коли думаєш, що через проваллє йому не перескочити, покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.
- Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе — честь i слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i ворога пiд ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство кйзацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мiзковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь — тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.
-Ге-ге-ге! — каже по другий бiк. Смiючись, запорожець.- Мабуть, не по нутру тобi такi ярки!
- Iродова душа! — крикне йому Петро.- Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
- За гостину? — каже.- От велике диво? У нас у Сiчi приїжджай хто хоч, устроми ратище а землю, а сам сiдай, iж i пий хоч трiсни — нiхто тобi ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе мають за власне, що_ першi забрались у баштан!
- Юда ти беззаконний! — кричить Петро.- Тебе обнiмають i цiлують за вечерею, а ти умишляєш iзраду
- Га-га-га! — зареготав Кирило Тур.- Хто ж їх, дурнiв, силовав мене цiловати? Я їм кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнiмають. Да що_ про те балакати Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з тобою покажемо отсьему юнаковi, як б’ються козаки!
Обернув Петро коня, розiгнавсь — думав якраз перемахнути,- а кiнь iзнов зам’явсь. Заглянувши в про-валлє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочу чи.
- Ото проява, а не лицар! — гукає.- Подивiться на такого лицаря! Дiвка ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а вiн прибiг та й задумавсь!
- Я б тобi швидко заткнув пельку,- каже Петро,- якби не забув ухопити пiстолi.
- Зроду я не пiйму вiри,- одвiтовав Кирило Тур,- щоб син старого Шрама бивсь по розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.
- Проклята шкура! — каже Петро, зскочивши з’свого коня.- Вовки б тебе їли! Обiйдусь я й без твоїх нiг!
Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась богу, щоб допомiг йому. Тiлько дарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним — хруп! Одколовсь, i вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле»-да-Кирила Тур прискочив i вхопив його за руку.
- Мистець, братику, їй-богу, мистець! — каже весело шибайголова. — Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями.
- Слухай, приятелю,- каже, дишучи’ важко, Петро,- не буду я з тобою битись; теперь рука на тебе не пiднiметься.
- Як се? Ти одступаєшся од бранки?
- Нi, одступлюсь перше од душi!
- Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
- Оддай, брате, менi її без._ бою. Не будем марно кровi проливати.
- Га-га-га! — зареготав запорожець,- Ото ще чудасiя! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мiзок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовать iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане брате, полягти од твоєї шаблi байдуже, а оддати бранку — ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiває пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!
Та й вийняв з пiхви свою довгу, важку шаблюку.
- Ой панночко, — каже, — наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiловалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались своїми юнаками!
-Так ти справдi не оддаси її без бою? — питає ще Петро.
- Не йме вiри вразьке Шраменя! — каже Кирило Тур. — Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобi жупана?
- Нехай же нас господь розсудить,- каже Петро, а мене простить, що знiмаю на тебе руку! Да й собi вийняв шаблюку.
- Коханий побро,- каже тодi Кирило Тур чорногорцевi,- коли я не стою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Вкраїнi рубаються не згiрше. Що ж ти, козаче, не нападаєш? — обернувсь вiн до Петра. — Твоє дiло нападати, а моє боронитись. Петро почав козацький грець. Ще, може, звiку не сходились на сих полях такiї два рубаки, одної сили, одної хистi, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб’є, аж iскри летять. Леся сама себе не пам’ятала од жаху. Той стук, те звяканнє, тiї блискавицi понад головами — усе те дiялось, мов у неї в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.
А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усеї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити — одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки; i вже б’ють козаки напропаще; iскри сиплються густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу — черк! Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
- Ну, як же нам скiнчити? — каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову.Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказує, що я не справивсь iз запорожцем Туром!
- К нечистому з бороннєм! — важко дишучи, каже запорожець,- Хлоп’яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А є в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска нашi грiхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого.
- Ей, драгий побро! — крикне чорногорець.- Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня!
- Не бiйсь,- каже Кирило Тур, задихавшись,- поки пiдоспiє, закiнчаємо дiло!
- О боже, спасителю! Се нашi їдуть! — закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.
Скоро виїхали з гаю, зараз загледiли на узгiр’ї наших рубак. Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у його й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед їм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
IX
