Коваль тодi розшолопав, перед ким вiн єсть, уклонивсь панотцевi да й потяг у хату, пiймавши обличня. Тiлько на порозi ще посваривсь макогоном на жiнку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
- Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
- Та дома! — каже.- Там усе з запорожцями бенкетує.
- Як? Гвинтовка з запорожцями!
- А чому ж, панотче? Хiба не знаєте, що запорожцi тепер першi люде в свiтi? Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
- Щоб ти окаменiла, як Лотова жiнка, за такi речi! — крикнув з досади Шрам да скорiш i поїхав од неї.
- Сiль тобi на язик, печйна в зуби! — оддала потиху ковалиха, бо була трохи п’яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам iще раз зупинивсь, стрiвши божого чоловiка.
- Отак,- каже,- дiду! Не схотiв їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
- Е, да се Шрам до мене говорить! — каже божий чоловiк.
- Як отеє тебе господь сюди занiс?- питає Шрам.
- Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срiбло-золото, не одпускають од себе жодною мiрою, да оце й пiд Нiжень затягли.
- Нащо ж ти їм тут здався?
- Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курiнний. «Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобi поможемо не на одного невольника». Так отеє живу тут да й няньчусь iз ним, як iз дитиною: то спiваю йому, то що. Здобувсь добре сiромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем iзчепивсь.
- I отеє тобi одогрiвати таку гадюку!
- А чому ж? Менi усi ви рiвнi; я в вашi чвари да свари не мiшаюсь.
- Iродова душа! — каже Шрам.- Трохи менi остатнього сина не спровадив на той свiт!
- А що пак твiй Петрусь? Як мається?
- Тут iзо мною. Насилу, бiдний, на ноги знявсь.
- Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
- Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
- Не застанеш ти Васюти в Нiженi; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
- На яку раду?
- Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от iзозвав раду ще в Батуринi.
- Так i Гвинтовка там?
- Нi, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього дiла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному мiстi? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене.
Да з сим словом одвернувсь i пiшов собi гаєм.
Шрам наздогнав свiй поїзд коло високих ворiт пана Гвинтовки.
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п’ятра; а в кришi вiкна повироблюванi, i рiзаною мережкою скрiзь гарно облямованi. Зверху кришi по рiжках шпилi, а наверх комина вертиться по вiтру залiзний пiвень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, i в стовпу усе кiльця, то залiзнi, то мiднi, то срiбнi. Ото знак, що простий козак або посполитий в’яжи коня до залiзного, а хто
значний козак, то до мiдного; як же хто рiвня господаревi, так той уже до срiбного.
Череваниха, розгледiвши те все, обернулась до Шрама да й каже смiючись:
- Не дурно ж, мабуть, у мого брата жiнка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро:
- Се вже так: дiгтяр i смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрiзь своїм духом пройме.
Як ось, тiлько що нашi в’їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другi. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо двi й волiв ведуть за собою.
- Еге, добродiйко! — каже Шрам Череванисi.- Да твiй брат справдi, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
- Се ще не диво,- каже Череваниха,- а диво, що он якого звiря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привiтай лиш нежданих гостей.
- I жданих, i давно званих! — каже Гвинтовка, пiд’їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
- А кому ж би була нужда,- каже Шрам,- забиватись сюди аж iз Паволочi? Ось мiй i син, пане полковий осауле, тобi до послуги.
- Ну, вже такої радостi я й не сподiвавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю-серденько! — крикне, обернувшись до будинку. — Вийди лиш подивись, якi до нас гостi завiтали!
У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода i хороша, тiлько блiднолика панi. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була панi.
- Княгине моя, золото моє! — каже їй Гвинтовка.- Привiтай же моїх гостей щирим словом i ласкою. От моя сестра з дочкою; от мiй зять; а ось високоповажний пан Шрам iз сином. Його всяк знає на Вкраїнi i в Польщi.
Княгиня зiйшла з рундука назустрiч гостям, веселенько всмiхаючись, тiлько дивилась якось так жалiбно, що аж чудно усiм здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душi якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жiнку за руку i пiдвiв до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилiзли з ридвана, щоб привiтатись iз своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня наче їх i не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвiла, наче щось страшенне побачила. Далi як крикне не своїм голосом:
- Ридван! — да й упала без пам’ятi.
Усi засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усмiхавсь, догадавшись, що тому за причина.
- Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатцi: ридван сей узяли ми пiд Зборовом, а в ридванi сидiв князь iз княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, її княжа вражi козаки, насунувшись, кiньми затоптали.
Княгиню тим часом пiдвели з землi. Здихнула небога на вiтрi, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирнув у серце.
- Бач, лядське кодло! — каже тодi крiзь зуби Гвинтовка.- Я думав, вона вже забула прежнi норови, аж, мабуть, вовка скiлько хоч годуй, а вiн усе в лiс дивитиметься!
- Га-га-га! — засмiявсь Черевань.- Хiба ж я тобi не казав: «Ей, не бери, бгате Матвiю, ляшки: не буде тобi з нею щасливого життя!»
- Цур йому! — каже Гвинтовка.- Годi вже про се! Просимо до господи, дорогiї гостi. Ви, чертi! — гукнув Гвинтовка на свої слуги.- Чого стоїте поторопiвши? Однесiть панiю в покої.
- Скажи, бога ради,- спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увiйшли до свiтлицi,- що отеє за дикий звiр iз рогами показавсь у нiженських пущах? Ганялись нашi батьки по низових степах за бiлорогими сугаками; ганялись нашi дiди, коли правда, що спiвають у пiснях, i за золоторогими турами по Днiпрових борах, а на такого тяжконогого звiря ще зроду нiхто не полював.
- Iнший,- каже,- панотче, тепер час, iншi й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звiр перегризає дуб i всяке дерево при самому коренi.
- Га-га-га! — засмiявсь веселий Черевань.- Се вже, бгатику, справжня загадка.
- Он, бачите,- каже Гвинтовка,- iдуть у двiр, познiмавши шапки, нiженськi кушнiрi да салогуби. Якi тепер смирнi та покiрливi, що в мене воли в дворi; а пiди поговори з iми в магiстратi: там зараз покажуть тобi трухлий шпаргал iз вислою
печаттю!
- Да що ж тобi заподiяли сi добрi люде? — питає Шрам.
- Справдi, що добрi! — каже, всмiхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув, панотче, як сi добрi люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожцi тепер з мiщанами як рiднi брати; п’ють да компонують укупi, як би нашому брату яму викопати. I така завелась смiлость у вражих мугирiв, що їде значний козак улицею, нiхто й шапки не ламає.
- Да пiдожди ж, пане-брате, — каже Шрам, — а ти ж сам чия сторона?
- Отеє ще! — каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська.
- А чого ж ти водишся з запорожцями?
- Хто се тобi сказав?
- Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш iз ними не згiрш од мiщан.
- Плюй ти, панотче, тому в вiчi! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собi лiпшої компанiї над запорозьку челядь!
- Так, так,- каже собi крiзь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що ти пан, хоть i не кажи.
А Гвинтовка глянув у вiкно да й гукнув на свої слуги:
- Хлопцi! Бийте вразьких личакiв по гамаликах! Женiть батогами з двору хамове кодло!
- Казна-що, бгате! — каже Черевань.- Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!
А Шрам, не витерпiвши, додав:
- Так робили тiлько пани ляхи да нашi недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?
- Як отеє так? — крикне Гвинтовка.
- Так, що твої речi i звичаї годились би й звiрю Єремi.
Почервонiв, як мiдень, Гвинтовка.
- Батьку! — каже.- Од одного тебе я стерплю такi речi, не проливши гарячої кровi! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!.. Да нехай сатана вiзьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Вкраїну шаблю один против десятьох!
Да й вийняв з пiхви шаблю i блиснув нею на сонцi; а сонце вже сiдало i тiлько на сволоцi крiзь вiкна червонiло.
- Ну, ну, угамуйсь,- каже Шрам,- хiба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться пiд гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по водi пливе.
А сам собi подумав: «I Єремi дорога була Україна; i вiн махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтностi?»
- I справдi,- каже Гвинтовка,- припало ж менi тепер змагатись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче,каже знов до Шрама,- дуже помиливсь, сказавши, що жiнка мене обляшила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене стiл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгинi їх тепер служать козакам за столом i не за столом! А ти кажеш, що жiнка мене обляшила. Княгине, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотiв притьмом довести перед Шрамом, що в його жiнка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. I так, як мертве нехотя устає на чарiвницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов не своїми ногами, увiйшла до свiтлицi на грiзний поклик свого чоловiка. I так, як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, i тремтить, i низько покланяється, так i та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловiковi, низько вклонилась гостям i почала застилати стiл бiлою скатертю. А руки ж то бiлi, нiжнiї, засуканi по-хазяйськи по лiкоть, здаються чистiшими од скатертi i нiжнiшими од миткалевих рукавiв — сiяють крiзь вечiрню тiнь, як свiжий снiг ранком надворi. Чи на те ж вони вихованi, випестованi, щоб, покинувши високi князькiї замки, застилати стiл козаковi?
- Не честь, не слава хiба козакам,- каже господар, гледя на неї,- що в їх такiї слуги? Сестро, небої о, прошу ж до гурту. Сiдайте да й не клопочiтесь у мене в господi нi про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська папi, високоiмснитая княгиня! А Череваниха каже:
- Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось iз переполоху. Може б, iзмити її свяченою водою, да нехай би надiла сорочку пазухою назад?
- Е, сестро! — одвiтує Гвинтовка. — Мiй голос пiднiме її i з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогоднi: скажу тiлько слово, так зараз розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Нашi козачки танцювали ж колись пiд лядську дудку.
Хто б то змiг розказати, що на ту пору дiялось на серцi в бiдної княгинi! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не зiтхає. Слухає теє гор’дованнє од свого чоловiка так, мов не про неї й рiч; тiлько часом здригнеться од його грiзного голосу, як струна на бандурi.
- Боржiй, боржiй, жiнко! — покрикує на неї Гвинтовка.- Докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобi здалася. Давай нам якоi-небудь настойки чи запiканки, тiлько такої, щоб i старе помолодшало.
Принесла княгиня й запiканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, i тодi вже стала гостей обносити.
- Пийте тепер безпечнiше, дорогiї гостi,- каже господар,- ляшка вас не отруїть.
- А од їх роду — не во гнiв твоїй жiнцi — се iнодi й станеться,- каже Шрам.- Може б, i батько Хмельницький пожив iще на свiтi, якби не сватавсь iз ляхами.
- Бач, моє золото, якi твої земляки! — каже Гвинтовка.-Хвали бога милосердного, що я тебе слобопив од їх. Хоть, може, мої липовi свiтлицi й не те, що княженецькп замки, так хоч поживеш мiж православними християнами; усе-таки не так смердiтимеш лядським духом, як позовуть на суд перед бога!
- Та чи по нашому ж вона молиться? — шепнула Череваниха братовi.
- Отак, сестро! — одвiтує той голосно.- Невже ж ти думаєш, що я мав би кателичку за жiнку? Уже не знаю, що там у неї в душi сидить, а вона в мене i до церкви ходить, i хреститься по-нашому. Перехрестись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, i що то! Бачся, нiчого не заважають слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без слiз на ту нещасливу невiсту. Так, як бiдний горобчик попадеться у руки хлоп’ятам та й не знає, за що над ним знущаються, а тiї йому виспiвують, як жиди Христа мучили, крутять да пiдкидають угору, так ся безталанна княгиня попалась тепер мiж козаки; i що там тiї князi, сенатори да великi пани наробили, про що вона й не вiдала, за все тепер одвiчає.
Тiлько ото що посiдали за стiл i Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку i гукнув на всю свiтлицю:
- Пугу!
Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замiшавсь-замiшавсь да й сам не знає, що йому робити. Як ось iзнов:
- Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чоловiка i в хату?
- Просимо, просимо, пане добродiю! — каже Гвинтовка.- I сiни, й хата перед тобою настiж.
- А собаки ж у вас не кусаються?
- От славно! А нащо ж спiвають:
Запорозький козак
Не боїться собак?
- А кiшки в вас не дряiiаються ?
- Бог з тобою, добродiю!
-Тепер чортзна як стало на Вкраїнi! — каже, усе-таки за вiкном, голос.- Наш брат не у всякi дверi й сунься.
- Коли не у всякi,- каже Гвинтовка,- так у мої i опiвночi можна.
- Пане Матвiю! — озвався тодi до його Шрам. Так отес ти так не брагаєшся з запорожцями?
-Е, добродiю мiй! — каже, зачервонiвшись з сорому, Гвинтовка.- Запорожець запорожцевi не пара. Се батько Пугач, старець, або дiд кошовий. Iз ким, iз ким, а з їм ладити треба. Тепер на Вкраїнi усе так перевернулось, переплуталось i перемiшалось, що навпростець нiкуди не проiдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись вiзьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованнє мають i, чого хочуть, усе одержують.
- Не їздить же нам, пане брате, iз тобою одним шляхом,- каже понуро Шрам.
Як ось увiйшов до свiтлицi батько Пугач, старий, довгоусий дiдуган, iз своїм чурою. У простих сiмрягах, а сорочки чорнi, як сопуха. Да господаревi, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягнi гостi: забувши i своє панство, зустрiв батька Пугача з таким привiтаннєм, мов той у найдорожчих кармазинах.
- Прошу ж,- каже,- за стiл до громади.
- Не сяду! — каже Пугач, стоя серед свiтлицi.
- Чому ж не сядеш?
- Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
- Про яких се ти добрих людей говориш?
- Та хоч би й про тих, що за вiз хворосту платять по двi пари волiв. Та ось вони й самi йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав i приступу.
Увiйшли мiщане в свiтлицю да й стоять у порога.
- Ну, скажи,- каже батько Пугач,- за що ти в їх воли забрав?
- Щоб не рубали гаю, от за що!
- Та вони ж, коли хочеш знати, не в твоєму гаю рубали, а в городовому!
- У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули мiщане, кланяючись то Пугачевi, то Гвинтовцi.
- От славно! — каже Гвинтовка.- З якого ж се часу моя займанщина стала городовим гаєм?
- Та це, пане,- одвiтують,- по-твойому вона твоя, а по нашим магiстратським записям вона наша бiс зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхiв та недолящкiв з України, то зараз i дав нам привiлей осягти пiд город поля, гаi i сiножатi, якi самi улюбимо. Ще й досi є знаки, що позначили нашi бурмистрове.
- Та се то ми знаємо,- каже Гвинтовка,- що ви того тiлько й пасли, як би вхопити щонайкращий шматок iз козацької здобичi! Козакам було тодi не до займанщин: козаки тодi бились iз ляхами понад Случчю, понад Горинню да топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращi поля та сiножатi! Се то ми знаємо! Так, отже, нi! Козацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан полковник сам давав менi бунчука, щоб я його рукою займав собi займанщину, скiлько за день конем об’їду. Цiлий день не вставав я з своїми з коня, i тепер нехай нiхто не говорить, що се [не] моє добро!
- Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, — каже поважно сiчовий дiд.Старий Пугач нi для кого в свiтi душею не покривить. Нехай мiщане дечим i поживились од козакiв у польську заверюху, та вже ж i козаки почали тепер нагинати їм шиї справдi по-шляхетськи. Засiвши в їх магiстрати, в ратушi, старшина козацька орудує їх вiйтами, бурмистрами i райцями, як чортяка грiшними душами. Коли тобi полковник дав займанщину, то нехай воно так i буде; тiлько ж не обiжай добрих людей, верни їм їх воли.
Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й каже:
- Нi, нехай шукають їх у бурмистрiв, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу їм, що я в своєму добрi пан. Треба сим безшабельним гевалам збити трохи пихи.
- Ох, швидко сi гевали зроблять вас гамаликами! — сказав тодi батько Пугач.- Не поможуть вам нi шаблi, нi бунчуки! Дурнi ви, дурнi з своєю пихою, та й не каєтесь! Дiтки мої! — обернувсь до мiщан.- Плюйте ви й на його гординю, й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
- О, спасибi ж тобi, батьку, що хоч ти за нас уступився! — кажуть мiщане.- Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
- Потривай, пане добродiю,- каже Гвинтовка,- я не хочу сперечатись iз тобою через личакiв. Нехай беруть воли к нечистiй матерi, а ти оставайсь вечеряти.
- Не до вечерi тепер нашому брату,- одвiтовав Пугач.- Будуть хутко нашi сюди пiд Нiжень. Ось iдуть уже царськi бояре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город i Нiжень для чорної ради. Дак не до вечерi вже нам тепер.
I, не дожидаючись одповiдi, насунув шапку да й потяг iз хати. Мiщане за ним.
А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом нi в сих нi в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. От же ще таки хотiв замазати щiлку то козацькими воскликами — на се був дуже здатен,- то лестивими привiтаннями; да вже Шрама нiчим не розважив. Насупивши брови, сидiв старий за вечерею; а другi гостi, бачивши, що вiн такий похмурий, i собi сидiли мовчки.
Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бiдолашну княгиню. А княгиня, не сiдаючи за стiл, усе ходила слiдом за дiвчатами, що подавали до столу страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай коренити ляхiв i всi їх звичаї.
А бiдна княгиня, бачучи, як вiн розлютовавсь, аж тремтить уся, що та билина од вiтру. Порядкує i сама не знає, що куди i до чого; далi якось зачепила рукавом срiбну коновку, повну вишнiвки, да й розлила по всiй скатертi.
А Гвинтовцi, мабуть, аби найти приключку.
- Чортова кров! — крикне так, що аж вiкна затремтiли, да й пхнув од стола княгиню. Бiдна так i брязнулась об землю.
- Гей! Чертi! — крикне Гвинтовка на свої слуги.- Вiзьмiть iк бiсовiй матерi сю лядську погань!
Вибiгли дiвчата з кiмнати, пiдняли да й повели з свiтлицi свою панiю.
Черевань поглядував на Шрама, що то вiн тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцiм нiчого й не бачить. Не сказав нiчого й Черевань, i всi мовчки скiнчили вечерю.
Шрам по вечерi сказав тiлько господаревi, що завтра рано на зорi поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його хуторi. З тим i порозходились на спочинок.
XI
Уставши вранцi, пiшов Петро у станю, а на станi вже панотцевого коня й немає: ще до свiту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.
Тяжко було на серцi моєму Петровi. Одна думка усюди його проводжала: жалковав на своє нещасливе коханнє. Ось бо спершу нудив свiтом, що горда дiвчина на його байдуже; далi скiльки-то перегорiло у його в серцi огню од того несказанного жалю, що iнший перед його очима взяв да й веде її до вiнця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, да треба розiзнатись навiки. А боже мiй милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парi, як голуб iз голубкою!
Так-то вже тому бiдному козаковi любощi очi затуманили, що, здавалось, тiлько там, де вона, i сонце сiяє, i божий мир красен; а без неї усюди тьма i пустиня.
Iнший то, може б, не вважив, що панотець не благословить i що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикi степи, на Хорольськi хутори, да й насмiявсь би над лихою долею. А Петровi й думку таку було страшно допустити у голову. Вiн добрий був син i щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, нiж панотця навiк преогорчити i золоту свою славу гряззю закаляти. У його iнша була думка: умислив собi, пiсля панотцевої смертi, iйти на Запорожжє да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецькi городи плiндровати i жизнь свою по-лицарськи, на полi чи на морi, за християнську вiру положити. А поки що уложив собi од Лесi якомога одбiгати i на самотi перемогати тiї нещаснi любощi. Тим-то й тепер, походивши, посумовавши по станi, не схотiв вертатись у будинок, щоб не зустрiтись iз своєю несудженою дружиною, а пiшов своїм звичаєм блукати по пущi, чи не розжене свого смутку.
Взявши на лiву руку од дороги, пiшов узенькою стежечкою, i як не звертав свої думки то на панотця, де то вiн обертається, то на тривоiу по Вкраїнi, а серце знай своє шепче. Вже час немалий iде вiн пущею, коли ж виходить на лощину, гляне — кiнець лощини iз-за дерева димок. Сонце вже пiднялось геть-то, так дим унизу помiж деревом синiй, а вюрi наче золотий серпанок. Дивиться Петро, аж i огорожа, i хатка мрiє оддалекй. Вже вiн хотiв звернути набiк, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне — iде супротив його од хати середнього вiку чоловiк, у козацькiй жупанинi, а його пiд руку веде молода, чорнява дiвка. А чоловiковi тому, мабуть, i не треба чужої пiдмоги; однiмає од неї руку да й каже:
- Та ну, Настусю, к нечистiй матерi! Що ти мене ведеш, мов п’яницю з шинку? Я сьогоднi хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!
Як же здивовавсь Петро, пiзнавши Кирила Тура! (бо се вiн самий i був). I, дивне дiло! Так йому зрадiв, наче рiдному братовi; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
I Кирило Тур зрадовавсь; привiтавсь так, як iз давнiм приятелем.
- Поздоровляю,- каже,- по лiках! Ну, не думав я, щоб пiсля такої руки ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я — мовити правду — не хотiв би бiльш пiдiйматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
- Не знать що ви говорите, братику! — каже йому дiвчина, дивлячись люб’язненько йому в вiчi i ще таки держачи його за руку.
- Мовчи, бабо! — сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь iздається казнає-чим. Хата, пiч, подушки — ото вам i все щастє. А козаковi поле не поле, море не море, щоб iзнайти долю. Козацька доля в бога на колiнах. Туди i рветься наша душа, коли хочеш знати… Та чи з тобою ж про сi речi вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь Кирило Тур iзнов до Петра,- покидав зовсiм сей свiт, набитий бабами та всякими химерами, уже був i ногу поставив на порiг, щоб iти в далеку дорогу, так що ж? Учепились за мене добрi люде i таки вернули назад. Думають, куди яке добре дiло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в бога нiчого кращого над оцю мiзерну жизнь; а от у кого товку є хоть за шеляг, то всякому скаже, що вона не стоїть нiякогiсiнького жалю!
- Скажи ж менi,- перебив його мiзкованнє Петро,- як отеє ти опинивсь на сiм боцi?
- А так,- каже,- що взяли добрi люде та й давай няньчити, сповивати, купати, наповати усякими зiллями, а далi й сюди з собою завезли. Дуже тут мене треба! I куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матерi! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, нiяким побитом не одкараскаюсь. Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловiк, то довелось би з нудьги пропасти мiж плаксивим бабством. Той, спасибi йому, розважить таки iнколи душу козацькою пiснею та й на божий мир дивиться по-людськи.
- А побратим же твiй де? — спитав Петро.
- Побратимовi,- каже,- моєму тепер доволi дiла. Хочемо задати перцю городовiй старшинi, так шатається тепер по всiх усюдах, наче ткацький човник по основi. Нап’яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що нi руками, нi ногами не повернете.
- Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не загадками.
