- Кажи йому ясно! — засмiявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт скаже тобi що-небудь ясно, коли звiдусюди нахмарило? Виясниться вам хiба тодi, як заторохтить грiм та заблискає блискавиця. А вже до сього не далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Кутi, нашi i кош заложили. Сьогоднi, тривай, чи i сам Iван Мартинович не прибуде з отаманнєм; а к завтрьому iк ранку, щоб i бояре царськiї не над’їхали. Чорний люд збирається пiд Нiжень, як сарана. Кажуть, у Нiженi пiд раду великий урожай на кармазини…
У Петра од таких речей аж мороз пiшов поза шкурою. Перш усього подумав вiн про свого панотця i вже хотiв був бiгти до хутора, щоб його сповiстити, да згадав, що панотець у дорозi. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб як-небудь i їй у козацьких чварах не досталось, а ще бiльш боявсь, щоб Кирило Тур, пiд сей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києвi. Що ж тут чинити?.. «Заведу про неї рiч iз запорожцем!» Да й натякнув про Лесю.
- Ге-ге-ге! — каже, зареготавши, запорожець — Невже ти ще й досi не викинув з голови тiї дурницi? Менi здавалось, досить пустити чоловiковi пiввiдра кровi, щоб одумавсь, аж, мабуть, нi! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб i з сивим волосом не перестав чоловiк липнути до баб!
- А ти, вразький прудиусе,- каже смiючись Петро,- невже б то занедбав дiвчину, що бивсь за неї, мов скажений?
- Пху! — аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловiк iскрутиться. Тепер давай менi хоч копу таких дiвчат, то, їй-богу,- от велике слово «їй-богу»,-_ усiх оддам за люльку тютюну!
Полегшало в козака на душi.
- Ну, куди ж,- каже,- отеє ти iдеш?
- Та от бач, божий чоловiк звелiв менi проходжуватись по пущi, а баби мої… се сестра моя, коли хоч знати, а там у хатi ще й мати є… так баби мої не ймуть вiри, що я одужав. Та вже я їм сьогоднi докажу, що пора їм од мене одчепитись: осiдлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що бак Черевань?
- Тут iз нами у Гвинтовки,- каже Петро.
- Дак ми з тобою сусiде,- сказав запорожець.- Ну, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли тiлько проживе тепер [мирно] хоч одна душа на Вкраїнi. А поки що ходiмо лиш у хату та поснiдаймо.
Петро на те iзозволивсь. А в хатi вже поралась коло печi стара мати: пекла млинцi на снiданнє.
- От i моя ненька старенька,- сказав Кирило Тур, да й каже матерi:
- Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас iз ним нашпиговано пiд Києвом.
А Петровi шепче на ухо:
- Я не скажу їм, що не який враг i нашпиговав мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бiсом. Сi баби нiяк не збагнуть, що сьогоднi можна з чоловiком рубатись на всi заставки, а завтра гуляти вкупi по-братерськи. Не знать як дивляться на божий свiт. Сказано — баби.
Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гiсть, i зараз почала його трактовати. Миттю подала на стiл гарячих млинчикiв, сала кусок положила на кружечку i мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчакiвки достала з полицi.
- От як мене втiшив на старiсть господь милосердний! — каже до гостя,- Не думала я вже бачити довiку свого синка, свого ясного сокола!
I обняла Турову голову, i поцiловала його в чуприну,
- Годi, годi, мамо! — каже запорожець.- Ти б, здається, тiлько й робила, що няньчилась iзо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: «Iди собi геть: нам таких мамiїв не треба!»
- А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Сiч? — сказала мати.
- Панiматко! — крикне запорожець.- Не давай волi язику, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хатi ще хоч пiвдня! Як можна узивати проклятим славне Запорожже!
- Щоб воно тобi запалось! — каже крiзь сльози мати.- Узяло воно в мене, наче сира земля, чоловiка — не знала я щастя замолоду; а тепер вiзьме ще й сина — не дознаю я щастя й при старостi лiт!
- Ну, що ти вдiєш iз сими бабами! — каже, засмiявшись, Кирило Тур.- У їх щастєм зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарцi, то, може, повеселiшаємо. Тепер Сiч буде недалечке: у Романовського Кутi. Правда, й туди вашому брату все одну — дзусь! Так я сам iнодi до вас навiдаюсь, та часом ще й гостинця привезу.
- Не треба менi кращого гостинця, як ти сам, сину мiй коханий! — каже мати.
- Чому не Маруся! — одвiтує Кирило Тур.- Так не для баб же создав господь козака. Є в його що-небудь краще робити, нiж сидiти отут та втирати млинчики. А млинцi важнi! Нiчого сказати, важнi млинцi!
Тiлько що се сказав, як ось пiд вiкном затупотять конi, а хтось у вiкно по-запорозьки:
- Пугу! Пугу!_
Жiнки обидвi так i затремтiли. Уже їм не впервинку було се низове пугання, тiлько ж нiколи не було їм так страшно.
- Ох, моя матюнко! — крикне Кирилова сестра. — Чого ж се мене такий страх ошиб? Хто се такий, мiй братику?
А запорожець їй понуро:
- Се вже сестро, приїхали по мою душу.
- Ох, лишечко! — заквилила мати.- Що ж оце ти сказав, мiй синочку?
- А ось,- каже,- добрi молодцi самi тобi розкажуть, коли ще не догадалась.
Як ось дверi одчинились, i лiзе в хату, тяжко переступаючи через порiг, батько Пугач, а за ним його чура.
- А здоров, вражий сину! — так привiтав кошовий дiд Кирила Тура.- Як ся собi маєш? Добрих послав тобi господь гостей, та чим-то їх уконтентуєш! Прощайсь лишень, дияволiв сину, з матiр’ю та сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш!
- Батечки мої, голубчики! — крикне, злякавшись, Кирилова мати. — Що ж оце ви з ним хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старостi, не однiмайте в мене мого свiту, мого сонця!
А батько Пугач на неї й не дивиться да знов до Кирила Тура:
- А що, вражий сину! Зоп’явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на розправу. Ти думаєш, ми дурно насипали божому чоловiковi шапку талярiв? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогоднi увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспедський сину! Сiдлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на вiрьовцi, як собаку, та вже я честь на собi кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатнiй раз на конi!
Нi живi нi мертвi слухали такi речi мати й сестра Кирилова; далi, наче їм хто нiж устромив у серце, повалились на землю да й припали до нiг батьковi Пугачевi, да плачуть же то гiрко, да молять, щоб не однiмав у їх остатньої радостi.
- Гетьте к нечистiй матерi! — крикне жорстокий запорожець.- Якого бiса лiзете передо мною? Не я над ним суддя: все товариство з їм правуватиметься!
Тодi Кирило Тур пiднявсь iз-за столу да й каже веселим голосом:
- Казнає-що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякає так жiнок? Але ж i в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на свiт породила! Сiдайте лиш та пiдкрiпляйтесь, чим бог послав, а я ось осiдлаю коня, одягнусь, та й поїдемо. Мамо, сестро! Годi вам не знать чого убиватись! Хiба ви не знаєте жартiв запорозьких? Наш брат i жартує так по-ведмежи, шо iншого й до слiз доведе.
Не знали сердешнi, чи йняти, чи не йняти вiри Кирилу Туровi, однак стали трошки спокiйнiйшi. Дивляться мовчки на грiзного свого гостя, на батька Пугача, чи не скаже вiн хоть словечка м’якшого, чи не всмiхнеться до них. Нi, бiлi його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий довгий ус, поглядовав вiн на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.
А Кирило Тур буцiм на те й не вважає.
- Чого ж,- каже,- ви поторопiли? Батько пошутковав, а в їх уже й душi не стало. Давайте лиш млинцiв гарячих, а я ось пошаную гостей перчакiвкою. Я вам казав, що пограю сьогоднi конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годi. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще просять — зостанься з ними жити. Що за життя козаковi з такими плаксами!
Батько Пугач сiв за стiл, поблагословивсь да й почав уплiтати млинцi. Кивнув на чуру, i чура сiв коло його да й прийнявсь за снiданнє.
Кирило Тур вийшов iз хати i почав звати свистом свого коня з гаю. Кiнь пасся на волi округ хати. Розумна була животина: зараз прибiгла, зачувши хазяйський посвист.
Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспокоїти панiматку, що мовбито в його на думцi нема нiчого смутного, iдучи мимо вiкон, завiв козацьку пiсню повним да розлогим голосом:
Ой, коню мiй, коню!
Заграй пiдо мною
Та розбий тугу мою;
Розбий, розбий тугу
По темному лугу
Козаковi та молодому…
Тiльки не втрапив неборак вибрати добре пiсню: вона ще бiльш завдала туги старiй козацькiй-неньцi. Покинувши дочцi своє пораннє коло печi, сiла сердешна мати кiнець стола да так же то гiрко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом’якшало.
- Не плач, нене: дурно сльози тратиш,- сказав батько Пугач.
А Кирило, iдучи знов мимо вiкна, спiває свою пiсню, да й таким же то смутним оддавсь на сей час у хатi його голос!
Ой, згадай мене, моя стара нене,
Як сядеш увечерi їсти
Десь моя дитина на чужiй сторонi,
Та нема од неї вiстi!
Сковорода перевернулась i покотилась на долiвку в Кириловоi сестри. Кинулась бiдна голубонька до матерi, обняла да й заголосила:
- Матусю, моє серденько! А що ж ми тодi в свiтi робитимем, як не буде в нас Кирила?
А та, безталанна, за слiзьми й свiту божого не бачить i слова не промовить.
Аж ось iде в хату Кирило Тур, удаючи з себе такого веселого молодця, що ти б казав — вiн на весiллє прибравсь. Глянувши на сей плач да обнiманнє, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:
- Ну що ти з сими бабами чинитимеш? I пораннє покинули! Уже правда, що тiльки нагадай козi смерть! Що ж! Хiба менi самому пекти млинцi для пана отамана! Годi, кажу, вам рюмати; не де в бiса дiнусь, вернусь iще сто раз до вас, нiкчемне ви бабство!
- Ну лиш, пiдперiзуйсь,- каже батько Пугач,- я довго ждати не буду. А ти що за чоловiк? — обернувсь до Петра.
Той мовчки дививсь на все, що перед ним дiялось. Сказав йому своє iм’я й прiзвище.
- А! — каже.- Син того навiсноголового попа, що мiшається не в своє дiло. Ось ми вам хутко втремо носа: Iван Мартинович уже пiд Нiженем; навчить вiн вас пановати та гетьмановати!
Знайшов би Петро, як одвiтовати мужиковатому сiчовому дiдовi, якби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусив вiн лучче змовчати, нiж iзмагатись без пуття iз завзятим дiдуганом.
Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пугач iз своїм чурою встав, помоливсь до образiв, подяковав за хлiб, за сiль да й пiшов iз хати.
А Кирило Тур уклонивсь матерi да й каже веселенько:
- Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай i ти, брате! — обернувсь до Петра да й пiшов боржiй iз хати.
Матерi й сестрi здалось, що бачать його уже востаннє; кинулись за ним, хотiли хоть обняти його на прощаннє. А вiн скочив на коня да й почав його крутити да кидати на всi боки, що нi мати, нi сестра не одважились ухопити коня за поводи або за стремена.
- Коли ж тебе, брате, ждати нам у гостi? — спитала сестра. А вiн їй:
Тодi я прибуду до вас у гостi,
Як виросте трава на помостi
Да, стиснувши коня острогами, i помчавсь од них, наче той вихор. За ним повiявсь i батько Пугач iз своїм чурою. А бiдолашнi вернулись у хату да й заголосили, наче по мертвому.
- Не вбивайсь, панiматко,- каже тодi Петро,- може, ще все гаразд буде. Романовського Кут недалеко: Кирило, може, хутко й вернеться.
- Як виросте трава на помостi,- шепче сама собi сестра Кирилова.
- Голубчику мiй! — сказала Петровi стара Туриха. — Зроби ти менi, нещасливiй матерi, таку ласку, пiди до Романовського Кута, до тих проклятих запорожцiв, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, мабуть, вiн провинивсь перед товариством! А в них нема нi крихти жалостi. Пiди ти, мiй голубе сизий, та сповiсти нас що вони з ним чинитимуть! Хоч звiсточку нам передай, чи ще вiн є на свiтi!
- Добре,- каже Петро (жаль йому було сердешної бабусi),- пiду,- каже,- немов принесу вам потiшну звiстку.
- О, поможи тобi, господи!- кажуть разом обидвi да й випровадили його з молитвами.
XII
Урочище Романовського Кут i мала дитина показала б у тiй околицi, а найбiльш тепер, як усяке говорило про Йвана Мартиновича (а вiн стояв кошем у Романовського Кутi). Зробила той Кут якась рiчка самотека, павши у рiчку Остер, у лузi. Росли там над водою старi дуби з березами; вони й мiсце скрашали, i холодок запорозьким братчикам давали.
Iще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Пiдiйшов ближче — аж справдi тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, i все то була сiльська чернь, мужики, що позiходились грабова-ти Нiжень, як приобiщав їм Брюховецький. Обiдранi кругом, у чорних сорочках: мабуть, самi бурлаки да гольтяпаки, що, не маючи жодного притулку, служили тiлько по броварнях, по вiнницях да ще по лазнях грубниками. У iншого сокира за поясом, у того коса на плечi, а другий притяг iз колякою. Аж сумно стало Петровi, як розiбрав, що воно єсть отся купа голоти.
Помiж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширiтваси з медами та з горiлкою, вози з мукою, сала, пшона i всякi припаси. Усе то настачили, усердствуючи Iвану Мартиновичу, нiжинськi мiщани за те, що каже: «Не знатимете пiд моею булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усi будемо рiвнi». (Добре вiн порiвняв Україну!)
Нiхто нi в кого не питавсь тут, що їсти або пити: усякому була своя воля — роби що хоч, як у себе в господi. Повикопували в землi здоровеннiї печi, запалили огнi. Тут у винницькiй кадцi мiсять тiсто троє разом ногами, а там печуть цiлого вола, а там у здоровенних казанах варять на таганах да на катрягах кашу. Дим, наче хмара, ходить понад головами. Iншi тiльки те й роблять, що пораються коло бочок да потчують усякого, хто стоїть або йде мимо, а iншi вже лежать повивертавшись, як у холод мухи. Безумна якась радiсть у всякого в очах i в рiчах. Усюди знай викрикують: «Iван Мартинович, батько наш любий!» Знiме вгору в однiй руцi чарку чи кiвш, а в другiй шапку з голови да й репетує, що Iван Мартинович i день i нiч побивається за людським щастєм.
А тут кобзарi швендяють помiж людьми, iграють на кобзах, на бандурах да спiвають усяких пiсень Пробираючись промiж купами, надививсь Петро усячини. Отеє тут буде юрба, що знай танцюють та смiються. Побравшись у боки, вибивають пiд бандуру гопака веселiї злиднi; а коло їх, повитягувавши шиї, стоять кругом та дивляться, чудуючись, наче на вертеп абощо. А там стоять, збившись у купу, понурi голови. Потупивши очi, похилившись на киi або на косовища, старi гольтяпаки слухають кобзаря. Iграе вiн їм, сидячи посеред, пiдобравши ноги, як ляхи Україну плiндровали або як батько Богдан збирав козацтво помiж людом да ставав супротив дук i шляхти. Iншi, пiдвипивши вже добре, крепко плакали, слухаючи пiсню; тiлько i мiж веселими, i мiж смутними купами одна ходила з серця до серця думка! Брюховецького величали другим Хмельницьким, що iще раз стає за Вкраїну супротив її ворогiв i дарує мировi волю.
Минаючи i тих, що скачуть, i тих, що плачуть, Петро протовилявсь усе дальш, чи не вздрить червоних жупанiв запорозьких. Що глибше в кут, то все був люд одягнiший, були тут уже й мiщани в личаках i в синiх каптанах, було й городове козацтво в блакитних да в зелених жупанах; а кармазинш шаровари або жупан запорозький хоть би один. Дiйшов вiн i до самого коша, до вiщового радного мiсця. Туг скрiзь було вирiвняно i посилано пiском гарно Не видно було нi димних печей, нi бочок, нi возiв з припасами;
тiлько козацькi намети кругом стояли. I сюди й туди, i вдовж i впоперек знай швендяють люде. Гомiн такий, як у тих бджiл у ульнi. Тепер тiлько постерiг Петро, що запорожцi тут не одрiзнялись одежею од простої сiроми Знати їх було хiба по довгому оселедцю з пiд шапки да по шаблях i пiстолях — шаблi й пiстолi були в деяких дорогiї.
Зупинивсь i розглядає добрих молодцiв, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться — iде збоку чоловiк середнього росту й вiку, а за їм i по боках його цiла юрба усякою люду — i запорожцi, i городове козацтво, i мiшане, i простi мужики-гречкосiї. «Iван Мартинович! Iван Мартинович!»- знай круг його гукають. Петро й постерiг, хто се такий, i почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Вiн думав, що сей пройдисвiт iзробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золотi да в блаватасi; аж де тобi! Чоловiчок сей був у короткiй старенькiй свитинi, у полотняних штанях, чоботи шкаповi попротоптуванi — i пучки видно. Хiба по шаблi можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горiла од золота, да й та на йому була мов чужа. I постать, i врода в його була зовсiм не гетьманська. Так наче собi чоловiк простенький, тихенький. Нiхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сiй головi вертиться що небудь, опрiч думки про смачний шматок хлiба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сiв iз ним да погуторив де про що добре да мирне. Тiлько очi були якiсь чуднi — так i бiгають то сюди, то туди i, здається, так усе й читають iзпiдтишка чоловiка. Iде, трошки згорбившись, а голову схилив набiк чак, наче каже: «Я нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чiпайте». А як у його чого поспитаються, а вiн одвiтує, то й плечi, наче той жид, пiдiйме, i набiк одступить, що б ти сказав — вiн усякому дає дорогу; а сам знiтиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.
Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гiркої на довгi роки!
- Дiтки мої! — каже тоненьким, ницим голоском.- Чим же менi прохарчити вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як крем’ях!
- Батьку ти наш, Iване Мартиновичу! — озвались запорожцi. — Аби твоє здоров’є, а ми мiж добрими людьми не загинемо.
- Iй-богу, правда! — крикне, покриваючи всiх, один мiщанин. (Хто ж той мiщанин? — київський Тарас Сурмач. Наїхало до Iванця виборних з усiх городiв на чорну раду.) — Їй-богу,- каже,- правду добрi молодцi говорять! Та аби твоє, пане гетьмане, здоров’є, а ми тебе i хлiбом, i одежею обмислимо — i тебе, i твоє товариство, не попускай тiлько нас нiкому ув обиду!
- Ой, боже мiй милосердний!- каже вдихнувши Брюховецький. — Нащо ж i живе наш брат запорожець на свiтi, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рiдних братiв своїх? Чи нам золото, чи нам срiбло, чи нам панськi будинки треба? Не про те ми, братцi, гадаємо. Аби добрим людям було добре жити на Вкраїнi, а ми проживемо i в злиднях, проживемо i в землянцi, на одному хлiбi та водi. Сказано: «Хлiб та вода — то козацька їда».
- Iй-богу, так воно й є!- кричать мiщане й мужики.- Запорожець ради нас усяку нужду з Сiчi приймає, бiлої сорочки зроду не бачить: як же нам не любити, братцi, добрих молодцiв? Як нам не волити Iвана Мартиновича собi гетьманом?
А Брюховецький каже:
- Дiтки мої! Господь з вами i з вашим гетьманством! У нас у Сiчi чи гетьман, чи отаман, чи так собi чоловiк — усе рiвний товариш, усе християнська душа. То тiльки ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловiк. Не про гетьманство наш брат запорожець думає: думає вiн про те, як би та як допомогти вам у вашiй тяжкiй долi! Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво. За батька Хмельницького текли по Вкраїнi медовiї рiки, люд убиравсь пишнота красно, як мак у городi; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас iздеруть. Над вами, мої дiтки, воiстину справдились святiї словеса: «Хiба не багатiї вас утискають? Хiба не вони тягнуть вас на суди? Хiба не вони зневажають ваше добре iм’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?»
- Iй-богу, так! Їй-богу, так! — репетує кругом сiрома.- Проклятiї кармазини швидко видеруть у нас душу з тiла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихiй годинi, дак хто б нас i пожалував!
А Брюховецький знов до запорожцiв:
- Ви знаєте, моє товариство миле, мої рiднiї братчики, у яких саєтах, iз якими достатками прийшов я до вас у Сiч. I де ж те все подiвалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Нi, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тiлько як-небудь прикрити вашi злиднi. Не мало пiшло мого добра i по Гетьманщинi. Як та бiдна курка-клопотуха, що знайде зернятко — да й те оддасть своїм курчаткам, так i я все до останнього жупана пороздавав своїм дiткам. А тепер от i сам обголiв так, що й пучки лiзуть iз чобiт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобiт, аби моїм дiткам було добре.
- Батьку ти наш рiдний!- кричать кругом ледвi не скрiзь сльози.- Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я та справимо тобi такi сап’янцi, що i в царя немає кращих!
- Господь з вами, мої дiтки, господь з вами! — каже, здвигаючи плечима i одступаючи набiк, ниций Iванець.- Ви, може, думаєте, що я, так як вашi нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тiлько в мене на ногах рипали сап’янцi? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись за мною в Сiч жупани й сап’янцi возами, везли золото i срiбло мiшками, а я все збув iз рук, аби моїм дiткам було добре!
- От гетьман! От батько! От коли ми дождались од господа ласки! — гукають кругом Iванця мiщане, козаки й мужики.
А вiн, мовби нiчого й не чує, iде собi смирненько, згорбившись.
Юрба провалила тим часом мимо Петра. Хогь би й рад вiн був послухати, на якi ще хитрощi пiднiматиметься [ся] ниця душа, так за народом нiчого було не видно й не чутно.
Тiлько тепер пораховав Петро, чого стоїть Брюховецький; тепер тiлько постерiг, яку яму копає вiн городовiй старшинi! Окаянний пройдисвiт так усiх оманив, так по душi були темному людовi тiї лукавiї ухватки, тiї тихi, солодкi речi, те нiбито убожество, що _всяк за його полiз би хоть на нiж. Аж дивно стало моєму козаковi, що то чоловiк зможе, як захоче! Химерний той Iванець морочив голови людськiї, мов не своєю силою: мов який чарiвник-чорнокнижник, ходив вiн помiж миром, сiючи свої чари.
Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху українську долю; забув, чого й прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось ударили в бубни, а скрiзь по вiщовому мiсцю почали гукати окличники: «У раду! У раду! У раду!»_
Усi заметушились i почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржiй за всiх поспiшали в раду братчики.
- Чого се б’ють у вiщовi бубни? — питає один братчик другого, пробираючись промiж людом.
- Хiба не знаєш? — одвiтує той.- Судитимуть Кирила Тура!
Схаменувсь тодi Петро i пiшов боржiй за двома запорожцями, не одрiзняючись од їх до самого суднього мiсця. Пощастило йому так добре стати, що через козацькi голови усе було видно. Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очi, а кругом його усе братчики. Миряне й собi перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не такiвськi були низовцi, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба. Ставши плечем поуз плече, рядiв у три, чи що, уперлись у землю ногами, i вже як не товпились iззаду городовi козаки з мiщанами й поспiльством, не звузили вони нi на п’ядь порожнього посерединi мiсця. Хто бажав що побачити або почути, то хiба через голови побачив; а багато людей, позлазивши на дуби, звiдти дивились.
У первому ряду видно було Петровi Брюховецького з гетьманською булавою. Над їм вiйськовi хорунжi держали бунчук i хрещату корогов. Коло його, по праву руку, стояв вiйськовий суддя з патерицею, а по лiву — вiйськовий писар з каламарем за поясом, з пером за ухом i папером у руках; а далi по боках довгоусiї дiди сiчовiї. Сi вже хоть за старiстю жодного й уряду не держали, а на радах їх рiч була попереду. Не один iз їх i сам бував кошовим на вiку, так тепер їх шановано й поважано, як батькiв. П’ятеро їх стояло, як п’ятеро сивих, волохатих голубiв, похиливши тяжкiї од думок голови. Курiнне отаманнє i всяка старшина докiнчали первий обiд вiщового колеса. Усi були без шапок: сказано — в судньому мiсцi.
Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Вийшовши з ряду, уклонивсь вiн на усi чотири сторони низенько, потiм iще оддав особо один поклон гетьмановi, да дiдам, да отаманам по поклону — i почав говорити голосно й поважно:
- Пане гетьмане, i ви, батьки, i ви, панове отаманнє, i ви, братчики, хоробрiї товаришi, i ви, православнi християне! На чiм держиться Запорожжє, як не на давнiх, предковiчних звичаях? Нiхто не скаже, коли почалось козацьке лицарство. Почалося воно ще за оних славних предкiв наших варягiв, що морем i полем слави у всього свiту добули. От же нiхто з козацтва не покаляв тої золотої слави — нi козак Байда, що висiв у Цареградi на залiзному гаку, нi Самiйло Кiшка, що мучивсь п’ятдесят чотири годи в турецькiй каторзi,- покаляв її тiлько один ледащиця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!..
Да взяв Кирила Тура за плечi, да й повернув на всi боки.
- Дивись,- каже,- вражий сину, в вiчi добрим людям, щоб була iншим наука!
- Що ж сей паскудник учинив? — став iзнов глаюлати батько Пугач до громади.Учинив вiн таке, що тiлько пху! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами i наробив сорому товариству на всi роки. Пане гетьмане, i ви, батьки, i ви, панове отаманнє, i ви, братчики! Подумайте, порадьтесь i скажiте, як нам сього сорому збутись? Яку б кару ледачому пакосни. ковi здекретувати?
Нiхто не виривавсь iз словом; усi ждали, що гетьман скаже. А дiди кажуть:
- Говори, батьку гетьмане; твоє слово — закон. Брюховецький скорчивсь у три погибелi да й каже:
- Батьки мої рiднi! Що ж здолаю видумати путнє своїм нiкчемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всi стародавнi звичаї i порядки — судiть, як самi знаєте, а моє дiло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивiв iз Запорожжя на Вкраїну: порядкуйте по-стародавньому, як самi знаєте; судiте i карайте, кого самi знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усi ми перед вашими сивими чупринами дiти i дурнi.
