- Ну, коли так,- кажуть дiди,- то чого ж довго мiркувати? До стовпа та киями!
Гетьман махнув булавою. Вiщове колесо заворушилось. Радi кiнець.
Горопаху Кирила Тура зв’язали вiрьовками да й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив’язали бiдаху так, щоб можна було повертатись на всi боки, ще й праву руку оставили на волi, щоб можна було бiдоласi достати кiвш да випити меду або горiлки; бо так водилось у тих химерних низовцiв, що коло стовпа тут же й горiлка стоятиме у дiжечцi i калачiв решето — раз для того, щоб, завдавши головi хмелю, не так тяжко було горопасi кiнчати жизнь, а, вдруге, для того, щоб охотнiш козаки брались за киї. Тут-бо й київ лежав оберемок. Отеє ж усякий братчик, iдучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип’є коряк меду чи горiлки, калачем закусить, вiзьме кий, ударить раз виноватого по спинi — да й пiшов своєю дорогою. «А вже в їх таке було прокляте заведенiє,- розказують було старосвiтськi люде,- що як сiм раз одва-жить киякою, то хлiба бiльш не їстимеш». Рiдко-рiдко траплялось, що жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов i не бачив нiчого. То було простоїть бiдний тiмаха своє врем’я, одв’я-жуть — да й прав. Тiлько, щоб заслужити таку ласку в товариства, треба було козаковi не знать яким бути лицарем. Правда, й Кирило Тур був у Сiчi не послiдущий, був козак-душа, а не братчик, да й вина ж його була дуже тяжка: бiльшої вини й не було, здається, в запорожцiв над оте скаканнє в гречку. Тим-то iнший братчик, хоть i жаловав дуже козака, да, щоб не розплодивсь такий грiх мiж молодиками,_ iшов i бравсь за кий. Хiба вже, зглянувши на Кирила Тура, перемагав своє жорстоке запорозьке серце. Знаєте, чи раз же то доводилось укупi яку пригоду на диких полях терпiти або один одного з бiди визволяти? Так, згадавши старовину, братчик i руку опускав, i, мов не вiн, од стовпа одходив.
Ще ж до того берiг Кирила Тура од лихої халепи й побратим його, Богдан Чорногор. Сей, ходячи круг стовпа, одного зупинить покiрним проханнєм, другому попрiкне про яку-небудь Кирилову послугу, а на iншого блазня то й посвариться; то такий, знаючи чорногорське завзяттє, i одiйде, мов кiт од сала, хоть би й рад горiлки покуштовати. Благаючи iншого отамана, аж слiзьми обливавсь вiрний Турiв побратим; а в Сiчi великого стояло таке щире побратимство.
Як ось iде просто до стовпа батько Пугач. Сього похмурпого дiдугана не посмiв Богдан Чорногор нiчим попрiкнути, а де вже на його сваритись? Хоть же б його й бажав благати, то й язик не ворочається. Так, як молодий цуцик ховається пiд ворота, побачивши старого сусiдського бровка, так бiдний чорногорець оступивсь геть, даючи дорогу жорстокому дiдовi. А той прийшов до стовпа, випив коряк горiлки, iще й похвалив, що добра горiлка, закусив калачем, узяв у руки кий.
- Повернись,- каже,- сякий-такий сину! Сердега повернувсь, а вiн йому так одважив києм по плечах, що аж кiстки захрумтiли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: i не зморщивсь, i не застогнав.
- Знай, ледащо, як шановати козацьку славу! — сказав батько Пугач, положив кий да й пiшов собi геть.
Дивлячись оддалеки на запорозький прочухан, Петро помiркував, що не багато Кирило Тур видержить таких гостинцiв. Жаль йому стало нетяги; пiдiйшов до його, чи не дасть якого завiту сестрi да матерi.
А Богдан Чорногор думав, що вiн хоче попробовати, чи крiпкi в Тура плечi; заслонив свого побратима спиною, схопивсь за шаблюку да й каже:
- Море! Я не попущу усякому захожому знущатись iз мого побро! Доволi й своїх братчикiв.
- Багацько ж, мабуть, i в тебе в головi мозку! — каже Кирило Тур.- Пусти його, се добра людина: у багно тебе не втопче, як зав’язнеш, а хiба з багна витягне. Здоров був, братику! Бач, як гарно в нас трактують гостей? Се вже не гарячi млинчики, пане брате! Вип’ємо ж по коряку меду, щоб не так було гiрко.
- Пий, брате, сам, а я не буду,- каже Петро,- щоб iще вашi дiди не звелiли оддячити тобi києм.
- Ну, бувайте ж здоровi, братцi! — каже Кирило Тур.- Вип’ю я й сам.
- Що сказати матерi да сестрi? — поспитав Петро. Згадавши про матiр та про сестру, Кирило Тур похилив голову, далi й каже з пiснi:
Ой которий, козаченьки, буде з вас у мiстi,
Поклонiться старiй неньцi, нещаснiй невiстi
Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,
Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!
- Се таки й станеться з тобою, превражий сину! — каже, пiдходючи, один сiчовий дiд; а за ним iде ще троє.- Не вповай,- каже,- на те, що молодi тебе обходять; ми й самi тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по коряку горiлки.
Да й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав да, взявшись за кий, i каже:
- Як вам здається, батьки? Я думаю, дати йому раз по головi, та й нехай пропадає ледащо!
- Нi, брате,- каже другий дiд,- нiхто з нас не зазнає, щоб коли-небудь бито виноватого по головi. Голова — образ i подобiє боже: грiх пiдiймати на неї кия. Голова нiчим не винна; iз серця iсходять помишленiя злая, убiйства, прелюбодiянiя, татьби,- _а голова, брате, нiчим не винна.
- Дак що ж, брате,- каже третiй дiд,- коли того проклятого серця дубиною не достанеш? А по плечах не добити нам сього вола й обухом. А шкода пускати на свiт такого грiховода: i так уже чор’знає на що переводиться славне Запорожжє.
- Послухайте, батьки, моєї ради,- каже четвертий дiд.- Коли Кирило Тур видержить сей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на що-небудь здається.
- Здасться? — каже, iдучи мимо, батько Пугач.- На якого бiса здасться такий грiховодник православному християнству? Бийте його, вразького сина! Шкода, що менi нельзя бiльш братись за кий, а то я молотив би його, поки б увесь цебер горiлки випив. Бийте, батьки, превражого сина!
Тодi дiди випивали один за одним по коряку горiлки, брали киi i давали Кирилу Туровi по плечах. Сили в старих руках було в їх iще доволi, що аж плечi хрумтiли. Iнший давно б звалився iз нiг, а Кирило Тур видержав усi чотири киi, не покривившись; iще, як одiйшли дiди, i шутковав iз своїм гостем.
- Добре,- каже,- парять у нас у сiчовiй лазнi, нiчого сказати! Пiсля такої припарки не заболять уже нi плечi, нi поясниця.
- Що сказати твоїй панiматцi? — питається ще раз Петро.
- А що ж їй сказати? — одвiтує Кирило Тур.- Скажи, що пропав козак нi за цапову душу, от i все. А прикмету над моїм скарбом знає побратим. Одну часть оддасть вiн старiй неньцi та сестрi; другу одвезе у Київ на Братство; там мене спокусив грiх, нехай же там i моляться й за мою душу; а третю одвезе у Чорну Гору: нехай добрi юнаки куплять собi олив’яного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом’янути на лицарських грецях Турову душу.
- Крiпись, побро,- каже Богдан Чорногор,- бiльш нiхто не знiме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обiду; тодi одпустять тебе, да й будеш вольний козак.
Мусив Петро пiдождати до обiд, чи не потiшить матерi да сестри Кириловоi доброю звiсткою. Ходючи по вiйковому мiсту, постерiг вiн, що не один тiлько чорногорець обороняв Кирила Тура: багато братчикiв, зустрiваючись iз другими, брались за шаблю, мов вимовляли: «Ось тiлько поквапся на горiлку, то вицiджу я її з тебе хутко!» Як же вдарили в казани до обiду, тодi цiла купа запорожцiв кинулась до Кирила Тура, одв’язали од стовпа, обнiмали i поздоровляли по банi.
- Ну, вас iк нечистiй матерi! — каже Кирило Тур — Коли б самi постояли в стовпа, то одпала б охота обнiматись!
- А що, дияволiв сину! — каже, пiдходючи, батько Пугач — Смачнi киї кошовiї? Може, тепер плечi болять так, як у того чорта, що возив ченця в Єрусалим? На, вражий сину, приложи оце листе, так завтра мов рукою знiме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми лiки од сього лиха.
Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пiшов поза шкурою, як побачив вiн бiлу його сорочку, що сестра жалiбниця шила й мережила, усю в кровi; iще й поприкiпаладо ран. Кирило Тур аж зуби зцiпив, щоб пе стогнати, як почали оддирати й од тiла. Батько Пугач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.
- Ну,- каже,- тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то пропадеш, як собака!
Тодi братчики з веселим гуком пiдняли дiжки з медом та з горiлкою, узяли стужку з калачами да й повели Кирила Тура до обiду.
Обiдали добрi молодцi на травi, пiд дубами, усякий курiнь особе, iз своїм курiнним отаманом. Дiди обiдали в гетьманському куренi; тiлько батько Пугач прийшов на трапезу до Кирила Тура, i то вже була велика честь усьому куреневi. Кирило Тур уступив йому своє отаманське мiсто, а сам сiв коло його. Два кобзарi, сидючи навпроти їх, iграли усяких лицарських пiсень i виспiвували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому свiтi несказанної слави; виспiвували i про Берестецький рiк, як козаки бiдовали да, бiдуючи, серце собi гартовали,- i про степи, i про Чорне море, i про невелю, i катергу турецьку, i про здобич да славу козацьку; усе поважним словом перед товариством викладували, щоб козацька душа i за трапезою росла угору.
Поблагословив ото батько Пугач до трапези; усi взялись за святий хлiб, усяк вийняв з кишенi ложку (бо сiчовиковi без ложки, що без люльки, ходити не годилось); як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, i каже:
- Ех, братчики! Менi памороки забито киями, а в вас, мабуть, iзроду в головi клоччє. Коли ж се в свiтi видано, щоб випроводити гостя з коша натщесерце?
- Пане отамане! — кажуть.- Борони нас, боже, од такої скнаростi! Про якого се ти гостя глаголеш?
Коли ж тут саме i йде Богдан Чорногорець iз Петром.
- Ось мiй гiсть! — каже Кирило Тур.- Се, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь iзо мною за Києвом, то аж поле всмiхнулось.
Радi були усi братчики, побачивши Шра’мового сина. Давно вже вони чували про його лицарство. Iншi, уставши, обiймали його, як брата, другi потiснялись, щоб було йому мiсто.
- Сiдай бiля мене, синку,- каже батько Пугач.- Ти добрий козак. I батько твiй добрий козак, тiлько здурiв на старiсть. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на радi без бiди не обiйдеться.
- Що буде, те й буде,- каже Петро,- а буде те, що бог дасть.
- Що? Може, думаєш, ваша вiзьме? — крикнув грiзно супротив його батько Пугач.Чортового батька вiзьме! Не дурно ми вчора з Iваном Мартиновичем стрiчали царських бояр, а вже стрiчали ми їх не з порожнiми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!
- Знаєш що, батьку! — каже йому Петро.- Шкода, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобi гарну гуторку: не хвались, та богу молись!
- Молились, козаче, ми вже йому добре,- одвiтує батько Пугач,- уже господь усi душi привернув до нашої сторони. Пiдвернемо тепер ми пiд корито ваших полковникiв та гетьманiв; заведемо на Вкраїнi iнший порядок; не буде в нас нi пана, нi мужика, нi багатого, нi вбогого; усе в нас буде обще… Е, козаче,каже знов ласкавим голосом,- да в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городових, усе не по-людськи робиться: їдять iз срiбних мисок, а ложки при душi катма. Зробiте йому, хлопцi, хоч iз бересту або з скоринки ложку, а то скаже батьковi: «Там вражi запорожцi голодом мене заморили». I так уже старий пеклом на нас дише.
На обiд у запорожцiв мало подавали м’ясива, а все тiлько рибу. Добрi молодцi, як ченцi, м’яса не любили. Посуда була вся дерев’яна: i чарки, й коряки — усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горiлку, мед, пиво, однак нiхто не впивсь, так-то вже повтягувались.
Бiльш од усiх пив на сей раз Кирило Тур: хотiв, мабуть, бiдаха завдати собi хмелю, щоб не так болiли плечi, да й хмiль не подолiв його. Зробивсь тiлько дуже веселий, i як устали з-за обiд, да як почали братчики танцьовати пiд бандуру, вiн i собi пiшов навприсядки; качавсь колесом i виробляв такi викрутаси, що нiхто б i не подумав, що сього козака бито недавно киями. Запорожцi не навтiшались iз такої терпеливостi.
Петро мiй пiсля обiд хотiв iти додому, так Кирило Тур придержав його да й каже:
- Постривай, брате, i я поїду. Пiсля такої банi не довго покрiпишся. Перед товариством сором вволитись, а дома заляжу до завтрього.
От, погаявшись iще трохи, звелiв Кирило Тур осiдлати двоє коней, да й поїхав з коша, шепнувши щось побратимовi. Дорогою Кирило Тур точив усякi баляндраси, далi й каже:
- Приставай, брате, в запорожцi. Якого тобi чорта тратити лiта мiж тим навiсноголовим городовим козацтвом?
- А що ти думаєш? — каже Петро.- Я вже й сам не раз про це мiзковав.
- От люблю козака! — мовив запорожець.- Якого бiса доживешся ти в городах? Городи твої швидко вже догори ногами стануть.
- Що вже й споминати про се, Кирило? — каже Петро.- Сам я бачу, що бiда надходить звiдусюди. Однак скажи менi щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против Сомка?
- Ех, i ти ж голова! — одвiтує Кирило Тур.- Хто ж против його йде? Що я вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Молодої йому зовсiм не треба: iнше готується йому весiллє! Та й не одному йому. Заграють вашiй городовiй старшинi у запорозьку сопiлку так, що затанцюють нехотя. Уже що нашi братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в Днiпрi зупиниш, нiж їх. Хоч греблi гати, хоч мости мости, вода прорветься: нi порадою, нi силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе… Побачимо, що станеться з вашою Україною, як приймуться няньчити її такi няньки!
- Не доберу я толку в твоїх речах,- каже Петро.- Що за охота тобi мене морочити? То заговориш буцiм щиро, то знов туман у вiчi пустиш. Покинь хоть на часинку своє сiчове юродство. Я чоловiк без хитрощiв: чому ж би й тобi не говорити просто?
Запорожець зареготав.
- Ой, козаче, — каже, — козаче! Та хiба ж на свiтi єсть хоч одна проста дорога? Думаєш iти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотiлось би чоловiковi чесно положити живот за вiру християнську, а лукавий пiдлiзе та й уплутає не знать у якi тенети. Хотiлось би чоловiковi не стояти на путi грiшникiв, не ходити на совiт нечестивих, не сидiти на сiдалигцi губителей, так що ж? Не всякому рiвнятись iз божим чоловiком. У того й думка, й серце у _законi господньому, поучається вiн закону божому день i нiч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка i так i сяк, так серце не туди тягне…
- Куди ж тебе тягне серце? — спитав Петро.- Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?
- Пху! — аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому образи, а вiн тобi луб’є! Голоднiй кумi хлiб на умi. Згинь ти з своїми бабами! Доволi чоловiковi i без них смутку.
- Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? — каже Петро.
- Куди б воно мене тягнуло! — каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усмiхнувсь:
думав — яка вже нова вигадка.
А Кирило Тур мов i не чує його смiху, смутно похилив голову, нiби й забув за товариша, да й почав собi читати напам’ять iз Єремiї (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево моє, чрево моє болить менi, смущає-ться душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль ратi i бiди. Доколi зрiти iмам бгжащих, слишащ глас трубний? Понеже вождi людей моїх синове буйнiг суть i безумнiї; мудрi суть, єже творити злая; благо же творити не познаша… Ух! — каже, здригнувшись. — Братику, менi не знать що показалось… Проклятий прочухан зачинає кидати мене в трясцю. Та ось i моя хата. Засну, дак усе минеться.
Приїжджають до хати, а назустрiч їм вибiгають мати i сестра Кирилова. Як же то зрадiли сердешнiї, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сiдла, а вiн тiлько всмiхається.
- Бачте,- каже,- я вам казав, що нiчого журитись! Та вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.
Хочуть його обняти, а вiн руками їх одпихає:
- Нi вже,- каже,- сього не буде. I так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою.
А Петру шепче:
- Тепер менi так до обнiмання, як грiшнику до гарячої сковороди.
Хотiв Петро зараз iти додому, так Кирило запросив на чарку горiлки; да й стара неня i сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб хоч заглянув у хату.
- Ну, панiматко! — каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер такої горiлки, щоб i сам диявол зайшов у голову! Та давай цiлу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало.
Як же внесли з комори горiлки, Кирило Тур, замiсть щоб шановати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з неї, як воду. Мати, боячись, щоб вiн не перепивсь, хотiла одняти боклагу, а вiн:
- Геть, мамо, геть! Чоловiк не скотина, бiльш вiдра не вип’є.
I почав знов цмулити, поки, знемiгшись, упав без пам’ятi на землю. Усi стривожились, а один Петро тiлько знав, що сьому за причина. Вiн помiг жiнкам пiдняти Кирила Тура з землi i положити на перину; далi попрощавсь i пiшов до Гвинтовчиного хутора, мiркуючи про все, що чув i бачив.
XIII
Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старiсть, поспiшав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирiзалось iз-за левад, як переїхав вiн Нiжень; iще тiлько деколи просвiчувало крiзь берези. Iще народ i до череди не вигонив. Шрам i рад, що нiхто його не бачив, бо в ту смутну годину iнший опияка не побоявсь би вхопити i попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомiн.
Однi кричать:
- На шаблях! А другi:
- На пiстолях!
- Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею — кому бог погодить.
- Нi, шабля — чоловiча сила, а куля — суд божий.
- Та ось панотець їде,- крикнули iншi,- нехай вiн нас розсудить.
Дивиться Шрам, аж у гаю зiйшлась купа люду чимала. Однi ж у кармазинах i при шаблях, а другi в синiх каптанах та сiряках, без шабель, тiлько декоторi держать рушницi да коси на плечах.
- Чого отеє,- питає Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хiба ще мало буч по Вкраїнi?
От деякi пошапковали його да й кажуть:
- Зiбрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.
- Яка ж,- питає,- сталася кривда i од кого? Кажуть:
- Та от, бач, полюбив молодець дiвчину, ну i дiвчина не од того. Молодець же нашого мiщанського роду — син нашого вiйта, а дiвчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От i заславсь молодець до дiвчини; а в сватах пiшли неабиякi люде — бурмистрове та райцi магiстратськiї. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привiтав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. «Не дiждете,- каже,- i рiд ваш не дiжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!»
- От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопили тут iншi з синьокаптанникiв.- Се тiї, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщi!
- Цитьте, цитьте, горлатiї ворони! — озвались тут деякi з кармазинiв.- Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого вiйтенка отець силовав одним одну дочку?
- Який,- кажуть,- враг просить його силовати? Вона з дорогою душею пiде!
- Чого ж се так? — одвiтують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить!
- Гарбуза? Нi, не гарбузом тут пахне, коли сама дала вiйтенковi каблучку.
- Годi, годi квакати! — кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия вiзьме.
- Розводьте бiйцiв! — кричать iншi.
- Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пiстолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,- обернулись до Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пiстолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе i за все мiщанство. Коли жених поляже, нехай потiшаться кармазини; як же поляже кармазин, тодi дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас нi за високими ворiтьми, нi за привiлеями!
- О, щоб вас господь побив праведним громом! — каже тодi Шрам.
- За що се ти нас так проклинаєш? — каже, зумипшись, громада.
- О голови, слiпiї i жорстокi! — глаголе знову Шрам.- Як збирається на небi хуртовина, то й звiрюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите кривавi чвари!
I помчавсь од них необзир.
У Борзнi заїхав Шрам одпочити до сотника Бiлозерця. Бiлозерець був старосвiтський сотник, iще-то з тих, що першi озвались потиху до батька Богдана: «Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо». Так знав його Шрам добре, i були вони приятелi.
Тiлько що доїжджає до ворiт, аж сотник виїжджає з двору. Пiзнав Шрама i сам не знав, що робити од радостi.
-_ Ну, батьку,- каже,- у саму годину завiтав ти до нас у гостi!
- Бачу, я й сам. Бодай лучче нiчого не бачити!
- Куди ж отес?
- Да в Батурин же, до навiсного дiда Васюти.
- Е, уже раду рушили!
- Як?
- А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввiйшли до свiтлицi, сiли кiнець стола. Тодi Бiлозерець i почав розказовати.
- Так i так,- каже.- Навiсноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далi таке вигадав, що ледвi и сам не пропав. «Присягайте менi,- каже,- на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам i капут!» Наустив вражий дiд пiхоту да хотiв так придавити у Батуринi старшину, щоб i не писнула. От як у нас тепер завелось!
- Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумискiв? — каже Шрам.Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком_ iзнов не будеш! Ну, що ж старшина?
- А старшина,- говорить Бiлозерець,- почала його усовiщувати: «Побiйся бога! Чи тобi ж довго жити на свiтi? Нехай би молодшiї гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, i всi ми поживемо з упокоєм». Куди! Розходивсь наш дiдуган: «Скорiш у мене волосся на долонi виросте, нiж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москвi тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланцi до Зiнькова».- «Не йми, — кажуть йому, — вiри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Сiчi задля узяття тiлько подарункiв. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!» А там своє на умi. Хiба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давнiй!» Де тобi! I слухати не хоче. Як ось i гонцi з Зiнькова. «А що?» — «Еге! — кажуть.- Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожцi таке провадять, що аж слухати сумно».- «А князь же що?» — «А що князь? Князь iз запорожцями запанiбрата, а твої подарунки прийняв у смiх, бо в його й свого доволi». Васюта й руки попустив. Тодi старшина за його, а пiхота й собi потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти.
- Од Сомка? — питає Шрам, здивовавшись.
- Од його самого, од Якима Сомка.
- Iз Переяслава?
- Нi, iз Iчнi. Сомко вже в Iчнi.
- Не сподiвавсь я, — каже Шрам,- щоб Сомко так скоро перемiг себе.
- Еге! — одвiтує Бiлозерець.- Крута година наступила. Пише до Васюти: «Во iм’я боже, ти, пане полковнику нiженський, i всi, пiд його рукою будучiї, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,- каже,- лучче оставатись пiд рукою свинопаса Iванця, чи пiд лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякi чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,- каже,жду в Iчнi. Хто єсть вiрний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачi руки…» Бачить тодi Васюта, що нiкуди дiтись, давай старшину до Iчнi прохати, да й рушили всi з Батурина. I я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж iду. Так намовились мiж себе, щоб уже всiма голосами Сомка обрати i присягу йому виконати, i при йому всiм стояти.
- Так чого ж гаятись? — каже Шрам.- На коней да до Iчнi!
- Господи! — сказав, дивуючись, Бiлозерець.- Чи тебе господь сотворив iз самого залiза, чи що? Нi рани, нi лiта тебе не одолiваюгь.
А Шрам йому:
- Як треба рятовати Україну, байдуже менi i лiта, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нiчого гаятись!
- Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоiь чарку горiлки випий да закуси.
Сяк-так осадив Бiлозерець Шрама. Шрам уже й сам тодi почувсь, що треба дати собi пiльгу
Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи нi, як назустрiч гонець до Бiлозерця, щоб простовав уже пiд Нiжень.
- Вiйсько гетьманське пiшло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою i з iншою с гаршиною тож iз Iчнi рушили. Уся старшина присяiу виконала Сомковi на послушенство в ринковiй церквi iчанськiй да, почувши, що вже бояре пiд Нiженем, просто з церкви на конi да й рушили до Нiженя.
- Заворушились нашi! — каже Шрам.- Слава тобi, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.
Повернули коней на Нiженську дорогу; їдуть спiшно. Виїжджають на Iчанський шлях, недалеко од Нiженя, як глянуть — i Сомко з Васютою iде. Старшина за ним купою. Повiтавшись, Шрам зараз i питає:
- А що, пане гетьмане, яково?
- Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький i Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем пiд Нiжень, а Чернiгiвський буде туди сьогоднi на нiч. Чого ж ти iще супишся?
- Ти кажеш, пане гетьмане, що з_ Вуяхевичем полки виправив? — питав Шрам.
- З моїм генеральним писарем,- одвiтує Сомко.
- Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука пiд таку годину.
Е, батьку! — каже Сомко.- Тобi-бо вже дуже зневiрились люде.
- А ти, синку, дуже багато ймеш їм вiри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
