Перебули Кайдашенки зиму на опрiчних дворах, i двi сiм’ї почали потроху миритись. Спершу почали забiгати з однiєї хати в другу дiти. Їм байдуже було про батькiвську колотнечу. За дiтьми почали забiгать один до другого батьки для своєї господарської справи: то за стругом, то за свердлом, то за сокирою, — спершу в повiтки, а потiм i в хати, а вже за ними почали любенько через тин розмовляти й жiнки. Тiльки Кайдашиха не ходила до Мотрi: слiпе око навiки загородило їй стежку до неї. На Кайдашевiй давнiй оселi повiяло миром. Щоб не бiгати кругом через ворота, Карпо й Лаврiн зробили в дворi через тин перелаз.
Мир мiж братами помiцнiшав ще бiльше задля господарської справи, задля спiльної вигоди.
Карпо, одрiзнившись, од батька, спочатку таки набрався багато лиха, поки зiбрався на своє хазяйство. Вiн був чоловiк гордий, упертий, не любив нiкому кланятись, навiть рiдному батьковi. В його була тiльки пара волiв, i як йому треба було спрягаться пiд плуг, вiн нiколи не просив волiв у батька, а напитував супряжичiв мiж чужими людьми. В Лаврiна зосталась пара батькових волiв. Карпо спрягався з Лаврiном, i вони вдвох у супрязi орали попереду Карпове поле, а потiм Лаврiнове. Карпо ходив за плугом, а Лаврiн був за погонича. Спiльна вигода присилувала їх помагати один одному в оранцi, i в сiвбi, i в заволiкуваннi, i в возовицi.
Саме тодi пiшла залiзна дорога з Києва недалечко од Семигор. Селяни почали держати конi i ставали пiд хуру возить на залiзну дорогу сахар з ближчих сахарень, борошно з панських та єврейських млинiв. Карпо й Лаврiн купили й собi по коняцi. А так як на одному конi далеко не заїдеш i багато не завезш, то вони спрягались кiньми пiд одну хуру й дiлились заробiтками пополовинi.
Податi були великi, плата за землю була чимала; i Карпо й Лаарiн побачили, що поле не настачить їм грошей на податi, i мусили шукати заробiткiв в осiннiй та зимнiй безробiтний час.
Громада в волостi обiбрала Карпа за десяцького.
- Карпо чоловiк гордий та жорстокий, з його буде добрий сiпака, може, його боятимуться хоч баби та молодицi, — говорила громада.
- А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, — прикинув слiвце один жартiвливий чоловiк. — Не можна, вона повибиває всiм бабам очi, — гукнули чоловiки, смiючись.
Прийшов приказ з волостi рiвняти шляхи, лагодить мости та насипать на багнах греблi. Карпо загадував людям на роботу i попереду усього звелiв скопать той капосний горбик на горi, вище од свого городу, на котрому його батько поламав десяткiв зо два возiв.
- Ану, Лаврiне, бери заступа та йди на роботу, — загадував Карпо братовi.
- Пiди вижени на роботу свою Мотрю, — промовила стара Кайдашиха.
- I Мотрю вижену. Ви думаєте, що пожалiю? — говорив Карпо.
Вiн i справдi мусив вислати на роботу й свою Мотрю. Люди прокопали спуск навкоси, так як колись радив старий покiйний Кайдаш, ще й горбик молодицi знесли в приполах пiд Карпiв тин.
Минуло чимало рокiв пiсля панщини. Громада трохи заворушилась i почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.
Тим часом громада почала дiло з жидом. Один багатий жид з мiстечка заплатив пановi добрi грошi й купив собi право поставить в селi на панськiй землi шинки. Вiн заквiтчав своїми шинками село з чотирьох бокiв i пустив горiлку по дешевшiй цiнi, нiж в громадському шинку. Люди кинулись за горiлкою до жидiвських шинкiв. Громадський шинок стояв порожнiй, в його нiхто й не заглядав.
Волосний зiбрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громадi.
- Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай нiхто з села не купує горiлки в жидiвських шинках. Посадiм коло шинкiв десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.
- Я сам сяду з дрюком i буду одганяти хоч би й свою рiдню! — гукнув Лаврiн. — Нехай жиди посидять дурно цiле лiто над своїми барилами. Посидять та й пiдуть.
- Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадiм людей та й не пускаймо нiкого в жидiвськi шинки.
Громада порадилась i розiйшлась.
Жид побачив, що непереливки, взяв вiдро горiлки, однiс волосному; друге однiс писаревi, зiбрав до себе в шинк десять чоловiкiв таких, що заправляли громадою, i поставив їм цiле вiдро горiлки.
- Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю цiну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованцiв одчiпного.
- Чи вже заплатиш? — гукнули чоловiки.
- Ой-ой, чом i не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душi нема? Я ладен i на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете вiри.
I жид перехрестився зовсiм по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомонiли люди.
- Ви думаєте, що я не поважаю вашої вiри? Та я ладен жити з вами, як з братами, — пiдлещувався жид. — От вам ще вiдро горiлки! Суро! А винеси гостям оселедцiв та паляниць! — гукнув жид до жидiвки.
Сура зiтхнула на всю кiмнату, так їй було шкода оселедцiв, але вона винесла й поклала перед людьми на столi.
- Їжте, люди добрi! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мiр, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.
Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.
Давнi панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, пiдсолодженi горiлкою та приправленi оселедцями, так i влазили в їх душi. Вони не знали, що жид вибере тi сорок карбованцiв i за оселедцi, i за ту горiлку, що вони в його дурнички п’ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, пiдлитою в горiлку, то бiльшою платою.
Люди розтали, як вiск, i почали хвалити жида. Декотрi вже були зовсiм п’яненькi.
- Так що ж, панове, та ще й якi панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волостi, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, нiби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Iцькову сучку, — пiдлещувався Берко до мужикiв. — Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати менi й свiй шинк, i будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованцiв на волость, а за ваш шинк зараз покладу грошi на стiл!
- А добрий жидi — гукнув один п’яненький мужик. — Ще й грошi зараз дає. Будемо стояти на сходi за його!
Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
Саме в той час Карпо Кайдаженко їхав з ярмарку, вглядiв коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горiлки не любить i на сходi йде все проти його. Вiн сховався в кiмнату.
- Здоров, був, Карпе! — гукнув Грицько i почав обнiмать та цiлувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.
- Та здоров був… — говорив Карпо, одвертаючи лице. — Та годi вже!
- Здоров був, соколе! Та зайди-бо а шинк та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько i знов ухопив Карпа руками за шию i цмокнув його в щоку.
Грицькова борода подряпала Карповi щоку, аж кров виступила.
- Та одчепись iк нечистiй матерi. Оце припало тобi цiлуватись! Аж кров виступила на щоцi!
- Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по однiй чарцi, хоч пiвчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!
Грицько розвiв знов руки i наставив губи.
- Та одчепись собi! Пiди, обнiми та поцiлуй мою коняку, коли вже припала охота цiлуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горiлку п’єте в жидiвському шинку? — спитав Карпо.
- Та бодай не казати… сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де вiн такий добрий взявся. Благодаренiє богу i всiм святим, вiн i на церкву дасть! Ото кумедiя!
- А ви забули, що самi на громадi постановили?
- Серце, голубчику, бiлий лебедику! — говорив п’яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карповi в нiс. — Та не цурайся-бо нашого хлiба-солi.
Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тiльки гаяти час, вдарив коняку батогом. Вiз покотився.
- Карне! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельцi, хоч пiвкрапельки! — гукав ззаду Грицько й бiг за возом.
На другий день зiбралась громада. Прийшов Карпо i вдивився.
Громада спiвала вже iншої; волосний та писар тягли за громадою i кричали, щоб оддати Берковi й громадський шинк, не тiльки що пускать людей по горiлку i в жидiвськi шинки… бо Берко зараз платить грошi…
- Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одiйшов од громади набiк.
Громада оддала Берковi громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей та дав, а тiльки дурив п’яних мужикiв.
Громада дорого потiм заплатила хитрому жидовi…
Берко приймав за горiлку не тiльки пашню, але навiть крадене сiно й солому. Понесли люди мiшками пашню в Беркову комору, а Берко тiльки гладив бороду бiлою рукою, дивився, як п’янi мужики валялись пiд його шинком, та зараз-таки пiдняв скажену цiну на горiлку в усiх шинках.
IХ
Цiлу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селi дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невiстки на те не вважали i жили мiж собою в згодi. Лаврiн любив Мелашку: нiколи її не то що не бив, i пальцем не зачепив, навiть нiколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карповi, але вiн не любив говорити i бiльше мовчав.
Але настала весна. Хати Кайдашенкiв стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегородженi тiльки поганеньким тином.
Мелашка посадила огiрки коло самого тину. Огiрки зiйшли, як зелене руно. Показались раннi огiрочки. Мотрин пiвень перескочив через тин та давай вибирати Мелашчинi огiрки. Пiвень сокотав та скликав курей. Всi Мотринi кури перелетiли через тин в огiрки. За курами полiзли крiзь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння.
Стара Кайдашиха вийшла на город, углядiла таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала пiд ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в пiвня; пiвень кирнув i потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на мiсцi.
Мотря вибiгла i вглядiла свого пiвня. Пiвень тяг ногу по землi.
- Чи це ви, мамо, перебили моєму пiвневi ногу? — гукнула Мотря через тин до Кайдашихи.
- А то ж хто? А як ще раз твої кури пiдуть на нашi огiрки, то я їх порiжу та поїм.
- То й заплатите! Хiба в нас волостi нема, — говорила Мотря. — Не було, пак, вам на городi мiсця для огiркiв: насадили пiд самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке?
- А що? Пiвень ногу волочить, — спокiйно обiзвався Карпо.
- Карпе! Пiди до матерi та скажи їй, нехай вона другий раз не б’є моїх курей, — чiплялась Мотря.
- Гм? — мукнув Карпо, стоячи коло хати.
- Карпе! Чи ти чуєш, чи тобi позакладало? — кричала Мотря.
Карпо стояв i дивився на пiвня.
- Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з свiту зогнати? Пiди та вилай свою матiр.
- Iди та й лайся, про мене, хоч до самого вечора, — сказав дуже спокiйно Карпо.
- Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила пiвневi ногу..
- Пiдсипай, пiдсипай перцю, — насмiшкувато сказав Карпо.
- Бiжи! Нехай Лаврiн заплатить за пiвня! — крикнула Мотря пiд самим вухом у Карпа.
- Ану голоснiше, бо не чую! Пiдкидай солi до перцю, бо вже давно їли з перцем.
- Пiди посип перцем своїй матерi в носi та в ротi, — верещала Мотря.
- Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!
- Бий тебе сила божа, ледащо! — крикнула Мотря, кидаючись до Карпа.
- Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! — промовив спокiйно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови.
Мотря оступилась.
Саме того вечора Лаврiнiв кабанчик просунув рилом тин та й побiг у Мотрину картоплю. Як угледiла Мотря, як ухопить хворостину, як вперiщить кабанчика по спинi! Кабанчик закувiкав та й потяг по землi зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврiнiв двiр. Стара Кайдашиха вибiгла з хати, вглядiла кабанчика й наробила галасу на ввесь двiр.
- А це хто перебив спину нашому кабанцевi?
- Я перебила! — гукнула Мотря з-за угла своєї хати. — Нехай не лазить в мiй огород. Оце вам за мого пiвня.
Мотря стояла за своєю хатою i виглядала зумисне Кайдашиху. Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась i побiгла в хату.
- Лаврiне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збiгайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня?
Лаврiн i Мелашка вибiгли з хати i дивились на бiдного кабанця. Їх узяв жаль та досада.
- Це вже Мотря i справдi не знати що виробляє, — сказав Лаврiн на вiтер.
Мотря стояла за вуглом i тiльки того й ждала. Вона вискочила з-за вугла як козак з маку.
- Ось i я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого пiвня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене!
Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далi в Лаврiнiв двiр, неначе хотiла достати кулаками до Кайдашихи; потiм крутнулась i швидко щезла за вуглом, неначе на повiтрi розлетiлась.
- Постривай же ти, суко! Скручу я голову твоєму пiвневi, — сказала Кайдашиха.
Кайдашиха взяла кужiль, сiла прясти за хатою та все поглядала на огiрки. Коли це Мотрин пiвень вилiтає на тин; потрiпав крилами, закукурiкав та — шубовсть у Лаврiновi огiрки. Кайдашиха схопилась з мiсця та давай закрадаться до пiвня з кужелем. А пiвень клює огiрки та тiльки: со-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужелем та лусь його по головi! Пiвень закрутився на одному мiсцi. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в’язи, потiм дорiзала, опарила, обскубла та й укинула в борщ.
Але в той час прийшли Мотринi дiти до Мелашчиних дiтей гулять. Старший хлопець i вглядiв пiвнячу перебиту ногу, що стримiла з горшка. Вiн зараз чкурнув до матерi та й розказав.
Мигря вбiгла в Лаврiнову хату, заглянула в пiч, не сказавши добридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справдi стримiла здорова перебита пiвняча нога з товстою гулею посерединi i з одним одрубаним кiгтем. Не сказавши нiкому й слова, Мотря вхопила пiвня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати.
- Ой бабо! — крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. — Побiг пiвень з горшка, тiльки патьоки по припiчку потекли.
Баба мовчала, надувши щоки. Меланцi стало нiяково. Лаврiн осмiхнувся.
Мотря вбiгла в свою хату з пiвнем у руках та сунулась до Карпа.
- Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобi перець з сiллю. Пiди насип своїй матерi повний рот перцю, ще й слiпе око потруси. Вона зовсiм сказилась i без перцю. Адже ж це наш пiвень? — сказала Мотря, показуючи Карповi перебиту ногу.
- Наш. Навiщо ж ти зарiзала?
- Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свiй борщ укинула. Пiди та виколи своїй матерi друге око! Який ти господарi Чом ти їй нiчого не кажеш? Та твоя мати вiдьма; та вона незабаром порiже та повкидає в борщ моїх дiтей. Пiда та хоч обскуби їй коси.
Карповi шкода було пiвня. Вiн розсердився на матiр за такi збитки i мусив iти лаятись з матiр’ю та Лаврiном.
Вiй вернувся додому, а тим часом Мотря звелiла своїм дiтям упiймать Мелашчиного чорного пiвня та принести до хати. Хлопцям тiльки того було i треба. Вони покатали на Лаврiнiв город, впiймали чорного пiвня й принесли матерi. Мотря вкинула його в кучу.
Тим часом поганенький тинок мiж двома городами зовсiм осунувся. Рову не було, i через тин почали скакати свинi. На другий день у Карпiв город ускочив Лаврiнiв рябий кабан i порався в картоплi.
Мотря вглядiла кабана i наробила гвалту. Вона вхопила рогача, дiти забрали кочерги i гуртом кинулись за кабаном. За дiтьми побiгли собаки. Мотря з дiтьми загнала кабана в свiй хлiв та й зачинила.
Лаврiн почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана.
- Авжеж! Кабан твiй в займаннi. Викупи, то й вiзьмеш, — гукнула Мотря через тин, — а як не викупиш, то верни менi пiвмiшка картоплi.
Лаврiн почухав потилицю та й пiшов у хату. Кайдашиха тiльки губи з цiпила.
Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач пiсля похрестин. На Карповому дворi дiти одв’язали коняку i почали їздити верхом по дворi. Коняка зiрнула з гнуздечки, на радощах хвицнула заднiми ногами та й скочила через тин у Лаврiнiв город. Поганенький тинок звився, як полотно, пiд кiнськими копитами i полiг на городину. Коняка пiшла пастись на Лаврiновi буряки.
Лаврiновi дiти прибiгли в хату i дали знати бабi та батьковi. Всi повибiгали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох бокiв, завели в хлiв та й заперли.
Карповi дiти бачили все те з двору. Вони зараз побiгли в шинок i розказали, що їх коняка в займаннi у баби, зачинена в хлiвi.
Карпо й Мотря вже трохи були напiдпитку й побiгли додому.
- Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони смiли взяти нашого коня? — кричала дорогою Мотря.
- Я їм покажу, що мiй кiнь не те, що їх пiвень, — говорив сердитий Карпо.
Карпо з Мотрею прибiгли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без дiла: вона ждала Мотрi. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вглядiла Мотрю й затрусилась.
- А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? — гукнула Мотря до Кайдашихи.
- Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, — обiзвалась Кайдашиха.
Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дiбровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибiгла а хати Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм’ї, як двi чорнi хмарi, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мортя стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькiй сорочцi з короткими та вузькими рукавами, в широких бiлих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дiтей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спiдничках вище колiн.
По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. Рядом з Мелашкою стояв Лаврiн у широких рясних синiх з бiлими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум’янцем од вискiв до самого пiдборiддя. Гаряче сонце лляло свiт на двiр, на людей, обливало їх од голови до нiг. Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок.
Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всiх, дрижало, переливалося мiж жiночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась помiж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат i крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть i нацькують ними когось.
- Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свiй хлiв? — крикнула Мотря. — Не святi ж прийшли з неба та одв’язали його!
- Одчепись, сатано! Хто його одв’язував? То твої дiти їздили по дворi та й упустили його, — крикнула Кайдашиха.
- То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по дворi! — брехали Мотринi дiти з-за угла.
- Нi, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня, а кiнь як задер заднi ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврiнiв хлопець.
- Он глянь, суко, на тин! Це твiй кiнь звалив. Заплати три карбованцi та оддай нашого кабана, тодi вiзьмеш свого коня. — кричала баба Кайдашиха.
- Як то? За свого невiрного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репетувала Мотря, пiднявши лице вгору.
- То ваш кiнь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала Мелашка з-за бабиних плечей.
- Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки.
- Принеси лишень три карбованцi, а нi, пiду в волость тебе позивати, — обiзвалась Мелашка.
- Ще й вона пiде в волость! Втри переднiше вiскривого носа та тодi пiдеш у волость, — кричала Мотря.
- Не лайся, бо я тобi в вiчi плюну, — говорила баба Кайдашиха.
Молодицi пiдняли гвалт на все село. Їх лайка дзвенiла, як дзвони на дзвiницi, по всьому яру, доходила до дiброви. Люди з кутка позбiгались i дивились в ворота й через тин. Декотрi сусiди почали вмикуватися, хотiли їх мирити i вговорювали Мотрю.
- Та це ж тi каторжнi Балашi! Хiба ж ви їх не знаєте? — кричала Мотря до людей.
- Та це ж тi iродовi Довбишi! Хiба ж ви їх не знаєте? — репетувала баба Кайдашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами.
- Та годi вам лаятись! — гукнув з-за тину один чоловiк.
