Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи йому день не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв у руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.
Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрнє сонце, так як i вчора, обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд колесами шумiла… Лаврiн глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту вербу, де вiн стояв з возом, i там її не було.
Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв її голову з вiнком квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.
Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся через густi верби та лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.
- Добривечiр, Мелашко! — тихо промовив Лаврiн, взявши її за руку.
- Доброго здоров’я! — обiзвалась ще тихiше Мелашка, i її очi стали повнi слiз, як криниця води. — Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на їх з-за Росi й пронизувало зеленi верби, кущi високої осоки коло самого каменя в водi, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.
- Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорнi й лице бiле: де ж дiвся рум’янець з твого лиця?
- Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе — не надивилась, говорила з тобою — не наговорилась.
Лаврiн розпитував Мелашку про її батька, матiр, за сестер та братiв. Вона йому розказала, що її батько бiдний, що мати її дуже любить i жалує, що в неї багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв її тонкий стан, i вона схилила йому на плече голову, заквiтчану маком, настурцiями та м’ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.
Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за семигорських дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй бистринi коло каменя, неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало за Россю, за богуславським лiсом. Жита нiби дрiмали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце лiтнiм ранком.
Вже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.
- Чи це ти пiдеш уже додому? — спитав Лаврiн.
- Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.
- То я тебе проведу, — сказав Лаврiн. I вони обоє знялися з каменя й пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.
- Дiвчино моя, краща од сонця, не маю сили одiрватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.
- Наша вулиця збирається недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi. Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?
- Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пiшла додому, а Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.
Надворi смеркало. Пiд вербами, недалеко од криницi, заворушились дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд вербою коло тину. Парубки вглядiли його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був їм незнайомий.
- Що ти за людина? — спитав Лаврiна один парубок. — Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лаврiна навкруги.
- Я не бiєвський. Я прийшов у Бiєвцi недавно й шукаю собi роботи, — обiзвався Лаврiн.
- Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! — крикнув другий парубок.
- Коли хочеш з нами гуляти та до наших дiвчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашої вулицi.
Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн поставив їм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.
Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав її й одрiзнився з нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi плечi своєю свитою i обняв її за стан.
Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата спiвали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврiна. Вже вулиця розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою i не мав сили одiйти од неї.
- Коли ж ти прийдеш до мене? — спитала Мелашка.
- Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала мене до самого свiту, — сказав Лаврiн.
- Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, — сказала Мелашка.
- Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? — спитав Лаврiн.
- Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його вiтер не завiяв, пiском не замiв, — сказала Мелашка. — А може, ти оце пiдеш за ту дiброву та й занесеш навiки свою любу розмову?
Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, — сказав Лаврiн i поцiлував Мелашку, наче впiк її душу своїми гарячими устами.
Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.
- Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, — сказав Кайдаш жiнцi. — Ходить коло роботи, мов п’яний, i походя спить.
- На вулицi гуляв, — сказала Кайдашиха. Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.
- Занапастив себе парубок! — бiдкався Кайдаш. — I де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? — питав Лаврiна батько.
- Там де й ви волочилися, як були парубком, — сказав Лаврiн.
Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiєвцi.
- А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякої роботи, — говорив Кайдаш до жiнки. — Ходить по садку, неначе напившись отрути.
То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.
- То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, — сказав батько.
Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.
- Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маєш?
Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.
- Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтає.
- Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.
- А до кого ж ти ходиш на вулицю?
- Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.
- Аж у Бiєвцi! — крикнула мати i в долонi плеснула.
- В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi — любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в’яне. — Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi… Чия ж вона дочка?
- Балашова. Її звуть Мелашкою.
- Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
- Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, — сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.
- Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
- А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.
- То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.
Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiєвцi.
Балаш не сподiвався так рано старостiв до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.
В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.
- Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? — питала мати в Лаврiна.
- Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, — говорив Лаврiн.
- Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? — питала мати.
- Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, — хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.
- В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. — У нас в Семигорах i справдi таких нема, — говорила Кайдашиха.
Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.
»Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi», — думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.
Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й «добридень» людям не сказала.
- Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! — загомонiли чоловiки. — Видно, що їде на розглядини.
Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап’янцi. Сонце грало на чоботях. Сап’янцi жовтiли на всю вулицю.
- Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап’янцi, — смiялись чоловiки. — Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.
Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в’їхали в Бiєвцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап’янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi.
Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами.
- Чи не тут живе Балаш? — спитала в сина Кайдашиха.
- Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, — сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима.
- Мабуть, це Балашова хата, — говорила Кайдашиха.
- Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.
Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi.
- Оце, мамо, й Западинцi, — сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської, доброї хати.
- Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? — спитала мати.
- Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, — сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду, i вони поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м’яч. Сiно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долинi.
Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! — кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили.
- Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! — кричала Кайдашиха на весь яр. — Трохи в’язiв не скрутила.
Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець i зробив смугу через усю халяву й передок.
- А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! — лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. — Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп’яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай!
- Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, — сказав Кайдаш.
Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.
Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi.
- Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! — гомонiла на возi Кайдашиха. — Де ж хата твоєї Мелашки? — питала вона в Лаврiна.
- Ото третя од кiнця, — сказав син.
Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини.
- Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяїни.
Вiз пiд’їхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.
Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п’ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi.
Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.
- Просимо якнайласкавiше до хати! — промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi.
Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до самих колiн. З сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив їх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi були ще нижчi. Кайдашиха нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з усiєї сили лусь тiм’ям об одвiрок!
Кайдашиха почутила, що в неї на тiм’ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тiм’я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм’я розпеченим залiзом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але вона мусила мовчати й терпiть.
»Ой, крикну! — думала Кайдашиха. — Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!» — думала вона й мусила зуби зцiпить, щоб вдержати язика. Малi дiти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бiєвцi, i Балашову хату. Вона полапала рукою тiм’я — високий очiпок поламався й увiгнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.
Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм’ю, на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за стiл i сiла на покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби слiпi. Через старi шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно було навiть неба. Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз’їхалась. Камiння повипиналось з неї, неначе сухi ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати стояв тонкий побiлений стовп: i вiн пiдпирав сволок.
- Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до образiв. Її червона, високо зав’язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.
Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло дiтей терлась кiшка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дiтей.
- Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моїх сватiв є маленькi дiти? Ото, який же ти! Я була б вам, дiточки, привезла гостинця. В мене ж є й горiшки, є мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! — бiдкалась Кайдашиха.
Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.
- Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.
Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол i роздала по шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
- Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дiвчинка i полизала язиком свою дзеню.
- Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
- Кака дзеня! Якби макiвникiв, — сказав хлопчик.
- Мамо, хочу макiвникiв! — зарепетувала дiвчинка.
- Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашої зозулястої курки, — сказав голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.
- Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти надвiр, — сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.
Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за жито та пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горiлку.
- Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не знаю, чим вас i вiтати. Тепер петрiвка, такий важкий час, — бiдкалась Балашиха.
- Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, — вихопилася Мелашка. — Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.
- Одже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха. — Побiжи вибери свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв, а ми з свахою трошки побалакаємо.
Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви, винесла в сiни й пiшла в хижку за борошном.
Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зрiст, але проворна, жвава.
»Ну, невеличка помiч буде з такої невiстки. Для неї ще б тiльки на припiчку кашу їсти», — думала Кайдашиха.
Хлопець принiс кварту горiлки. Балашиха накраяла хлiба. Балаш почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив їй у горлi.
»Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi вчити цю Мелашку, — подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. — Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. I в Мотрi непоганi брови, а за тими бровами цiла купа лиха».
— Погана в вас в Бiєвцях горiлка, неначе сироватка з перцем, — сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним перцем, що вiн пив на розглядинах у Довбиша.
- Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, — проморив Балаш. — Бодай йому смерть така, як оця горiлка.
- Так тiльки смердить горiлкою, — сказав Кайдаш.
Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.
«Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще губи в чарцi», — подумала Балашиха.
Поки старi балакали та пили, Мелашка затопила в печi i полiпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорнi, неначе житнi вареники на ситi.
Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила їх на друшляк i подала на стiл.
— Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, — сказала хазяйка.
— Та обiйдемось, моє серденько, i без меду. Чи це житнi, чи пшеничнi вареники? — спитала Кайдашиха.
- Та це в нас така пшениця вродила, — сказала хазяйка, — не пшениця, а якась мiшаниця з житом.
Кайдащиха полизала вареники, виїла полуницi. а тiсто покинула на полумиску.
Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля Петра в першу недiлю справити весiлля. Лаврiн пiшов з Мелашкою в садок i не мiг з нею наговоритися.
- Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла, — говорила Мелашка до Лаврiна.
- Чи не буде Мелашко, тобi скучно за Бiєвцями? — спитав Лаврiн.
-Там менi буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, — сказала Мелашка.
- Балашиха вийшла й покликала Лаврiна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю хату мед своїм язиком.
- Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками.
Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа на п’ятницю. Мелашчина краса таки розв’язала їй язик й витягла з його меду цiлий вулик.
Кайдашi надвечiр розпрощались з новими сватами i поїхали додому.
