- Гордi нашi свати, нема що сказати, — сказала Балашиха. — Не знаю, чи добре тобi, дочко, буде в цiєї чепуристої свекрухи, — промовила вона до Мелашки.
Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв. Кайдашиха сидiла високо на возi i вже поховала свої жовтi сап’янцi, прикривши їх свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза.
- Ой, поганяй швидше воли! — крикнула Кайдашиха на чоловiка. — Коли б завидна вилiзти з цього каторжного вулика. Буду пам’ятати, коли їздила на цi Западинцi. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили дверi, нiчого сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi.
- Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на головi? — спитав насмiшкувато Лаврiн.
- Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмiє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двiр стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку.
Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустрiч вийде вся бiєвська громада з головою на чолi.
- Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої попадi, як у себе вдома.
Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пiшла в двiр.
- Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, — гукнув вслiд Лаврiн.
- Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, — обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
- Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! — сказав Лаврiн. — Хоч пiд лавкою, аби з гарною панянкою.
- Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап’єшся й не наїсися, — сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.
- I на чортового батька їй здалися тi попадi! Хочеться ж дражнити попових собак! — бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже надворi смеркалось, а Кайдашиха сидiла та щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.
Забрехали собаки в дворi. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.
- От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горiлкою, i наливкою, — хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.
VI
Тиждень прожила Мелашка в свекровiй хатi, як у раю. Пiсля вбогої батькової хати вона нiби ввiйшла в панськi покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вiкнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою — все нiби заквiтчало свекрову хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
Мелашка нiби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою, нiби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а потiм уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обiйшлась iнакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батькiв i як тiльки бралась за тiм’я, то згадувала Западинцi i свої розглядини в Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисi дуже бажалось на старiсть полежати та одпочить.
Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку i глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала їй мiсить дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу i нiяк не могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова, а вона сама була невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.
- Лаврiне! Пiдстав своїй жiнцi пiд ноги стiльчика, бач, не дiстане руками й до половини дiжi.
Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги. Мелашка вилiзла на стiльчик i, запнувшись бiлою фантиною, неначе боролася з здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як вона проворно орудувала руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неї на лобi виступив пiт.
- Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а то ще в дiжу покапає, — знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврiн обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осмiхнулась. Свекрушин докiр полетiв проз її вуха й не зачепив душi.
- Лаврiне! — знов гукнула Кайдашиха. — Утри лиш носа своїй жiнцi. Он, бач, дядьки з носа виглядають, — вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячi Мелашчинi руки.
Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.
В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав гримати, що Кайдашиха опiзнилась з хлiбом.
- Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв… Он бабляється з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копає.
Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому було видно бульбашки, неначе горiхи.
- Геть вилазь з дiжi, бо сьогоднi не будемо обiдать! — крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала серед хати. В неї на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого ворога. Тiсто в дiжi аж запищало i неначе заплямкало губами пiд її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед хати та дивилась на замазанi руки.
- Чого ти стоїш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста на руках на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.
Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гiрше, нiж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.
- Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб’є спину! — вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась.
- Ой боже мiй, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. — Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. — Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! — крикнула з злiстю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.
- Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не готовий! — крикнув Кайдаш на всю хату. — Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд.
Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип’ятком:
- Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова.
- Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! — крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. — Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте.
Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.
Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.
- Зобiжає тебе, моє серце, мати, — сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
- Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, — сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.
Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов’яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.
I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр’ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.
Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
- Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловiк.
- Скучила за матiр’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.
- Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi.
- Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдає. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зеленi луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодої жiнки.
Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
- Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.
Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поїхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була недобра горiлка.
- Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не їли, — сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неї важка, як камiнь.
Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi.
Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди.
- Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в вiкна виглядала, та вже й перестала.
- Не пускав нас батько, не пускала й мати, — сказав Лаврiн, — в жнива було дуже багато роботи.
- Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, — говорила мати, — привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.
- Не так легко, мамо, прийнятись, — говорила Мелашка, — коли посадили нiби на гарячому пiску.
Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.
- У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в’яла, — сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. — Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний.
- Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.
- Не можна, дочко! Зав’язала голiвоньку, не розв’яжеш довiку, — сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.
Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.
- Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.
Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв’язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.
Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр’ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.
- Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, — говорила Мелашка. — Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з’їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.
- То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:
- Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.
Поплакала Мелашка з матiр’ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.
»Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!» — думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
»Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!» — подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.
Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. «Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, — думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, — нехай вже лає мати, а то й вона кричить».
Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.
- Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? — питала Мотря в Мелашки.
- А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, — сказала Мелашка.
- А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? — обiзвалась Кайдашиха. — Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!
Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.
Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.
Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.
- Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, — промовила Палажка.
- Спасибi, будь i ти здорова, — одказала Кайдашиха, — сiдай, Палажко, в нашiй хатi.
Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.
- Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? — спитала Кайдашиха.
- Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З’їла я двадцять пасок у Києвi, то, може, бог поможе з’їсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сiм’ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та ще й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай.
Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.
- А хто постить двадцять п’ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? — спитав Кайдаш.
- Нi, — сказала з повагом Палажка, — хто постить у тi п’ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде в водi потопати, в огнi горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Києвi в Лаврi паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.
Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук.
- Треба в Києвi на великому тижнi висповiдатись, в чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилує нас, — навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. — А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Києвi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр’я з архангела Гавриїла в панянському монастирi, де стоїть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своїм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.
- Невже притиснув? — спитала Мелашка, розплющивши широко очi.
- Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.
В хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи:
- Ой боже наш, боже наш!
- А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая.
- Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! — просилася Мелашка. — Я й зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi.
- А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi брати постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв!
- Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?
- Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, — тижня мало! — говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. — Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! — сказала Палажка i зiтхнула на всю хату.
Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.
- Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, — сказала Мелашка.
- Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, — навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.
- Та коли ж на великому тижнi багато роботи, — обiзвалась Кайдашиха.
- Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, — просилась Мелашка, втираючи сльози.
- Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, — сказав Кайдаш.- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.
- А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, — навчала Палажка. — А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.
Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.
