- Та не барися, дочко, вертайся додому! — наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.
- Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, — говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.
Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.
Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров’я на волi.
Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.
Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.
Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:
- Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, — говорила вона.
Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам’яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:
- Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр’я архангела Гавриїла, й молоко богородицi.
Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.
Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.
Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.
- Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? — спитала Мелашка.
- Де там тобi тут! — гордовито сказала Палажка. — Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя…
Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.
Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.
Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра…
Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт… I Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського ярма, од жидiвського здирства… Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.
- Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! — молилася Мелашка, стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.
Вони вийшли з церкви. Надворi була пiвнiч. З церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг кругом церкви на кам’яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.
Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неї над головою нiби висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась, i боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих в печерах, за лева та про пiр’я з архангела Гавриїла. Для неї так хотiлось побачити всi дива, що вона не почувала, як у неї болiли ноги, нили колiна.
На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало ще з п’ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лiк церквам. Прочани прийшли в Софiю. Серед церкви на амвонi стояв митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив’яну тарiлку, вдарив поклона й поклав на тарiлку шага. Баба Палажка й собi вдарила перед стiльцем три поклони, поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею посипались молодицi. Посипались п’ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з тарiлки грошi й сховав собi в кишеню.
- Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть цiлуйте образ та кладiть по шагу, — говорила баба Палажка до молодиць.
З Софiї Палажка повела прочан до Михайлiвського монастиря й найняла молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi клали грошi на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрiя, а звiдтiль на Подiл у панянський Фроловський монастир.
- Наймайте молебень святому Флору й Лавру! — шептала черниця молодицям. — Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.
Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала їх десь пiд свою чорну рясу.
- Чи показують ризу господню та пiр’я з архангела Гавриїла? — спитала баба Палажка.
- Од пiр’я ключi у матушки iгуменiї. Ви не сподобитесь його сьогоднi бачити, а ризу господню я вам покажу.
Черниця повела бабiв за колони, зняла з однiєї срiбної домовини з мощами червоне покривало. Пiд ним було друге — дороге, все золоте, з золотими китицями.
- Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! — говорила черниця плаксивим голосом. — В цiй ризi Христа жиди мучили.
Баба Палажка впала навколiшки, залилась слiзьми й поцiлувала кiнчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту.
Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цiлує його одежу. Всi молодицi плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вiнець, як били вiрьовками i розпинали на хрестi. Богомольцi кидали на ризу грошi, а черниця забирала i ховала їх десь пiд рясою та все поглядала на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.
В велику п’ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували в Братському монастирi. Утреня мала початись в третiй годинi опiвночi. Богомольцi зiбрались лягти спати покотом на травi пiд липами пр-осто чернечих келiй. З одних дверей келiї за богомольцями слiдив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Вiн набачив у церквi Мелашку. Її краса так вразила його, що вiн не мiг одiрвати од неї очей. Вiн вийшов слiдком за нею з церкви, пiдглядiв, як вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все стояв на дверях, доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв, що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.
З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка i нiби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спiзнилась, прийшла до гурту i лягла спати коло баби Палажки з самого краю, пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.
Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що їх не розбудили б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келiї, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, пiдкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку.
Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й упав на неї. Вона закричала з усiєї сили, але дзвiн надавив її важким серцем i затулив рота. Прокидається вона i чує, що на її лицi чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла пiдняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, нiби залiзом, до землi. Вона хотiла повернути головою, а в неї на лицi плуталась страшна борода, повнi губи так цiлували її, що губи аж пристали до зубiв.
Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справдi впав дзвiн, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i так крикнула на все горло, що побудила всiх богомольцiв. Пiднявся твалт, шум. Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу в щоки, в брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.
»Що це таке? — думав чернець. — Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!»
- Що там таке! Чи злодiї, чи що? — питали соннi богомольцi.
- Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти, — обiзвалась крайня баба.
- Ой, щось побiгло! — крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй клунок пiд головами.
- Це нечиста сила мене давила, — говорила баба Палажка. — Це вiн мене скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце, боже мiй, який грiх трапився! Двадцять пасок з’їла в Києвi, а за двадцять першою такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано!
- Та то якийсь послушник побiг до келiй, — говорив один чоловiк.
- Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур їм, таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповiдатись. Оце одговiлась! Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, — бiдкалась баба Палажка.
- Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн вас, бабо, цiлував, — сказала простенька Мелашка.
- Оце вигадала! — сказала баба Палажка. — Чи то можна, щоб в монастирi були такi ченцi. Неначе я оце вперве в Києвi. Говорить неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернешся додому.
Баба Палажка дуже обидилась. Вона бачила, що Мелашка пiдривала її повагу, буцiмто чорти вже звернули на неї свою увагу й почастували своїм жениханням та поцiлунками.
Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на нiч у монастирi i повела прочан говiть в одну церкву на Подолi пiд самою Андрiївською горою. В тiй церквi був старий священик. Вiн збудував для богомольцiв, зараз коло цвинтаря, на церковному дворi довгу комору з перегородками, але без вiкон, i пускав туди прочан на нiч. Тiєю коморою вiн притягував до себе велику силу богомольцiв i заробляв добрi грошi. Монастирi навiть не поробили для селян i таких комор.
Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали свої клуночки й замкнули дверi. Раненько в велику суботу прочани пiшли в церкву говiти.
Старий священик сповiдав людей. Сотня богомольцiв стояла кругом його i ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою i повернулась до дверей. Вона боялась, що не дiждеться сповiдi. А грiх тiєї ночi мучив бiдну бабу, як пекельний огонь.
Тiльки що семигорцi застукотiли чобiтьми по залiзному помостi, священик покинув сповiдати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою i крикнув на всю церкву:
- Куди ви, бабки! Йдiть до мене сповiдатись! В мене шагом дешевше, нiж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповiдь шагом дешевше й покута бiльша.
Баба Палажка махнула до своїх, i вся ватага повернула од дверей назад i знов застукала чобiтьми по залiзному помостi.
Тим часом як баба Палажка сповiдалась, Мелашка вийшла з церкви й сiла мiж довгими рядками бабiв на церковних схiднях, пiд стовпами. Скраю недалечко вiд неї сидiла старенька проскурниця й продавала проскури.
Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Києвi, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, i зiтхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києвi не бачила нi свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова. Нiхто не гриз їй тут голови.
Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.
- Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаєш? — спитала вона Мелашки.
- Господи, як тут у Києвi гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то менi здається, що оце треба через день умирать.
Мелашка розказала проскурницi за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано їй стало на думку зостаться в Києвi. Краса мiста, краса церков, монастирiв одiбрала од неї думку навiть про Лаврiна.
- Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.
- Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна робота — пекти щодня проскури, — сказала проскурниця.
Мелашка сподобалась проскурницi, а од неї саме тодi одходила наймичка.
- Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони пiдуть з Києва додому.
Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату були за брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вiкном, переплетеним залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл. Ввесь стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На лiжку коло печi, на подушках, застелених бiлим простирадлом, лежали здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.
Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила її в кiнцi стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все поглядала на дверi. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала її.
Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було видно маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як у вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На вiкнi червонiли мiж зеленим листом китайськi рожi. Коло образiв з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а її думки лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом.
»Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то й буде», — думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела бабiв з церкви. Вона хотiла вести їх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi боки й примiтила, що нема Мелашки.
- Де ж це дiлася Мелашка? — питала Палажка, оглядаючись на всi боки. — Чи не зосталась у церквi?
Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i замикав замком.
- Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? — говорили баби.
Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двiр, — Мелашки нiде не було.
- Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? — бiдкались баби i посiдали пiд стовпами на схiдцях.
Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.
- Куди це її нечистий понiс? — почала вже лаятися Палажка. — А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.
- Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.
Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб їсти паску у лаврi, а Мелашка неначе скрiзь землю пiшла. Баби пiшли в Лавру, дiждались свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл, а Мелашка все-таки не приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не допитались. Просидiли ще день-другий у Києвi та й пiшли в Семигори.
Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх i не вернулась в Семигори. Та чутка дiйшла до Кайдашiв: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, вiдома на все село брехуха.
Христос воскрес! З святками будьте здоровi! — сказала Параска, переступаючи через Кайдашiв порiг.
- Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києвi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києвi, а з Києва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю. Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Києва.
- Та це я перечула вже через людей на селi, — сказала Кайдашиха, — а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й очей не показує.
- Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усi входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполi, бо одного вже має: ще й твою невiстку навчить добру.
Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою Палажкою в Братському монастирi у велику п’ятницю.
- Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києвi, — говорила баба Параска.
Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали. :
- Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, — говорила Кайдашиха.
- Та пiди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарю-вать, — намовляла Параска, — та пiди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невiстки.. Я б оце показала їй Київ.
- Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, — обiзвався Лаврiн.
- От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала її в потилицю до Києва чи що ? — говорила Кайдашиха.
- Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, — говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. — А оту стару вiдьму я за коси потягну в Київ, нехай менi шукає Мелашку.
- Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! — намовляла Параска.- Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Пiдiть до неї та розпитайте, та наступiть на неї, та придавiть колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку. Певно, завела десь на спасiння.
- А справдi ти, Параско, добре радиш, — сказала Кайдашиха, — ходiм та присiкаймось до тiєї дурисвiтки, може, вона знає, де Мелашка, та тiльки не хоче признаватись.
- Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старцiв водила, — намовляла Параска.
Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.
Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi. Вона вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, i трохи злякалась.
- Христос воскрес, Палажко! — сказала Параска.
- А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла.
Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашiв, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала на Палажку веселими сiрими очима. В неї губи осмiхались, неначе хто їх помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю.
Баба Палажка не одказала на її привiтання. Вона тiльки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку.
- А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, — сказала Кайдашиха. — Де наша молодиця?
- А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просидiли в Києвi цiлих два днi, ще й мусили бiгати по монастирях та по церквах.
- Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? — спитав Кайдаш.
- Де ви, бабо, дiли Мелашку? — кричав Лаврiн.
- Куди ви її завели? Навiщо ви її покинули в Києвi?
- Оце, боже милостивий! Хiба ж я її в пазуху сховала, чи з’їла, чи що? Завела та й завела… Хiба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!
- Навiщо ви її пiдмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви пiдманили молодицю? — репетував Лаврiн, згорнувши руки на грудях.
- Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам.
- Йдiть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас силою потягну, — сказав Лаврiн.
- Авжеж потягни, та ще й за коси, та пiдганяй її батогом ззаду! — крикнула з-за ворiт баба Параска.
- А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! — крикнула од призьби баба Палажка.
- Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою.
- Ти залигай її вiжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! — гукала за ворiтьми баба Параска. — Цiлувалася в Києвi з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челядi.
- Хто? Я? — крикнула Палажка й скочила з призьби.
- А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговiлася, нiчого сказати, — говорила Параска.
