- Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б’ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
- Адже ж ти просватаний?
- Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
- А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
- Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, — не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки…
- Е! годi!.. так довго-бо…
- Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься…
- Та я й не серджусь…
- Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
- Нi-бо… я другого не люблю…
- Так зглянь же на мене, не закривайся!
- Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
- Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…
— А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… — та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
- Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! — приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. — Я ж землi пiд собою не чую — я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
- Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
- Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
- Стидно-бо.
- МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.
- Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…
- Отак же… отак… отак же!.. — приговорював Василь, цiлуючи її раз п’ять не вiддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не змiг i слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати — i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
- Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй… та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
- За що, моя Марусенько? — сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.
- Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се… Боюсь прогнiвити бога!
- Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися…
- А не дай боже, як… — сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.
- Не доведи до того боже! — аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. — Буду, — каже, — тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…
- Братику мiй милесенький! — скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: — Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. — Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: — Як же ти мене пiсля сього покинеш?
- Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш…
- Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду…
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони є, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою.
От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує i, знай, смiється з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чує та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн її ловить, а пiймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу…»
Стали доходити до села, от Василь i каже:
- Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцює пiд неї, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, — каже Василь, — ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своєю дорогою.
От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:
- Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
- Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! — сказавши, та скiльки є духу до Олени.
Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: «Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти».
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.
Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й’ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати».
Прийшов i старий Наум; обiда i дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує». Далi i каже Настi:
- Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.
Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже:
- Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.
Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: «Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю».
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посiдають, то вп’ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
- Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?
- Так що ж? — питає Василь.
- А те, — каже Маруся, — як я додому пiду!
- Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.
- Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.
- Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.
- А чому ж?
- Ще, моє серденько, не урем’я. Треба пiдождати.
- А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
- Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
- Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки…
- Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? -спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.
- Може, воно i так, — довго подумавши, Маруся сказала. — Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.
- А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.
- Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.
Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр’ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала.
Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр’ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.
Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.
Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр’ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла дiло — i кiнцi у воду.
Поки поралась та прибирала i була з матiр’ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi».
Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, — нехай бог боронить! — i двi, як i жити на свiтi… «Iще таки учора, — дума собi, — ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще… як поцiлував!» Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! «Що ж отсе я наробила? — дума собi. — Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?» Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що… цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. «Та се ж вже, — так дума, — i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити».
Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.
Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: «Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр’я». Надвiр вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату». I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.
I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде — нема Марусi, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.
От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв’язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:
- Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. — Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язовалося; тогдi вiн вп’ять не здужа справити, а вже й вечорiло.
Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, — бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. «От, — дума, — тут пробуду, то, може, що-небудь прочую — про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає».
Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:
- Де се ви, тату, були? Ми вже вас… — та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.
Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп’ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить.
Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:
- Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще наговоримось,
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:
- А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.
Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:
- Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.
- Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.
- А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старi будуть тебе хвалити, то я пов’яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то пов’яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.
Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.
- Я, — каже, — знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?
Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов’язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: «Не бiйсь, не бiйсь!» — а рукою поводить по лобовi, неначе каже: «Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!»
Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:
«Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується; а коли i без нього, то тiльки й чує, що старi його вихваляють.
От дождались i Петра, розговiлись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
- Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
- До кого?
- Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся.
Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум’яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула її у кiмнату i стала її убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи.
Затим ось стукнуло пiд двер’ю палицею тричi.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:
- Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за її добрiсть пошли їй щастя.
От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.
Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.
Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них:
- Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти.
