Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія…
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
«Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
У л я
— Я… по книжку… А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це… ви.
В У л і забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
У л я трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте… яку ви хочете.
М о к і й зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
У л я вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой» ? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули.
Пішла одчинити У л я.
З
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама
в довоєнному вбранні.
Д а м а до Улі:
— Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
У л я
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
У л я
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: «У дворі злі собаки», — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
М о к і й
— Може, Мазайла?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…
М о к і й аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
М о к і й глухим, здушеним голосом:
— Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Як? Ви сказали…
М о к і й з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, «У дворі злі собаки», квартира…
4
Увійшов М а з а й л о. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…
М а з а й л о показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:
— Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— І я вже була повірила, що ви вмерли…
М а з а й л о до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…
Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно і задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
М о к і й, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?
У л я
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…
У л я захвилювалась:
Серйозно?
М о к і й
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
У л я вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
М о к і й
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…
У л я трепетно:
Що?
М о к і й
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами…
У л я
—Що?
М о к і й
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
У л я мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
М о к і й у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
У л я, спинившись:
Очі?..
М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
У л я розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
М о к і й
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
У л я серйозно:
— Серйозно?
М о к і й
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів…
У л я
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас… Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український індекс…
У л я вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї… і ще одна є…
М о к і й
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
У л я
— Вірю.
М о к і й
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї
У л я тихо:
— Українізуйте, Моко.
М о к і й, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки 3 чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
У л я
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
М а з а й л о увів Баронову-Козина.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати… Може, ви почнете?
М а з а й л о теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Б а р о н о в а — К о з и н о ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…
М а з а й л о захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?
М а з а й л о
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — «без обєда» називалось…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…
М о к і й, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?
М а з а й л о
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, иізпошлі нам благодать…
М а з а й л о, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— …Духа Твоєго Свято-о…
Б а р о н о в а — К о з и н о крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго…
М о к і й , причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і М а з а й л о доспівали разом:
— …дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Б а р о н о в а — К о з и н о на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
— Садітесь!
М а з а й л о сів. Б а р о н о в а — К о з и н о утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Б а р о н о в а — К о з и н о. розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій… (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
— Знайшли.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Читайте вірш «Сенокос». Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами…
Б а р о н о в а — К о з и н о трошки захвилювалась:
— Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа…
М а з а й л о
— Над лу-гами…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
