М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв’язка спала… Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я
— Я їду жити до тітки… В Одесу, Моко.
М о к і й приголомшений:
— Як це… до тітки в Одесу?!
У л я
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
М о к і й глухо:
— Серйозно?
У л я
— Серйозно… Заставляють…
М о к і й
—Хто?
У л я
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє препятствія…
М о к і й
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
У л я з натиском:
— Так… з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
М о к і й
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу… (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння:
ну-с-с… нуш-ш…
У л я щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити… шось, щоб я зосталася?
М о к і й
— Щось? Що саме, Улю?… Що?..
У л я
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. М о к і й глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
У л я
— Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
М о к і й
— Ну, недомека…
У л я
— Поцілуйте ж, недомеко милий…
М о к і й незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
У л я
— Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом Т ь о т я, Р и н а і М а з а й л и х а. Т ь о т я до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
Р и н а була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю…
І Т ь о т я кинулась була, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.
М а з а й л и х а заплакала.
5
Ускочив напіводягнений М а з а й л о з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом
— Де?
— Невже, папо?
— Господи!
М а з а й л о
— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сеном над лукамі!,.
Т ь о т я взяла у Мазайла газету:
— Дайте я прочитаю…
М а з а й л о
— Обережніше, не помніть! Не помніть! Т ь о т я урочисто:
— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини}. А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
Р и н а
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами…
М а з а й л и х а
— Ходят, сєно шевєля… (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Т а р а с:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло до тьоті:
— І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком…
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм… Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.
М а з а й л и х а
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
Р и н а
—Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а Р и н а Мазєніна!
М а з а й л и х а
— Лина Мазєніна!
Мазайло
— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
Д я д ь к о Т а р а с
— Га, питаюся?
Т ь о т я Мотя
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції] газету завести у рямці…
Р и н а
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі… Ура-а!
Т ь о т я Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати… (Пішла і, проходячи повз дядька Т а р а са, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. (Вийшла).
М а з а й л о
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром. Р и н а і М а з а й л и х а побігли.
Д я д ь к о Т а р а с
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла М а з а й л и х а з сюртуком:
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра… Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть… Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт…
Поцілувавши чоловіка, побігла. М а з а й л о сам:
— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін… (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін…
8
Убігла М а з а й л и х а:
— Р и н а вже дістала з горища раму… Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, М а з а й л о машинально застебнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
М а з а й л и х а
—Ах, Мазєніна… А тепер, Минасю, я… Це мій чоло…
М а з а й л о перехопив:
— Ні, не так… (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка…
М а з а й л и х а
— А ще краще так… (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте… Це мій чоло…
М а з а й л о вклонився:
— Мазєнін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
М а з а й л и х а
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Дурень же я, дуреньї
М а з а й л о, теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип’ємо, Мазєнін, га?
М а з а й л и х а. кокетуючи, пальчиком:
— Мадам Мазєніна!.. Випийте…
10
Вскочила Р и н а :
— Т ь о т я вже заводить газету під скло. Ви ско… Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася…
М а з а й л о замріяно:
— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.
М а з а й л и х а замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
М а з а й л о
— Браво! Хай живе Мазєнін!..
М а з а й л и х а
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка…
Р и н а замріяно:
— Рині Мазєніній…
М а з а й л о
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич…
М а з а й л й х а
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…
— І дочка Мазєніни… (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Ой-ой-йой же дурень!
М а з а й л о
— На цвинтарі пам’ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини Маркевича».
М а з а й л и х а
— Мазєніна.
М а з а й л о
— Або просто: тут Мазєнін…
Р и н а
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла Т ь о т я М о т я:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско… Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
М а з а й л о
— Це ми з радості… Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, М а з а й л и х а, Мазайлята, Мазайлівна… І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Т ь о т я й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ…
Увійшов дядько Т а р а с:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Т ь о т я, Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а ). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Т ь о т я Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Т а р а с услід:
— Ну, то я послі прийду.
Т ь о т я Мотя
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича… Будь ласка! (Пішли).
Дядько Т а р а с од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув М о к і й:
— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Т а р а с у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Т а р а се! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразді Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
Ага-а!
14
Увійшла Б а р о н о в а — К о з и н о з букетом квіток.
Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
Д я д ь к о Т а р а с
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так…
Дядько Т а р а с з прихованою погрозою в голосі:
— Гм… Підождіть.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, тобто — мерсі… Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм… Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової -Козина закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація…
Д я д ь к о Т а р а с
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, гаї Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?
Б а р о н о в а — К о з и н о, ойкнувши, сіла.
Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка,
Б а р о н о в а — К о з и н о тихо знепритомніла.
