– Чому ж? Пам’ятаю, але… Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була… От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут… Зберігся пучечок, з України завезений — якось нові переселенці подарували, — і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною… Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, — далебі, журба бере, так би й полетіла туди…
Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам’ятає. А мати снувала думку далі:
– Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут… І час не той, і ти не такий.
Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують… Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм.
Сонечко викотилось на обідній пруг і поливало гарячим приском землю. Було щонайменше 35 ступнів спеки. Мати похопилась: пора обідати.
– Не дочекаємось ми їх сьогодні! Коли б хоч усе було гаразд.
– Їдуть, мамо! Їдуть, — раптом заалярмувала Наталка дзвінко й радісно.
Мати приклала руку до очей і стала дивитись на стежку… Григорій аж схопився. Захвилювався. Вп’явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але там було порожньо. Де вона їх бачить? Де їдуть? Так само марно напружувала зір мати.
– Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто їде?
– Та наші ж їдуть, мамо! Допоможіть-но розвішати шмаття швиденько.
– Та де ти їх бачиш?
Наталка сміялася, ідучи з оберемком білля і кладучи його на колоду під черемхами:
– Ще й не бачила, а вже знаю.
– Не дурій, дочко. І таке-е… Як це ти й не бачила, а вже знаєш?
– А от поживете в лісі з моє, то навчитесь… — І зареготалась: — Ой, мамо, я думала не про те! А мати:
– Чи ти не тю?! Оттакої! Мати вік звікувала в лісі і вже умре скоро в лісі ж таки, а вона: “Поживете з моє”…
А Наталка регочеться.
– Та я, мамо, не про те… Ні, їй-бо, їдуть. А хочеться знати, звідки взнала? Сорока на хвості принесла… Заливай брехав, да-а-ле-ко, і моє вухо й почуло. І тільки. За годину. За годину, а найбільше за дві вони будуть тут…
І ніби на потвердження її слів далеко на стежці, що перевалювала аж ген через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка… Собака! За нею друга, третя. Пробігли трохи вперед, а потім окрутнулись і, граючи, подались назад за сопку.
Григорій дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який. Вража дівчина, вона таки має підставу кепкувати.
Мати махнула рукою, засміявшись, і пішла швиденько до хати.
– Мені ніколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
– Ну, то видайте йому вірьовку. Але ж як він увірветься та й уб’ється з черемхи? — Але це вже без сміху, а насупивши брови.
Григорій пішов у сіни, взяв довжелезну вірьовку, скручену у грубий сувій і, розв’язавши кінець, підійшов до товстої й високої черемхи.
– Високо тобі? — спитав.
– За вершечок.
Григорій прив’язав кінець не за вершок, а все-таки повище, для чого підтягся на руках од гілки до гілки. Потім узяв другий кінець і озирнувся, де прив’язати.
– Куди тобі? — спитав.
– За он ту сопку, — кивнула, не глядячи, у бік синіх гір.
Григорій потяг вірьовку до комори. “Вража дівчина!” Вірьовка була трохи покоротка, він її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині.
– Ну… Таку вірьовку — і порвав… От іще! — І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: — Це ж ти ще не обідав!… А що буде, як пообідаєш…
Григорій, зніяковівши, зв’язав вірьовку посередині, прив’язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.
– Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.
Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід…
По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.
Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони як шалені закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес…
– Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.
А собаки вже забачили Григорія коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з’їли, мабуть. А так — зупинились, погарчали і кинулись знову до дівчини. А дівчина сміялась, гомоніла до собак:
– Не чіпайте його, бо руками вас порозриває… А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав’ючені. П’ятеро коней.
Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.
Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик.
Обоє забачили Григорія, посміхаються. — Ого, синку! Брикаємо вже? — зрадів старий Сірко, бредучи через воду навпрост. — А ми тобі гостинця доп’яли!
І, перейшовши воду, старий став, широко розставив обійми. Григорія ніби невидимою силою підштовхнуло, як малого, але він витримав.
Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм і поцілувались.
Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.
– Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.
– Подивимось, який ти стрілець, синку!… На ось, це тобі, — і дід подав гостинець.
В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.
А вже як розв’ючували коней гуртом, старий Сірко додав:
– І коня матимеш, синку… Оцього ось, гнідого…
– Ану лиш, стара, — обідати!
Та в “старої” вже все було готове.
Розділ п’ятий
“П’ЯТНУВАННЯ”
Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати”.
Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і закипіла робота.
Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою “японку”. А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи — чи не забув, як те все робиться.
Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую “іграшку” дістав.
– Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?
- Ну ж?…
– То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…
І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м’ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та “япошків”, — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”
А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:
“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.
Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:
– Вгадав, вражої мами!… Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.
Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!… Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…”
Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.
Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.
Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.
Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не бачу я…” Проте не втерпів і запитав:
– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?… Чи вмієш?…
Григорій почухав голову:
– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…
– І то правда.
Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на ремінь по чотири й по п’ять, вони вміщали велику кількість набоїв.
А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:
– А катни-но, Грицю, он туди… — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: — Та візьми крейду… Крейду не забудь!…
Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.
– Поп’ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В “п’ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.
– Е-е… — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?…
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. “І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.
– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
– А що то таке “лінза”? — це дід.
– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?…
– Отож така в нього господиня… Тут Наталка відібрала бінокля:
- Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…
– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
– Коли ж він неправильний…
– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…
– Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
– Заряджай! Стріляти по п’ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина. Потім — Грицева і так за порядком.
– Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.
– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.
– Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб’ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!… — і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п’ять разів. Швидко.
– Тю-у!… — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об’являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
– Одбив, Грицю!
– Що?
– Гілку.
– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи…
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п’ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з’їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…
Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п’ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем’я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п’ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П’ята ген вгорі влучила в ріг.
– Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п’ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
– Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п’яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
– Ого-го! — ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. — От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, — п’ять куль.
– То да! — похвалив старий Сірко. — Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
– От хто справді спортив дерево!
– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!… Спасибі Блюхерові! — тішився старий Сірко. — Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло — то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, — треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі — ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка — дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об’їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
– Біго-о-м… Марш! — і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, — вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
– Подуріли!… Зовсім подуріли разом з дідом. — Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. — Що то є молодість! — І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання — ця своєрідна Сіркова олімпіяда — не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, — того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!…”
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, — на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п’ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз’їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, — накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, — стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п’ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п’ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір’ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
