Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.
— Рятуйте! Ой ряту-у-у…
— Тихо!
По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам’яті героїв.
Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши чесно труд і страх боїв і саму смерть.
По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови.
О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.
— Товариші! Братці! Прийміть ранених! Підвезіть! — кричали поранені на сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомствена байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.
— Товариші, пожалійте!.. — благали поранені.
— Стій, стрілятиму! — кричав поранений Роман Запорожець. —
Стій!
— Ну, що ж воно робиться! Скажіть мені, чому ми такі погані? —
плакався ранений юнак з перебитою ногою. — Товариш командир, програма яка! Сама найвища в світі. А ми ось які, гляньте! Підвезіть ранених, розтуди вашу мать! — і заплакав. Пролітали машини, як осінній лист.
Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було одрізнити бійця од командира.
— Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? — звернувся до Кравчини молодий боєць. — Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі!
— Вперед! — весело махали рухами воєнторгівці. Вони були раді, що від’їжджають з небезпечного міста на схід ще за одну ріку, що машина справна, що шофер, який лежав під машиною догоричерева цілих шість годин колупаючись, від чого всі вони трохи не збожеволіли, все ж таки машину осідлав. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.
— Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це?
— Не знаю. Я сам така ж сволоч, — відповів машинально Кравчина.
— Га?
— Я жінку кинув.
— Ну? А я кинув батька, матір і сестру. Олеся сестра! — сказав Іван Запорожець.
— Олеся?
— Олеся.
— Дивно. І жінка моя Олеся. Олеся… — Де?
— У тому, як його… Ай, забув… Коло перелазу кинув… Ах, убити б мене треба!.. — гірко зітхнув Кравчина.
— Не знаю я, товариш командир, що воно й до чого, ну почуваю отут, — Іван Запорожець постукав себе кулаком у груди, — не вміли ми жити як слідує. Ні, ні…
В районному місті, серед метушні й зловісної розгубленості, вбігають до голови Н. Лиманчука дві красиві дівчини.
— Що вам треба?
— Скажіть!.. — хвилювались вони, ледве дихаючи.
— Що сказать? Що вам треба, що?
— Скажіть нам…
— Що сказать, що, ну? Ну що, що, ну? Алло, алло! — Ми вчительки, комсомолки…
— Всі ви комсомолки!.. Ну що?
— Ми боїмося! Може б, ми втекли.
— Га?
— Чи буде наше місто здаватися ворогу?
— Яке місто? Як ви смієте? Хто вас прислав? П’ята колона?
— Так ми?..
— Паніку сіяти!.. Алло… Алло!
— Ми…
— Вийдіть зараз же з кабінету, щоб я вас тут не бачив! Це місто ніколи не буде зайняте!
Лиманчук метушився по кабінету, мов поганенький актор по провін-ціальній сцені:
— Ідіть!
— Ну, спасибі вам.
— Ніколи, чуєте? Ні за що! Не вийде!
— Неправда. Не слухайте його, товаришки, — сказав Василь Кравчина, увійшовши до кабінету. Він чув лише останні вигуки голови, але йому зараз вже була ясна вся картина розмови цього отця міста з своїми нещасливими громадянками.
— Неправда. Це місто ми покидаємо. Тікайте, дівчата. Поки не пізно — тікайте, бо горе вам буде.
— Ви хто такий? Як ви смієте? Ви знаєте, що за це?.. — хорохорився голова, рвучи на дрібні шматочки якісь секретні папери. Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в’ялим серцем. Він звик до своєї посади. Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це була його засекречена таким чином дурість.
— Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім’я чого ти брешеш, гад? — Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений , приспаний отакими холодними молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі дорогоцінну свою долю — Олесю — і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу, оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.
— Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, — що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.
— Я вас заарештую! Алло! Алло! — загукав голова Лиманчук, смикаючи телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. — Мене партія поставила!..
— Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.
— Понятно?
— Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.
— Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.
— А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.
— Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.
— Я не загрожую.
— Я принципіально не можу.
— Що?
— Так об’ясніть нам.
— Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.
— Діло в стражданні! — сказала дівчина.
— Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.
— Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.
— Не можу. Не можу!
— Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!
— Давай!
— Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.
— Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.
Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.
Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина Товченик.
— Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.
— Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.
Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!
Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!
Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!
Л е в к о Ц а р. А чого тікав?
Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.
Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!
Л е в к о Ц а р. Та не гарикай там…
Т о в ч е н и к. Но-о!
Л е в к о Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба… О ганьба… Дай перепочити. Падаю.
Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади… (Оглядається вбік).
Жандарми з автоматами доглядали оранку.
Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!
Ч у б є н к о. Ой!
Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.
Н є х о д а. Краще?
Ц а р. Краще.
Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!
Ц а р. А, глупак…
Н є х о д а. Сам ти дурень!
Ж у р а в е л ь. Ну годі там!
Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз…
Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!
Л е в к о Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо’, ще и сторія не знала.
Т о в ч е н и к. Самі вибрали.
Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!
Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.
Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.
Чути — «кра-кра-кра!»
— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.
— Яких?
— Нащо ви людьми орете?
— Вони мене на це обрали.
— Як на це?
— Чого вони хотять?
— Вони не хотять ходити в ярмах!
— Нехай не ходять.
— Ну, тату!
— Я тебе питаю, чого вони хотять?
— Я не знаю.
— А ти взнай. Заступниця.
— Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.
— А кого вони люблять?
— Тату! Що з вами?
— Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!
— Вони в ярмах…
— Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
— Не могли всі битися…
— На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.
— Тату, вони вас уб’ють.
— Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб’ють, уб’ють німці. Не вб’ють німці, наші, повернувшись, уб’ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!
Щось постукало в двері.
— Вийди з хати.
Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.
У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.
Ернст фон Крауз з’явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.
— Васер!..
Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.
— Мовчать?
— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.
— Що ти знаєш?
— Нічого не знаю.
— У… — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.
— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..
Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.
— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров’ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!
І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.
— Клянуся, Запорожець… Запорожець… — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.
— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.
— О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм’як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!
Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.
К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров’є?
З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.
К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.
З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.
К р а у з. Як жінка? Видужує?
З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.
Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.
К р а у з. А, фрау Тетяна… Як діти?
Т е т я н а. Ох!
З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь…
К р а у з. Б’ються. Десь уже на Уралі.
З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?
К р а у з. Еге. Шкода, коли б…
З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.
К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.
З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.
К р а у з. Жаль, хм… До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.
З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.
К р а у з. Да… Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?
З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.
К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.
З а п о р о ж е ц ь. Еге.
К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.
З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.
К р а у з. Да?
З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того…
К р а у з. Не що?
З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.
К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже…
З а п о р о ж е ц ь. Пусте.
К р а у з. Зникають в ліс.
З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.
К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.
З а п о р о ж е ц ь. А що?
К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.
З а п о р о ж е ц ь. Чув.
К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!
З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.
К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?
З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.
К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.
З а п о р о ж е ц ь. А…
К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.
З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!
На другий день затужила вся вулиця. У село в’їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.
Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.
— Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.
— Олесю!
— Христе!
— Олесю, людей забирають до Німеччини!
— Що ти?
— Батько твій. Чула?
— Що?
— Список склав, і я в тім списку!
— Хто тобі казав?
— Павло.
— Бреше!
— А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.
— Христе!
— Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?
— Христе!..
Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.
— Коли ти появився, тоді коло річки, пам’ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник, — говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий людський феномен.
— Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт тебе знає яка, мерзота, ненависть і зло доходили до цього. Ти мене розумієш?
— Нікак нєт!
— Ху-х!..
— Нащо ти вислужуєшся передо мною? Нащо ти з такою радістю доносиш на людей, виколупуєш їхні старі мізерні злочини, помилки?
— Я ненавиджу Радянську владу.
— Але ти українець?
— Так точно!
— Так як же ти?.. Ми ж твої вороги… Ми ж завоювали вас… Пам’ятаєш, Людвіг, я тобі казав… Ось чистий зразок, — звернувсь Крауз до Людвіга. — Як ти можеш?..
— Клянусь честю!..
— Мовчать! Він буде мені говорити про честь! Нащо ти набріхуєш на Запорожця? Мовчать! На. От список всіх людей, що слідує вирядити до Німеччини на роботи. Годі байдики бить! Знаєш, хто склав? Запорожець. Єдина чесна людина в селі. Сволочі!
— Дозвольте, — сказав Заброда, проглянувши список.
— Ну?
— Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.
— Що ти знаєш?
— Поки що нічого.
— Ти диявол.
— Ваше високоблагородіє, — стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах засвітився якийсь намір. — От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема, дозвольте мені думать…
— Інтересно. Га? — переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.
— Що тобі? — нахмуривсь Крауз.
— Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза. — Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.
— Що ти, Лаврін?
— Пишіть дочку. Сила прикладу — велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.
— О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку.
Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.
— Тату?!
— Чув.
— Скажіть, що це неправда!
— Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.
— Мамо!
— Лавріне! Що ти робиш? — Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.
— Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.
— На загибель?
— Ні… Олесю, вийди з хати… — Олеся вийшла в сіни. — Коли одвезеш Олесю на станцію, не вертайся в село. Все може бути.
— Що ти?
— Й ця хата може скоро згоріть..
— Лавріне!
— Мовчу.
— Я не поїду! — закричала Олеся в дверях. В хату ввійшов Мина Товченик.
— От світ настав! За границю не хотять їхати. Там же люди які та декалони! Хоча вже ми, говорять, зараз заграниця, га? Гутен таг вам з маком!
— Мина. Ти чув таке?.. — затужила Тетяна.
— Ну? — сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.
— На, ховай, — тихо сказав Лаврін. — Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.
— А куди виходити?
— Там все написано. Пам’ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на подорож.
— Куди це ти? — спитала Тетяна.
— Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, — сказав Мина і з таємничим виглядом вийшов з хати.
Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові звелів спішно запрягати коня.
— А куди це ви, батьку, їдете? — спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай Устим.
— Не твого поліцейського ума розпоряженіє, — одповів Мина доїдаючи свій обід. — Іди запрягай!
— А що пак це за бомага у тебе в шапці? — спитала стара Одарка Товчениха, готуючи коло печі харч на дорогу.
— Знов-таки не ваше діло, — озвався з-за столу Мина.
Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний, забравши непомітно листа.
Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.
Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:
— Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте… Ой, не вернуться, мамо…
Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.
