— У нещасті, у роду… — Олеся нахилилась до Христі і взяла її за руку, мов хвору сестру свою. — В нашому роду. Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!
Олеся майже крикнула останні слова. Очі її світились глибокою вірою в життя, в торжество добра і перемоги.
— Я вірю! І ти вір, Христе. Вони тебе душать, а ти вір! Вони тебе б’ють, а ти вір…
— Олесю, коли в мене родиться їхня дитина, я її задушу! — раптом сказала Христя, одповідаючи собі на своє нестерпне запитання.
— Христе, ти?..
Христя упала на нари і глухо заридала.
— Німеччина! — кричала дівчина в вікно вагона.
— Остання українська станція! — сказав хтось у прочинені двері Заплакав, затужив вагон. Олеся й Христя глянули одна на одну.
— Чуєш? Чужа земля.
— А, прокляті, прокляті!.. Плакав вагон.
— Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! — тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині.
— Вони вже біжать до мене, Христе! — кричала Олеся. — Я чую їх свист! Мамо, матінко, Василю! — Олеся оглядалася навкруги.
— Ага, ось вона! Тікати?!
Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвалась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вони схопили її за руки.
— Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас!
— Для чого?
— Рідна земля моя.
— Це наша земля, українська дура, — процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. — Одійдіть…
Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власноручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах.
Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду. Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, — все загинуло.
Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в’їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою, де колись Олеся воду брала, під’їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.
Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села.
Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі — де ви, де ви?!
— Гей! Хто живий? Озовися!
Ходить Роман серед трупів.
— Гей, хто живий у полі? Озовися!
Не обізвалася ні одна душа в полі.
Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся Роман у яму.
— Мамо!
Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.
— Синочку!… — і вмерла.
На другий день повстав увесь район.
— Партизани!
Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.
Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.
Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.
Тікали поліцаї у байраки.
Отак одного разу за селом, у рівчаку під лісом, п’ятеро поліцаїв пили горілку.
— Ну, товариші поліцаї-курви, пропали ми, будьмо живі!
— Та йди ти!
— Болячки наживеш. Пропали к чортовій матері! Ну що його робити?
— Не знаю. Розгубився! Ну, будьмо… Ох, прокляті німці.
— У партизани треба йти, от що!
— Еге. Ось піди!
— І піду.
— Ну й обсмалять, як кабана.
— Та ну? От жизнь, таку його мать нехай!
— А ти, Максиме?
— Я не хочу.
— Ти ж казав, що підеш.
— Я роздумав. Де наша армія? Може, десь коло Уралу ще. Шутка сказать, коли вона повернеться. Так я оце дурний буду тягатися по лісах у партизанах, як вовк, а ви мене будете ганять.
— Хто?
— Пожди. На, випий.
— Не хочу.
— Чуєш?
— Стій.
— Та йди к чортам! Я думаю, оце в поліцаях з півроку ще побуду а там уб’ю з десяток хриців — та й в партизани, коли вже армія буде підходити, о!
— От сволоч.
— А ти? Подумаєш! Ідейний…
— А я зараз піду.
— Ну й іди. Попробуй.
— Ну й попробую. Думаєш, тебе злякавсь. У кущах стояла партизанська застава.
— Стій!
— Ай!
— Тихо!
— Не лякай!
— Куди йдете?
— До партизан. Чи не ви оце будете?
— Ну?
— Синочки мої. Прийміть мого хлопця до себе. Благаю вас. Пропаде хлопець.
— Чого?
— В поліції служить. Голубоньки…
— В поліції?
— Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце…
— А де він?
— А не тронете? — стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.
— Та ні, як не провокатор, помилуєм.
— Голубчики, синочки мої… Ой спасибі ж вам… Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим Товченик обережно вийшов з кущів і став.
— Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!
— Здрастуйте!
— Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.
— Ну, кажи!
— Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи націоналіста, — у клоччя рватиму!
— Ну, ладно. Ради матері приймем.
Поліцаю Івану Гаркавенку, що теж через кілька день прибіг до партизанів, не зразу повезло. Його не хотіли приймати. Партизани щойно вийшли з бою, і розвідка принесла їм гіркі відомості про німецькі звірства і грабунки. Вони обступили Івана і дивились на нього грізно й вороже. Вони пронизували його гнівними своїми очима. Вони розстрілювали його, здавалось, кожним поглядом.
— К такій матері! Приймете такого гада, товаришу командир, воювати не будем!
— Що за бардак!
— Всяку гидоту, зрадників прийматимем!
— Шпигуни німецькі лізуть в партизани!
— Геть! Розстріляти сволоча!
— Повісити! — гули партизани.
— Помилуйте, браття!
— Які ми тобі браття, поліцейська сука?! — гнівався новохрещений партизан Устим Товченик.
— Устим!
— Я тебе не знаю!
— Та це ж я, Устиме…
— Не знаю!
— Товариші, не будьте такі жорстокі! Будьте ж люди!
— Ага! Людяності захотів. Ми вже не люди тут! Ми бродимо, як хижі звірі, в лісах, у болотах і не маємо де голову прислонити!
— Так і я…
— Мовчать! В облави ходите на нас. Батьків наших убивали, матерів, жінок, дітей!
— Товариші…
— Мовчи… Де мої діти?
— Верни мені матір! Хто мого батька спалив?
— Товариші, так і в мене згоріло все… Батька вбито, жінку погнали в, Німеччину. Кажуть, плакала й проклинала мене і все на світі, товариші. А я броджу звірюкою в лісах вже другий тиждень.
— Дослужився, поліцейський собака!
— Помилуйте! Ви думаєте, я продався?
— А що?
— Мене примусили! Я не хотів бути поліцаєм.
— Ми тебе знищим не за те, що ти поліцай!
— А за що?
— За те, що ти — мерзотник, пригноблював народ, що був ти поганим поліцаєм!
— Так, товариші, нема ж хороших поліцаїв. Посада ж хамська… Я не хотів, їй-богу! Устиме, скажи ж бо…
— Я тебе не знаю!
— От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий…
— Брешеш, гаде! — закричали партизани й почали його бити
— Їй-богу, правда! Ой їй же богу, правда! — моливсь поліцай. — Устиме, скажи-бо, сукин син, не бійся!
— Я не знаю тебе.
Коли перед ним звелися дула рушниць, він упав перед ними на коліна і, схопивши жменю землі, заплакав:
— Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючись сльозами. — Тату, тату, голубоньку мій сивий! — тужив він перед смертю.
— Пождіть стріляти, стрільці! — раптом почувся голос з лісу. Партизани оглянулись. До них підходив у супроводі двох партизанів якийсь чоловік. У нього були зав’язані очі.
— Шумлять ліси стрільбою, шумлять, — сказав він, коли його поставили в партизанське коло. — Світе мій убогий! Де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?..
— Зніми пов’язку! — глухо промовив комісар загону. Зняли пов’язку — Лаврін Запорожець.
— Запорожець?! Товариші, Запорожець, тополівський староста! — Людоїд проклятий! Це ж він людей у ярма запрягав!
— Ага, вже тут? Ну, слава богу, — сказав Запорожець, поглянувши на Гаркавенка.
— Мироїд!
— Помовч, блазень… Здрастуйте!
— Хто такий? — спитав комісар.
— Та той же мироїд, що вам людей прислав був… Щось нікого не бачу, — оглянув Запорожець партизан.
— Яких людей?
— Бреше, в Німеччину одправив півсела! Дочку свою продав у рао-ство! — не витримав поліцай Гаркавенко.
— Постій, постій! — сказав комісар загону. — Запорожець?.. Людей твоїх нема й дочки нема. Не знаєм.
— Нема? Знаю, що нема… — Страшна правда вхопила Запорожця за горло. Йому нічим стало дихати.
— Йуда!
— Як ти тут опинивсь? — Не понаравилась служба. Подав в одставку. Ось сторож! — показав Запорожець на Гаркавенка. — Він вам все розкаже.
— Людей у ярма запрягав?
— Запрягав.
— Нащо?
— Щоб зліші були.
— Що?!!
— В неволі зло — велике діло.
— Каїн!
— В німецьку неволю продавав?
— Продавав…
— Дочку продав?
— Продав.
— Годі!
— Розстріляти пса!
— Даремно. Я б не стріляв, — спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець.
— Да? Так повчи нас, кате, що нам робити з тобою? Повісити, спалити, закопати в землю? Скажи, чого, якої плати хочеш ти од нас за дітей, за батьків наших попалених?
— Кажи, вибирай кару, сукин ти син нехай!
— По якому закону судити тебе?
— Я хотів би, аби мене судили по закону народного лиха, — тихо й виразно промовив Лаврін.
— Що?
— Багато нарубаєте дров, бачу по вас. Хто тут найстарший?
— Я, — сказав молодий командир партизанської роти Грицько Гулак.
— Так от що, хлопче…
— Помовч! — розгнівався Гулак. — Балакати мені будеш, гад! Народного закону захотів!
— Да!
— Творець народного лиха хоче закону!
— Не творець, жертва!
— Ловко. От фашистський прихвостень. Півсела, дочку продав… — звернувсь Гулак до партизан. — Ось воно, полум’я класової боротьби у світовій війні!
— Іди ти під три чорти з такою боротьбою! — сказав Запорожець.
Він зрозумів, що настала його остання хвилина. І від того все стало для нього вже непоправним, недоказовим, всі почуття його прийшли в сум’яття, все знання, все, чим він жив, гордився, що підносило його свідомість. Він був майже божевільний.
— Він збожеволів перед смертю? — сказав партизанам Гулак.
— А по-моєму, ви показилися… Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулись у голосі батька п’яти синів.
— Що він меле?
— Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною з селом, не тяжче смерті у сто крат?..
Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!
Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.
— Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!
— Ур-ра! — лунало в лісі.
До Гулака під’їхав Роман Запорожець.
— Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?
— Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський прихвостень…
І Лаврін Запорожець упав непритомний.
— Нумер цвай таузенд зекс гундерт ахтундфірціг! Форнаме Галька! Плятц! — вигукував мілітаризований фашист Курт Ріхтер. Це був товстий рожевий свиноподібний німецький чоловічок. Не дивлячись на повноту, він був меткий і жвавий. Вся його постать, рухи, улеслива посмішка і лексикон видавали в ньому дрібного крамаря чи прикажчика. Біля нього стояла убога, голодна і виснажена горем українська дівчина. Вона дивилась на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний оцей розпродаж рабів, і їй здавалося, що все це сон. А за нею стояла купка товаришок по недолі, напівроздягнених і битих.
— Майже дамен унд геррен! — гарикав Курт Ріхтер своєю крамарською скороговоркою. — Вен зі волен, дас іст бесте україніше медхен. їх хабе шон феркауфт гойте фір гундерт штук!
— Фон вельхе штат?
— Чернігів!
— Найн! Ес гейтс дас ніхт! Дас шрекліхе льойте!
— Біте, польтавка!
— Нур польтавка!
— Біте шон! Олеся! Ком гер! — метушився Ріхтер. — Зо, біте! Форнаме — Олеся, польтавка!
— О!
— Ах!
— Польтавка?
— Йа! Абер дас костен етвас тьоєр! Дас іст прима кваліте, біте шон, майне геррен. Заєн зі маль. Повернись… Зо, біте, шон! Дас іст раннє славяніше вайбліхе шенгайт, ніхт вар? Міт файне бруст унд фігур, ніхт! Міт… унд зо вайтер, ха-ха-ха! Повернись. Так. Ще раз. Роззяв рота. Ну! Унд дан, майне геррен, дас іст нох дівчина, ферштеєн зі?
— Ах, ду біст нох дівчина?
— Ні, я не дівчина, — сказала Олеся.
— А, шаде.
— Я погвалтована вашими солдатами жінка.
— Ти не можеш скаржитися на наших солдат. Ти завойована. Солдати мають свій інтерес.
— Хто чоловік?
— Ваш ворог. Боєць Червоної Армії.
— Армії? — зареготала німота. — Армії? Де вона — нема вашої армії. Капут. Все!
— Брешете. Є.
— Ну, большевістіше сука!.. Що вона може робити?
— Все, — сказала Олеся.
— Алес!
— О!
— Вона співає. Майне геррен, вона чудесно співає. Співай!
— Я не хочу співати.
— Чому вона не хоче співати?
— Я хочу плакати.
— Вона хоче плакати!
— А… заспівай сумної.
— Ні.
— На, на, на!.. — Одна німкеня вдарила її парасолем. — Ну?
Летіла зозуля через мою хату.
Сіла на калині та й стала кувати…
Німці й німкені підходили до Олесі, трогали її руками, повертали. Олеся, здавалося, не помічала нікого, немов її не було тут, на цьому огидному торжищі невольників. Вона була на Вкраїні. Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. Вона відчувала, що ця жахлива дійсність не може тривати довго, бо тоді світ мусив би згасти, та дійсність поклала на неї свою ганебну руку.
— Дас майне!
— Фрау Крауз?! Біте шон, гнедіке фрау!
Олеся глянула на свою господиню. Перед нею стояла дружина полковника Ернста фон Крауза.
— Василю! — крикнула Олеся, немов прокинулась од моторошного сну.
— Як у мене б’ється серце… Як у мене б’ється серце… Олесю! Як у мене б’ється серце! Ай!.. — стогнав у нестямі Василь.
Він лежав у польовому шпиталі на операційному столі. Сестра тримала його голову. Над ним трудились хірурги. Бряжчав хірургічний інструмент. Ревли десь гармати, і стіни шпиталю тремтіли од вибухів бомб.
Василь випустив автомата і з усього розгону поточився додолу. Він спробував було ще підвестися, але його почало раптом рвати і він знепритомнів.
Його поклали на стіл. Він чув, як стогнали навколо поранені і кричали, б’ючись на страшних своїх хірургічних столах.
— Як у мене б’ється серце, Олесю… Як у мене б’ється серце.. Олесю, ай-ай-ай! Як у мене б’ється серце… — кричав він у нестямі.
Хірурги різали пошматовані його м’язи, стулювали кістки, зшивали його, поспішали з усіх сил.
Вони трудились над ним і над його товаришами день і ніч, окривав-лені, серйозні.
Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості ранених тріщали під обценьками хірургів.
Санітари піднімали його з хірургічного стола.
Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»
Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м’ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.
— Олесю, як у мене б’ється серце. Олесю, як у мене б’ється серце. Олесю, серце… Ай, серце… Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.
— За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового люка. Ринулися танки в бій.
— Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.
На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.
Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.
Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на сніг.
Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.
І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.
— Гей, заберіть сестру!
— Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму, обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург…
Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга кинуло об стіну.
— Як у мене б’ється серце, Олесю… Де ти?.. Де ти?.. — стогнав Василь на хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону поранених радянських людей.
— Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.
— Встань! Ти знову лежиш?
— Я хвора.
— Ти написала додому листа?
— Написала.
— Ти щаслива?
— Да.
— Ти писала, що ти щаслива? — Да.
— Що в тебе є окрема кімната?
— Да.
— Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?
— Да.
— Ну?
— Не відповідають.
— Розкажі мені про своє село… Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.
— Ну?
— Я вже розказувала.
— Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?
— Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихе-тихе.
— Ох, вундербар!.. — Олеся заплакала.
— Не треба плакати.
— Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!
Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття пройняло холодом злобну її душу.
— Мама! — Емма!
— Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори…
— Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.
— О? Руе… Емма… Руе…
— Людвіг!!!
— А…
— Мама!
— А-а! Готес!.. Людвіг!..
І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.
Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні. Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і плигнула у вікно.
