1. ІТАЛІЯ – БАТЬКІВЩИНА ФАШИЗМУ.
Раніше, ніж в інших країнах Європи фашизм затвердився в Італії. Тут він і зародився. Серед великих
європейських держав-переможниць Італія була більш усіх виснажена Першою світовою війною. Промисловість,
фінанси, сільське господарство знаходилися у жахливому положенні. Незабаром, після закінчення світової війни,
в Італії виникають перші фашистські організації. Вони були складені з різноманітних елементів і виступали з
програмою, розрахованою на відвернення трудящих від соціалістичного руху. Саме слово "фашіо", від якого
походить "фашизм", було запозичене у селянських організацій Сицилії, які вживали його в значенні "єдність"
(від італ. Слова „фашіо” – пучок, зв’язка).
Революційні події 1920 року змусили фашистів зайняти ту класову позицію, яка відповідала їх дійсним цілям.
Бойові групи фашистів, керовані демобілізованими і озлобленими армійськими офіцерами, громили і знищували
народні будинки, створені на гроші робітників, робочі клуби, друкарні, що належать прогресивному руху, та ін.
Масовому терору піддалися керівні діячі робочих союзів, селянських об'єднань, кооперативів. Нічого подібного
Італія ще знала. Уряд не тільки не заважав фашистам, але навіть заохочував їх. Фашизм одержує могутніх
покровителів в особі Загальної конфедерації промисловців і поміщицьких союзів. Разом із заступництвом почали
поступати гроші. Чисельність фашистських організацій зростає.
У 1922 році, скориставшись слабкістю уряду (а ще більше розколом робочого руху), фашистське керівництво
створює комітет для захоплення влади і спрямовує 40 тисяч своїх «чорносорочечників» – членів штурмових бригад
– в похід на Рим. Уряд мав всю нагоду швидко і остаточно присікти путч, але король і його оточення ухвалили
інше рішення: глава партії фашистів Муссоліні був призначений прем'єр-міністром Італії. Новий уряд розпочав з
відміни указу про право селян захоплювати необроблювані землі, з реакційних змін в робочому законодавстві, зі
встановлення жорстокого контролю над профспілками, з переслідування демократичних організацій. Фашистські
бойові загони зробилися частиною репресивного урядового апарату.
У 1924 році фашисти перемагають на виборах – вони одержують одну третину голосів. Після їх приходу до влади
були заборонені демократичні свободи, закрита опозиційна преса. Тисячі демократів були убиті по суду і без
суду, кинуті в концентраційні табори, де їх чекала та ж смерть, тільки повільна і болісна.
Для італійського фашизму була характерна тенденція «вождізму» – одноосібної диктатури. Вже закон 1925 року
"Про повноваження глави уряду" робив прем'єр-міністра таким, що не підпорядковувався парламенту. Його колеги
по міністерству, його міністри перетворилися на простих помічників, відповідальних тільки перед своїм
«вождем»; вони призначалися і зміщувалися за волею останнього. Друга тенденція руху стосувалася фашистської
партії: вона стала складовою частиною державного апарату. Партійні з'їзди були відмінені, рівно як і інші
форми партійного «самоврядування». Велика рада фашистської партії складалася з урядовців за посадою і за
призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші
законопроекти, від неї виходили призначення на відповідальні пости. Статут партії затверджувався
королівським декретом; офіційний керівник партії («секретар») призначався королем за уявленням глави уряду.
Третя тенденція може бути визначена словом «терор». Фашистський режим не міг інакше триматися, окрім як
засобами масового придушення, кривавими розправами. Значно підвищується значення поліції. Крім загальної
поліції існували: "організація охорони від антифашистських злочинів", "особлива служба політичних
розслідувань", "добровільна міліція національної безпеки". Для розправи з ворогами режиму були створені
особливі комісії, названі "поліцейськими судами". Членами цих комісій були посадовці фашистського репресивного
апарату: начальник поліції, прокурор, начальник фашистської міліції і ін.
Італія першою показала приклад можливості приходу до влади соціально-агресивних, шовіністичних сил, які на
словах виступали на захист народу, а реально проводили політику масового знищення незадоволених режимом.
2. ВИНИКНЕННЯ ФАШИЗМУ В ГЕРМАНІЇ
Другою країною в Європі, де переміг фашизм, стала Германія. Історія німецького фашизму веде свій початок з
націонал-соціалістичної партії. Вона виникла в 1919 році, коли значна частина населення країни була шокована
поразкою у Першій світовій війні. Програма партії була розрахована на всіх незадоволених – від відсталих
робітників до підприємців. Вона сповіщала створення нового німецького «рейху», великої імперії, «викорінювання
марксизму і комунізму», фізичне винищування євреїв, які були обвинувачені у поразці в війні.
Результати листопадових виборів 1932 до парламенту були невтішними для фашистів. Попередні результати говорили
про значне посилення німецьких комуністів. На спеціальній нараді, що відбулася в січні 1933 року, правлячі
кола країни вирішили призвати до влади Гітлера, щоб не допустити панування комуністів. Крім того, гітлерівці
удалися до провокації. У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будівлю рейхстагу і оголосили, що це
зробили комуністи. В результаті цього компартія була скомпрометована, і прихильність електорату перейшла на
бік фашистської організації.
Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччині:
а) монополісти знайшли в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;
б) середній клас країни і деякі шари селянства бачили в демагогічних обіцянках гітлерівської партії можливість
здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних зростанням монополій і посилених кризою;
в) робочий клас Німеччини виявився розколеним і тому роззброєним: комуністична і соціал-демократичні партії,
які були закликані захищати інтереси робітників, діяли не спільно, а знаходилися у стані протистояння.
Державний лад, політичні режими фашистської Італії і гітлерівської Німеччини мають значну кількість схожих
рис. Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цим
цілям служила ціла серія надзвичайних декретів, які були оприлюднені в перші місяці 1933 року.
Лютневий декрет 1933 р., названий «В захист народу і держави», відміняв свободу особи, слова, друку, зборів.
Ще один «надзвичайний» декрет цього ж року – «В захист німецького народу» – наділяв необмеженими
повноваженнями поліцію. Нечувані репресії обрушилися перш за всіх і більше всіх на комуністів. Депутати
компартії в рейхстагу були позбавлені мандатів і арештовані. Сама партія була заборонена (березень 1933
року), її преса закрита.
Серпневий закон 1934 року знищував посаду президента, а його повноваження передавав "фюреру" – Гітлеру, який
одночасно залишався главою уряду і партії. Ні перед ким не відповідальний, «фюрер» міг перебувати в цій ролі
довічно.
Рейхстаг зберігався, але тільки для парадних демонстрацій. Іноді – в демагогічних і зовнішньополітичних –
гітлерівці проводили «народні опитування». При цьому наперед оголошувалося, що всякий, хто скористається
правом голосувати таємно, вважатиметься «ворогом народу». Як і в Італії, в Німеччині були знищені органи
місцевого самоврядування. Розподіл на землі, а відповідно з тим земельні ландтаги, скасовувалися "в ім'я
єдності нації". Управління областями доручалося посадовцям, яких призначав уряд.
Формально не відмінена Веймарська конституція припинила свою дію.
3. ИСПАНСКИЙ ФАШИЗМ
Особливу роль в історії передвоєнної Європи зіграло встановлення фашистської диктатури в Іспанії. Перший її
період припадає на 1923-1939 рр. Військовий переворот, здійснений генералом Прімо де Рівера в 1923 році за
прямим сприянням монархії, завершився розгоном парламенту, відміною буржуазних свобод і конституційних
гарантій (особистої недоторканності), розпуском політичних партій, переходом влади в руки військової хунти.
Військовому перевороту допомогла колоніальна авантюра Іспанії в Марокко. Ганебні поразки іспанської армії
підсилили загальну незадоволеність брудною війною, а заразом і урядом, який її вів. Відмінивши декрет про
8-годинний робочий день і заборонивши страйки під страхом кримінального покарання Прімо де Рівера прагнув
зміцнити панування буржуазії над робочим класом введенням корпоративної системи за італійським зразком.
Однак народ Іспанії не підкорився узурпаторам. Революція, яка вибухнула у 1931 році ліквідувала і воєнну
хунту, і монархію. Як і в Італії, створювалися «корпорації» (об’єднання), складені з підприємців,
представників проурядових профспілок і державних урядовців. Характерною особливістю цього періоду стала
боротьба за владу між представниками різних політичних течій. Тоді як робочий клас був розколений з вини
соціал-демократичних лідерів, а компартія залишалася недостатньо сильною, реакція, багата і могутня,
об'єднується в так звану Іспанську конфедерацію автономних сил, що мала профашистську (праву) орієнтацію. На
