Тема: Доповідь Без минулого немає майбутнього
Предмет: українська мова
Вид: доповідь
Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього.
Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки,
соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу – ось питання, на які має відповісти минуле.
Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись,
засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без
коріння, – легка здобич для невсипущого Зла.
Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за
потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття
наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека
історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки
глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не
зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут
спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати.
І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може
тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. Особливо, якщо це стосується чогось нам
непотрібного, можливо, навіть ганебного,бо в кожного свої скелети у шафі.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали
цього досвіду, то жити б змогли без помилок. Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо
вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм
поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ
сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою
життя. І ,здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна
казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної
мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження,
ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що
приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної
аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію
можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто,
адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш:»Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче
повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Я не закликаю цілком і повністю поринати у історичний потік з головою, не кажу , що історію ми маємо знати «на
зубок», але те, що було з нами і нашим народом колись, безперечно, має неабияке значення. Воно слугує нам
взірцем або яскравим прикладом помилки. Що ж стосується кожного з нас особисто, то, на мою думку, не варто
жити минулим. Данте писав: «Спалені мости у минулому, нам відкривають шлях у майбутнє», а отже, пам’ятати ми
маємо як хороше, так і погане, з вірою крокуючи у світле майбутнє.
Свята істина полягає в тому, щоб нічого не відкидати від досягнутого, а лише додавати. Культура є там, де є
спадковість, пам’ять про минулі покоління. Без знання минулого - немає майбутнього. Знання минулого – ключ до
розуміння і сучасного, і майбутнього. Людина, яка не знає і не любить минулого, не має і майбутнього. Потрібно
оглядатись назад, щоб краще бачити вперед.
Для кожного народу знання історії – це щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни,
рідного краю, власної родини є патріотом. Атрофія, втрата історичної пам’яті перетворює націю у населення.
Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й
полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них
живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання – не просто нагромадження давно минулого, а
передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних
перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в
підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску.
Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо
прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.
Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна
значимість пам'яті. Безпам'ятство – це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб
не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.
Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним
інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його
форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю
усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на
моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема
й совісті. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться
добром чи злом.
