Заказ 643. Історія філософії
Тема: „Особливості та здобутки німецької класичної філософії”Зміст
Вступ
Німецька філософія кінця XVIII – першої половини XIX століття є завершенням традиції класичної європейської
філософії в цілому. Хоча всі представники цього етапу розвитку філософії – самобутні і яскраві мислителі, їх
об'єднує специфіка проблем, які розроблялися, і спільність дослідницьких принципів. Традиційно німецьку
класичну філософію пов'язують з іменами Іммануїла Канта, Іоганна Готліба Фіхте, Фрідріха Вільгельма Шеллінга,
Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Людвіга Фейєрбаха.
Всі представники цього напряму європейської філософії поставили філософію в "серце" культури, показали її
невіддільність від духовного життя суспільства, функцію критично-рефлексії філософії розглядали як її
соціальну місію. Німецька класична філософія – яскраве підтвердження положення про те, що окремі періоди в
філософії є ланками єдиного ланцюга її розвитку, який може не співпадати з соціально-економічним і культурним
розвитком, а за рівнем та за значенням – набагато його переважати.
1. Об’єктивний ідеалізм І. Канта та Ф. Шеллінга.
Знаходячись у центрі Європи, Німеччина не могла уникнути впливу тих змін, які вже відбулись і відбувалися в
тодішній Європі. Заряджена енергією змін, німецька дійсність реалізувала її в сфері чистої думки, так би
мовити "ідеально", а не на барикадах і в революційних війнах: свої прагнення та ідеали німці винесли в сферу
мислі і саме вона стала тим полігоном, на якому вони "програли" варіанти можливих рішень найбільш актуальних
проблем, не порушуючи існуючі порядки і усталений спосіб життя своїх співгромадян.
Раціоналізму німецької філософії сприяв і національний менталітет німців, де навіть молоді люди, за висновком
Гете, "загрузли в ідеях і здатні цікавитись тільки найвищими проблемами умоглядності", а студентські програми
перевантажені науково-пізнавальним матеріалом, і тільки "років десь через сто ми, німці, зуміємо, нарешті,
стати не абстрактними вченими і філософами, а людьми". Історично обумовлений і характерний для представників
німецької класичної філософії раціоналізм не завадив їм виразити в своїх працях потребу історичного процесу в
змінах, перетвореннях, в переході суспільства на новий історичний ступінь, в наданні ваги людській
індивідуальності, в її праві на власне „Я” і свободу, на активність і участь в історичному процесі. Не
випадково німецька класична філософія починається з суб'єктивного ідеалізму І.Канта і метафізичного способу
філософствування, а проблема особистості, її дієвості і свободи, розумності і творчості стає для неї
наскрізною.
Філософія І.Канта (1724 – 1804) є, з одного боку, продовженням просвітницької концепції розуму і розумності,
чому в значній мірі сприяла та обставина, що він першу половину свого життя був видатним
ученим-природо-знавцем, а з другого – критиком Просвітництва, переконаного в безмежних можливостях розуму, а,
відповідно, і прогресу суспільства, який вважався продуктом розвитку науки. Якщо попередники Канта, включаючи
Ф.Бекона і Р.Декарта, були онтологістами в теорії пізнання, тобто – визначальним у них була винятково
субстанція з її структурою, а суб'єкт трактувався як завада, то Кант розглядає пізнання як діяльність, що
протікає за власними законами, а її предмет, засоби і результат визначає суб'єкт. Для Канта суб'єкт не просто
одиниця, "абстрактна душа", "свобода волі", а носій духовності і суб'єкт духовного освоєння світу, суб'єкт
знань і культури.
В суб'єкті Кант відрізняє два рівні, два прошарки – емпіричний і транцедентальний. До емпіричного Кант
відносить індивідуально-психічні особливості людини, до трансцедентального – загальні визначення, які
складають її приналежність як таку. Емпіричний рівень дає тільки вірогідне (апостеріорне) знання, яке
ніскільки не наближає нас до пізнання "речей в собі", тобто матеріальних предметів, оскільки викликані ними в
людині відчуття не містять у собі ніякого знання. Джерелом знань є незалежні від досвіду і передуючі
(апріорні) йому форми пізнання, до яких Кант відносив простір і час, у які вкладаються і немовби
упорядковуються відчуття.
Цю здатність підводити різноманітний матеріал під єдині поняття і конструювати предмети відповідно до
апріорних форм мислення, категорій Кант називає розсудком. Тому не форми нашого розуму узгоджуються з речами і
предметами дійсності, а навпаки, речі і предмети дійсності узгоджуються з розумом: „Наш розум може знайти і
знаходить тільки те, що він сам вклав в неї до досвіду і незалежно від досвіду”
Кант І. Критика практичного Розуму, К., Юніверс, 2004. – С. 89. . Тобто, у Канта гносеологія займає місце
онтології, а діяльність суб'єкта вперше в історії філософії постає як основа, база дослідження, а предмет
пізнання – лише як наслідок. Однак розсудок як такий, зауважує Кант, не має цілі, тобто рушійного стимулу,
тому він не має найвищої пізнавальної здатності і сам потребує стимулу і керівництва.
Таку здатність Кант приписує розуму. Якщо розсудок оперує тільки обумовленим і обмеженим, то розум здатний
одержати абсолютне знання, або, за Кантом, абсолютну безумовність як першопричину всього ряду явищ і всієї їх
сукупності. Таке безумовне розум пропонує у вигляді ідеї. Найвищою ідеєю всього безумовного Кант називав ідею
душі. Ідеї як уявлення про цілі і завдання пізнання, спонукають розум до діяльності і регулюють цю діяльність,
підносять наш розум у бажанні осягнути абсолютний початок всього, включаючи Бога, як трансцедентне і доступне
лише вірі, яка спирається на постулати практичного розуму. Світ „речей у собі” відкривається не науці, а
практичному розуму, або розумній волі, яка і керує вчинками та поведінкою людини. Воля дозволяє визначити свої
дії загальним, "цілями розуму", а, відповідно, уникати егоїстичних намірів і бути вільним.
Свобода, за Кантом, є незалежність від визначальних причин світу, що чуттєво сприймається. Тільки в світі
свободи розумна істота може "починати ряд", виходячи з понять розуму, зовсім не будучи детермінованою
природною необхідністю. Принцип світу свободи проголошує: розумна істота є ціль сама у собі, і до неї не можна
ставитися як до засобу для чогось іншого. З цього положення Кант виводить моральний закон: "Роби так, щоб
максіма твоєї волі могла водночас мати силу принципу загального законодавства". Тому людина, виконуючи
моральний закон, повинна долати свої чуттєві схильності та уникати задоволень і насолод як протилежного
моральним принципам, отже їй треба відмовитись від ілюзій, що це вже саме собою приносить щастя.
У цілому філософії Канта, як тій, що виникла і сформувалася в перехідний період у соціально-економічному і
духовно-культурному житті Європи, характерна двоїстість і суперечливість, певний дуалізм і агностицизм. Його
намагання зняти "корабель пізнання" з мілини, на яку посадив його Д.Юм і обіцянка дати цьому кораблю
"керманича" у вигляді "критичного розуму" озброєного апріорними знаннями і формами мислення, не дали бажаного
результату. Його висхідну позицію апріоризму, спробу пізнати до того, як почати пізнання, Гегель розцінив як
намір „навчитись плавати до того, як кинутись у воду”. Невиправданим є і роз'єднання емпіричного і
теоретичного рівнів знань, відчуттів і понять, наукового пізнання і моралі, емоційно-особистого і
раціонально-нормативного.
Серед здобутків Канта в сфері філософії слід, насамперед, відзначити те, що він основу науки побачив не в
споглядальності, а в діяльності, не в пасивному відображенні, а в конструюванні; що він підняв роль розуму як
прояв активності людини, суб'єкта – ініціатора і виконавця пізнання, діяльність якого стала на місце
субстанції попереднього раціоналізму і протікає за своїми власними законами. Відстоюючи право особистості на
активність та ініціативу, свободу і гідність Кант виступав як гуманіст і громадянин, прибічник суспільної
злагоди і противник насильства і воєн.
Ф.-В. Шеллінг (1775 – 1854) створив філософську систему об'єктивного ідеалізму як своєрідну реакцію на
філософію Канта, "абсолютне Я" якого було перенесене на природу, а природа трактується як історично
послідовні стадії розвитку ідеї від нижчих форм до вищих, в основі яких лежить несвідоме життя розуму.
"Абсолютне Я" у Шеллінга перетворилось у божественний початок світу, разом з тим наближуючись, по суті, до
