Заказ 1428. Психологія
Курсова: Акцентуації характеру у підлітковому віціЗміст
Вступ
Актуальність дослідження. Виховання молоді завжди потребувало до себе прискіпливої уваги спеціалістів:
психологів і педагогів. Формування нового члена суспільства вважалося справою державної важливості, запорукою
створення гуманного та гармонійного суспільства. Особливо це важливо в наші часи, коли український соціум
підвернений дії численних криз та катаклізмів. По-перше, йде злам колишніх світоглядних стереотипів, коли
людину виховували на інших принципах і підходах. По-друге, сама соціальна реальність, коли в країні
з’являються нові типи людей, вимагає враховувати з найбільшою точністю їх ділові, психологічні і моральні
якості. По-третє, зростання бідності сприяє появі так званих „важких”, педагогічно занедбаних дітей з числа
безпритульних. Всі вони потребують уваги і підтримки з боку держави та суспільства.
Особливо важкою є робота з „дітьми вулиць”, вихованцями закладів інтернатного типу. Педагоги повинні з високою
точністю визначити, що є головною причиною відхильної поведінки, намітити ефективні шляхи повернення їх до
нормального суспільного життя. Значну складність в виховній роботі випробують й вчителя загальноосвітніх шкіл,
які все гучніше заявляють про поступове зростання загального підвищено-збуджувального стану своїх підопічних.
У другій половині ХХ століття роботи К. Леонгарда щодо акцентуацій особистості викликали неабиякий інтерес
всіх психологів і педагогів. Саме ця теорія дозволила по-новому подивитися на відхилення в поведінці
підлітків, створити методики, котрі дозволяли б не тільки визначити риси характеру, які є акцентуйованими, а й
проводити ефективну роботу з усунення причин, що їх викликали. При цьому виникло декілька напрямів дослідження
акцентуацій.
Медичний напрям, який розглядає акцентуації відносно виникнення розладів психіки – неврозів, реактивних
станів, психозів – представлений працями П.Б. Ганнушкіна, А.Є.Лічко; соціально-правовий, що розглядає
взаємозв’язок акцентуацій із девіантними формами поведінки представлений роботами Т.В. Драгунова, М. Раттера,
В.А. Татенко; соціально-психологічний, котрий розглядає акцентуації як фактор виникнення форм дезадаптації –
розробками Г.В. Бурменскої, В.Л. Мясищева, Т.М. Титаренко; психолого-педагогічний, що розглядає акцентуації як
причину особистісних труднощів учнів у навчальній діяльності та спілкуванні – працями Л.Н. Анциферової,
Е.Г. Ейдеміллера, О.В. Скрипченко.
Однак дослідження акцентуацій не отримали широкого та беззастережного схвалення науковцями всіх галузей і
напрямків психологічної науки. В першу чергу це відбулося через принципові протиріччя щодо визначення
особистісної сфери індивіда та місця та ролі характеру в ній. Велика частина психологів, як і раніш, виходила
з патопсихологічної оцінки відхильної поведінки індивіда.
Дане дослідження ставить собі за мету систематизувати та узагальнити напрацювання вчених в області акцентуацій
характеру, зробити спробу підтвердження дієвості і ефективності даного підходу.
Об’єктом дослідження – виступає особистісна сфера індивіда. Предметом дослідження – акцентуйовані риси його
характеру.
Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань:
вивчити та проаналізувати вихідні фундаментальні положення щодо акцентуацій особистості;
узагальнити напрацювання психологів щодо класифікації та типологізації акцентуйованих рис характеру,
встановити їх зв’язок з подібними патопсихологічними рисами;
експериментально підтвердити дієвість підходу акцентуйованих особистісних якостей.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань було використано такі теоретичні методи: аналіз,
осмислення й узагальнення психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження; емпіричні методи:
спостереження, тестування, метод експертних оцінок, індивідуальні та групові бесіди. В якості емпіричного
інструментарію був застосований особистісний опитувальник Г. Шмішека.
Розділ І
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АКЦЕНТУАЦІЙ ХАРАКТЕРУ
1.1. Сутність акцентуацій характеру, їх відмінність від патологій психічного розвитку.
У психології, разом з поняттям „риса характеру”, „особливості характеру”, існує і поняття „акцентуації
характеру”. Поняття „акцентуації” вперше ввів німецький психіатр і психолог Карл Леонгард (1968). Ним же була
розроблена і описана відома класифікація типів акцентуації особистості. У нашій країні набула поширення інша
класифікація, запропонована відомим дитячим психіатром А.Є. Лічко. Проте і в тому, і в іншому підході
зберігається загальне розуміння значення акцентуації.
У найлаконічнішому вигляді акцентуацію можна визначити як дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофовану
означеність окремих його рис, що обумовлює підвищену уразливість особистості відносно певного роду дій і
утрудняє її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях. При цьому важливо відзначити, що виборча уразливість
відносно певного роду дій, що має місце при тій або іншій акцентуації, може поєднуватися з хорошою або навіть
підвищеною стійкістю до інших дій. Аналогічно, утруднення з адаптацією особистості в деяких специфічних
ситуаціях (що зв'язані з даною акцентуацією) можуть поєднуватися з хорошими і навіть підвищеними здібностями
до соціальної адаптації в інших ситуаціях. При цьому ці „інші” ситуації самі по собі можуть бути об'єктивно
складнішими, але не зв'язаними з даною акцентуацією.
У роботах К. Леонгарда використовується як словосполучення „акцентуйована особистість”, так і „акцентуйовані
риси характеру”, причому головним залишається все-таки поняття „акцентуація особистості” [9; с. 12]. Сама
класифікація К. Леонгарда є класифікацією акцентуйованих особистостей. У свою чергу, деякі психологи
вважають, що правильніше було б говорити про акцентуацію характеру, тому що насправді саме про особливості
і типологію характеру тут і йде мова. Швидше за все, справедливо використовувати обидва терміни – і
„акцентуйована особистість”, і „акцентуація характеру”. У вітчизняній психології склалася традиція чітко, а
іноді і різко підкреслювати відмінність понять „особистість” і „характер”. При цьому мається на увазі, що
поняття особистості є більш широким – воно включає не тільки характер, а й спрямованість, мотиви, установки,
інтелект, здібності і т.д. Тим часом західні психологи, кажучи про „особистість”, часто мають на увазі її
характерологію. Для цього є певні підстави, оскільки характер – це не тільки базис особистості, але перш за
все інтеграційне утворення. У характері знаходять своє відображення система відносин особистості, її
установки, орієнтації і т.д. Якщо ж звернутися конкретно до описів різної акцентуації характеру (все рівно,
в якій типології – К. Леонгарда або А.Є. Лічко), то легко побачити, що істотна їх частина характеризує саме
особистість в її різних аспектах. Очевидно дійсно цілком допустимо в рівній мірі і в рівному значенні
використовувати обидва терміни – акцентуйована особистість і акцентуація характеру.
Одним з поширених хибних поглядів на акцентуацію є її трактування як певного виду патологій психологічного
розвитку особистості. Дуже часто таку інтерпретацію можна знайти у вельми солідних публікаціях. Проте
ототожнення акцентуації з психопатологією характеру неправомірне. Можливо, цей помилковий стереотип був
закріплений і набув таке помітне поширення тому, що саме поняття «акцентуація» з'явилося і спочатку уживалося
переважно в клінічній психології. Втім, вже в роботах К. Леонгарда спеціально підкреслювалося, що
акцентуйована особистість не синонімічна патологічній. Інакше нормою слід було б рахувати тільки середню
посередність, а будь-яке відхилення від неї розглядати як патологію. К. Леонгард навіть вважав, що людина без
натяку на акцентуацію хоча і не схильна розвиватися в несприятливу сторону, але так же маловірогідне, що вона
