Тема: Шпаргалки Історія мистецтва та архітектури
Предмет: Історія мистецтва та архітектури
Вид роботи: Шпаргалки
Кількість сторінок: Мова: українська
Строк здачі: 11/01 Зміст
МИСТЕЦТВО ФРАНЦІЇ ХІХ – ПОЧАТКУ XX СТ.
1. Культурно- історичні реалії XIX ст. та художня концепція романтизму.
Романтизм (фр. romantisme) – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у
Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив
інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виник після французької революції, в умовах
утверджуваного на зламі 18-19 ст. абсолютизму. Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і
застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму
стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і
народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого
(історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у
фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових
літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Особливість романтизму полягає у притаманному йому методі образного віддзеркалення життя, в якому прагнення
художника виразити своє відношення до того, що зображується переважає над точністю передачі фактів самої
дійсності, що додає художньому твору певну піднесеність, гостру емоційність. Романтичний тип творчості перш
за все характеризується тенденцією до перетворення дійсності. Цим він відрізняється від реалізму, який при
всій активності відношення письменника до дійсності зберігає конкретність, об'єктивність в зображенні
життєвого процесу. При цьому і реалізм і романтизм, кожен по-своєму, відображають одні і ті ж закономірності
життєвого процесу. Всі романтики були ярими супротивниками жанрових і стильових канонів, прийнятих
класицизмом, вимагали свободи імпровізації і природності. "Розвінчуючи класицістську теорію високих і низьких
жанрів, романтична творчість йшла на сміливі експерименти" [2; с. 221].
2. Академічне мистецтво. Творчість Д. Енгра
Академізм (фр. academisme) – напрям в європейському живописі XVII –XIX століть. Академічний живопис виник в
період появи та розвитку в Європі академій мистецтв. Його стилістичною основою на початку XIX ст. був
класицизм, в другій половині XIX ст. – еклектизм (змішання стилів). Академізм став тією основою, яка
виявилася здатною сприйняти і переробити всі стильові тенденції мистецтва XIX століття, які динамічно
змінювали одна одну. Академізм виріс на наслідуванні зовнішнім формам класичного мистецтва. Послідовники
характеризували цей стиль як "розмірковування над формою мистецтва стародавнього античного світу і
Відродження". Академізм допомагав в компоновці об'єктів в художньому утворенні, втілював в собі традиції
античного мистецтва, в яких ідеалізується образ натури, компенсуючи при цьому норму краси. Якнайповніше
академізм в живописі виразив себе в історичній картині. Історичний жанр традиційно розглядався академіями
мистецтв як найважливіший.
До представників академізму відносять Жана Енгра, Олександра Кабанеля, Уїльяма Бугеро у Франції і Федора
Бруні, Олександра Іванова, Карла Брюллова в Росії [1; с. 39].
Енгр (Ingres) Жан Огюст Доміник (1780 – 1867), французький живописець, представник академізму. Він писав
картини на літературні, міфологічні, історичні сюжети ("Юпітер і Фетіда", 1811; "Обітниця Людовика XIII";
"Апофеоз Гомера", 1827). Особливе місце у його творчості займають портрети – вони вирізняються точністю
спостережень і граничною правдивістю психологічної характеристики (портрет Л.Ф.Бертена, портрет Ф. Рів'єра),
є ідеалізовані і разом з тим повні гострого відчуття реальної краси ню ("Купальщица Вольпенсон", 1808,
"Велика одаліска", 1814). Твори Енгра, особливо ранні, відмічені класичною стрункістю композиції, тонким
відчуттям кольору, гармонійністю ясного, світлого колориту, але головну роль в його творчості виконував
гнучкий, пластично виразний лінійний малюнок. Енгр – автор блискучих олівцевих портретів і натурних студій.
3. Творчість Т. Жеріко
Жеріко (Gericault) Теодор (1791 – 1824), французький живописець і графік, представник романтизму.
Як мандрівник Жеріко відвідав Італію (1816 – 1817), Великобританію (1820 – 1822), Бельгію (1820), працював в
Парижі. Зберігши властиве мистецтву класицизму тяжіння до узагальнено-героїзованих образів, Жеріко першим у
французькому живописі "виразив властиве романтизму гостре відчуття конфліктності світу, прагнення до втілення
драматичних явищ сучасності і сильних пристрастей" [2; с. 242].
Ранні твори Жеріко відобразили героїку наполеонівських воєн ("Офіцер кінних єгерів імператорської гвардії,
який йде в атаку", 1812, "Поранений кірасир, що покидає поле бою", 1814, – обидва в Луврі, Париж). Ці твори
виділяються емоційністю образів, динамічністю композиції і колориту, в якому переважають темні, жваві
інтенсивними колірними відтінками тони.
Після поїздки до Італії в живописі Жеріко посилюється узагальнена монументальність форм, композиція стає
впорядкованою, колорит майже монохромним ("Біг вільних коней в Римі", 1817, Лувр, Париж). Одна з центральних
в творчості Жеріко робіт – картина "Пліт «Медузи»" (1818 – 1819, Лувр, Париж) – написана на гострозлободенний
сюжет, в основі якого – трагедія пасажирів загиблого фрегата «Медуза», які опинилися посеред океану на плоту.
Жеріко розкриває в картині складну гамму людських відчуттів – від повного відчаю і апатії до пристрасної
надії на порятунок.
Уявлення про художника-романтика як про вільну, незалежну, глибоко емоційну особистість Жеріко виразив у
ряді портретів ("Портрет двадцятирічного Делакруа", 1819) і автопортретів. Істинний гуманізм Жеріко втілений в
серії портретів психічнохворих (близько 1822 – 1823рр.). Жеріко виступив як піонер літографії у Франції (серія
"Велика і мала англійські сюїти", 1820 – 1821). Пристрасний любитель і знавець коней він часто зображував їх у
своїх картинах: "Дикі коні" 1817, "Сірий в яблуках кінь" 1820, "Два поштові коні" 1823 та ін.
4. Творчість Е. Делакруа.
Делакруа (Delacroix) Ежен (1798 – 1863), французький живописець і графік. Пафос і драматичне напруження творів
Делакруа, зробило його яскравим виразником і главою романтизму у французькому образотворчому мистецтві.
Повна емоційної напруги і похмурого трагізму картина Делакруа "Данте і Вергілій" ("Човен Данте", 1822); духом
активного протесту проти жорстокості і насильства, глибокого співчуття до бід грецького народу пронизана
"Різанина на Хіосі" (1823-1824). Художник віддавав перевагу сюжетам, повним драматизму і внутрішньої
напруженості ("Страта дожа Маріно Фальєро", 1826; "Смерть Сарданапала", 1827). Він нерідко черпав мотиви в
творах У. Шекспіра, І.В. Гете, Дж. Байрона, В. Скотта, звертався до подій Великої французької революції,
інших епізодів національної історії ("Битва при Пуатьє", 1830). Органічний синтез героїчної дійсності і
символіки, прекрасної романтичної мрії про свободу досягнуто ним в картині "Свобода, що веде народ" (1830).
Після подорожі до Північної Африки Делакруа виконав ряд картин, відмічених не тільки романтичною барвистістю
і інтересом до східної екзотики, але й відтворенням своєрідності національного побуту і характерів ("Алжирські
жінки", "Арабські комедіанти", "Полювання на левів в Марокко").
Делакруа працював також у області психологічного портрета ("Ф.Шопен") і монументального живопису (розпис
палацу Бурбонів в Парижі). Високі декоративні якості, вільний політ фантазії, живописний розмах, але разом
