Заказ 486. Політологія.
Історія світової політичної думкиЗміст
Вступ
Політологія як наука зародилася ще в античні часи. Вже тоді людям необхідно було узагальнити та пояснити
явища, які відбувалися в сфері управління державою, міжнародних стосунків. На базі висновків, які
відпрацьовувалися політологами, будувалися відносини між соціальними елементами, суб’єктами держави і
міжнародних зв’язків. Розвиток політичної думки сприяв більш глибокому осмисленню тих процесів, що відбувалися
в суспільстві.
В різні часи розвиток політичних концепцій відбувався на різних теоретичних і духовних засадах. Політологія
пройшла тривалий шлях свого розвитку від ідей античності до сучасної плюралістичності думок.
1. СТАРОДАВНІЙ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
1.1. Політична думка Стародавнього Заходу
У розвиток політичної думки Заходу найвизначніший внесок зробила Стародавня Греція. Мислителі античної Еллади
досить швидко подолали шлях від міфу до теорії. Та це й не дивно, оскільки форми правління тут швидко
змінювалися: монархія – аристократизм – рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе політичне життя сприяло
розвитку теоретичної думки та постійним пошукам досконалішої політичної системи.
Основною формою державного устрою у Греції були невеличкі міста-держави, які мали спільну мову, релігію та
культуру, проте постійно воювали між собою, так само як із зовнішніми ворогами. Словосполучення
“місто-держава” давньогрецькою звучить як “поліс”, звідки й походить поширений нині термін “політика”.
Розміри полісів були невеликими. За найкращих часів навіть Афіни мали не більш як 35–40 тисяч жителів.
Невисока населеність полісів не сприяла формуванню бюрократії та регулярної армії, а це, зрештою, спричинювало
політичну нестабільність і постійні зміни політичних форм. Життя людини в полісі жорстко регламентувалося
правом або звичаєм, і в цьому контексті поліс був тоталітарним відносно особистості.
У сучасному розумінні поліс є політично організованим суспільством, і це поняття, безперечно, є ширшим за
поняття держави. Життєдіяльність поліса надавало надзвичайно цінний емпіричний матеріал для політичного
аналізу, який здійснили грецькі мислителі, насамперед Платон і Арістотель.
Платон (427–347 рр. до н. е.) вважається автором філософської системи об’єктивного ідеалізму. Він одним із
перших окреслив предметне коло політики, створив картину ідеального суспільства, що знайшло відображення в
його праці-діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони” .
Платон – прихильник жорсткої соціальної ієрархії. На його думку, все суспільство має поділятися на правителів
(філософів), воїнів і виробників (ремісників і землеробів). Приналежність до станів визначається не особистими
якостями, а походженням людей.
Платон вважав, що треба ліквідувати приватну власність серед правителів і стражів. Останнім заборонялося мати
сім’ю. Жінки й діти, на його думку, мають бути спільними, а останніх мусить виховувати держава. Ці обмеження
не поширювалися на виробників. Проте за певну свободу приватного життя й економічної діяльності вони мали
платити громадянським безправ’ям – не брати участі в управлінні державою.
Платон регламентує всі сторони людського життя: економічні та соціальні відносини, матеріальні умови,
дітонародження, виховання, культуру, думки людей. Привертає увагу типологія форм держави, яку він запозичив у
Геродота. Серед законних форм держави Платон найгіршою вважає демократію. Проте вона, на його думку, все-таки
краща за олігархію та тиранію.
Арістотель. Арістотель (384-322 рр. до н.е.), який був учнем Платона, вважають засновником політичної науки,
який створив власну світоглядну систему. Він зробив політику предметом емпіричного дослідження,
проаналізувавши разом з учнями 150 конституцій держав і відповідних проектів. Політичні погляди філософа
найповніше висвітлено в його працях “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” та ін.
Політика, за Арістотелем, визначається як наука про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та
етику. Як і Платон, його талановитий учень не вийшов у своєму політичному аналізі за межі полісу,
характеризуючи решту видів державної організації варварського світу як нижчий рівень, що не досяг політичних
висот. Арістотель вважав, що людина є “твариною політичною”, а тому поліс – це суспільство, держава –
“творіння природи”, продукт природного розвитку.
Арістотель критикує платонівський “комуністичний проект”. Він переконаний, що приватна власність (у розумних
межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення. Арістотелю більше до вподоби
нагромадження багатства завдяки створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції. Його
ідеал: власність – приватна, її плоди – для загального блага.
Арістотель розвиває й свою типологію форм правління. Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління,
але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію. Найкраща форма — політія, “золота середина”, що
поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії.
Давній Рим. Політико-правова думка Риму розвивалася на базі інституту сім’ї, а політичне життя відбувалося за
законами, що охоронялися від монарха і громади й реалізовувалися під наглядом монарха. Революційним щодо
підходу до права був поділ права у V ст. до н. е. на громадянське, державне й приватне (перша кодифікація).
Республіканський Рим, ґрунтуючись на досягненнях грецької політико-правової думки, розвинув інститут
громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги перед державою. Цей інститут постійно
розширювався: спочатку громадянами були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше – вільні
жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх посад, апелювати до народу проти смертних
вироків, безчесних покарань (розп’яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.
Але згодом республіканська ідея згасає й поступається імперській, коли Сенат перетворюється на дорадчий орган,
а імператор – на необмеженого правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і на зламі І
ст. до н. е. міцно стає на ноги.
Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обґрунтування абсолютної влади
правителя домінує не тільки в Римі, а й у Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на політичному
міфі божественного походження влади. Це дає підстави говорити про можливість існування певного першоджерела, з
яким були ознайомлені представники тодішньої політичної еліти людства.
1.2. Християнська політична думка
У середні віки (V–ХVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній
Європі, поступається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало
питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава).
Християнська політична думка має в своїй основі принципи християнства, яке виникло виникло в І ст. до н. е. в
римській провінції Іудея. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.
У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна
сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у
тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.
Християнська релігія мала кілька переваг в порівнянні з язичеством античності: була космополітична,
декларувала нові морально-етичні цінності – спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за
працею або потребою. Це дає змогу говорити про певний комунізм перших християнських релігійних громад.
Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та
централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою,
заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легітимізації.
З часом християнство перетвориться з катакомбної на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.).
Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади,
яка стає провідною для політичної думки на багато століть.
