Тема: Антична етика як вчення про добродійність досконалої особистості
Предмет: етика та естетика
Вид роботи: к/р
Кількість сторінок: 7 Мова: українська
Строк здачі: 20/09
Зміст
Вступ
Античний період розвитку західноєвропейської цивілізації повний теоретичними розробками мислителів. Їхні думки
до сих пір знаходять відгук в душах і серцях людей. Особливо багато корисного ми знаходимо в творах
філософів, які присвятили свої пошуки питанням морального вдосконалення людини.
Благодійність досконалої особистості – ця тема червоною ниткою просліджується в творчості античних авторів
протягом багатьох століть. Свої праці вони присвятили питанням самовдосконалення особистості, питанням
розвитку етичних вчень, які б могли надати відповідь на нагальні питання моралі того часу.
З плином віків погляди на принципи покращення людської поведінки, взаємовідносин безперервно змінювалися. Як
проходила ця трансформація в Давньої Греції і Римі буде розглянуто в запропонованій роботі.
1. ГРЕЦЬКИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ЕТИЧНИХ ПОНЯТЬ ДОБРОДІЙНОСТІ І ДОСКОНАЛОСТІ ЛЮДИНИ
Починаючи з Сократа, вважається, що антична філософія зробила поворот до проблем людини. До цього, в
переважній більшості, мислителі Давньої Греції розглядали сутність і походження природи та буття, шукали
першооснову речей. Серед "ранніх" філософів античності виділялися представники софістичної школи: крім
"природничих" питань вони займалися і іншими проблемами. Дві проблеми якнайбільше займали їх – суспільство
(держава) і моральність людини.
В період розквіту давньогрецької держави виникли умови, коли проблематика людини стала найбільше популярної
серед філософів. Сократ і інші мислителі того часу все частіше починають розглядати таку категорію етики як
"добродійність". На фоні благоденства вільної частини населення грецьких міст-полісів, постає питання: хто з
громадян може вважати себе добродійником? Розвиток етичної думки того часу вказує на те, що, знаходячись на
вищому рівні благополуччя, у людини все частіше виникають питання відносно того, як сама себе оцінює людина у
громаді і як цю людину оцінюють інші члени товариства. Які є критерії оцінювання корисності людини, її
значимості для суспільства? Кого можна вважати добродійником і досконалою особистістю? Скоріш, ці питання
стали наслідком природного бажання людини отримати більш високий статус в громаді, бути більш престижним її
членом.
Сократ (470—399 до н.е.) розробляє свою систему оцінювання добродійності і досконалості людини. Він виходить з
міркувань про те, що мешканець міста-поліса "завжди був більше громадянином, ніж людиною." Філософська
парадигма античності вказує на те, що на той час взагалі не була прийнята традиція людьми ідентифікувати себе
як людський індивід, тобто як специфічний елемент суспільної системи. Людина, в загальному сенсі, була
частиною природи, Космосу. Вона як і інші речі, на їх думку, мала в своєї сутності однакову з усім сущим
першооснову. Мешканці грецьких міст-полісів, за традицією, жили у міцному взаємозв’язку суспільного і
особистого життя. Діяльна відданість колективу сприймалася ними як щось само собою зрозуміле. Для Сократа вона
є обов'язковою передумовою для добродійності і досконалості. Тому він вимагає від кожної вільної людини
виявляти старанність, щоб стати активним громадянином держави.
Бесіда Сократа, що зображена Платоном в першій книзі “Держава”, присвячена поняттю про “справедливість”.
Теорія, яку висунув Платон полягає у тому, що слід визнати безумовний, загальний божественний розум. Між ним і
людським розумом не повинне бути розбіжностей. Божественний світовий закон лежить в основі держави і людських
законів, які, проте, можуть відхилятися від свого призначення через людську недосконалість.
Сократ не заперечує існуючого: він визнає значення суспільного життя і держави, вимагає участі в державній
діяльності; він вимагає виконання обов'язків по відношенню до богів; він проповідує справедливість як
виконання законів вітчизни і т.п.
Філософ зупиняється на заклику до самовдосконалення. При цьому він вибирає односторонньо-раціоналістичне
розуміння моральності. Він по суті перетворив доброчесність на знання, знання того, що таке благо. Більш того,
сподіваючись на знання блага як необхідну і достатню умову доброчесності, Сократ не помічає того, що знанням
блага він якраз і не володіє. І це свідчить про безсилля його етичного навчання.
Платон (427 – 347 рр. до н.е.) питання добродійності і досконалості людини розглядав з точки зору світу
”ідей”. "Ідеальна людина", за Платоном, існує. Але це – ірраціональний образ, ідея. Земне, реальне втілення
людської особи – є недосконалим і, тому, набагато гіршим, ніж "ідеальна". Платон перший із всіх мислителів
сприймає етичне в людині таким, як воно є, – як щось надзвичайно загадкове. У цьому його велика заслуга. Таке
сприйняття етичного не дозволяє йому задовольнитися спробами Сократа звести добро до того, що приносить
користь з точки зору розуму. Він переконаний, що добро – це щось абсолютне, що примушує саме по собі.
Затвердження такого характеру добра представляється Платону великою задачею мислення.
Щоб забезпечити перевагу цього принципу, він виводить його з сфери надчуттєвого шляхом абстрактних міркувань.
Він, прагматично розуміючи етику, змушений спиратися на популярні чесноти. У "Державі" він називає такі
чесноти: мудрість, мужність, розсудливість і справедливість. Платон обґрунтовує їх не за допомогою загальної
ідеї добра, а за допомогою психології. Проте власне етика Платона не має нічого загального з такими чеснотами.
Якщо поняття добра виходить за рамки всесвіту, а нематеріальний світ є єдино реальним, то тільки направлені на
нематеріальне роздуми і дії носять етичний характер. В світі видимості неможливо здійснити нічого цінного.
Людина в ньому – підвладний і безсилий глядач фантасмагорії. Головною у Платона є "ідея блага".
Мета Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.) – створити практичну, придатну до життя, етику. Вона повинна була
пояснити питання добродійності і моральної досконалості людини. Він надавав при цьому особливе значення
поняттю ”діяльність”. За Аристотелем, діяльність повинна грати в етиці набагато важливішу роль, ніж та, яку
відводили їй Платон і інші послідовники Сократа. Арістотель відчуває, що його попередники намагалися знищити
поняття діяльності і, тому, прагне його врятувати. Він уникає шляху, по якому пішло абстрактне мислення
Платона, і відкидає етику задоволення і незадоволення, над якою билися кіренаїки і кініки. У його етичному
мисленні знаходить голос антична життєва сила.
Цікавий спосіб, за допомогою якого він створює передумови для реалізації свого наміру. Він включає момент
діяльності в поняття задоволення. Це вдається йому, оскільки вся його філософія зводиться до розуміння буття
як активності, що творить. Отже, активність складає сутність людини. Щастя визначається як погоджена з
чеснотою активність. Погоджене з розумом задоволення – це переживання завершення активності.
Замість створення етики, Арістотель задовольняється вченням про чесноти. Етика Аристотеля полягає в переліку
чеснот і в доказі того, що кожну з них слід сприймати як якусь середину між крайніми якостями. Так, мужність
займає місце між відвагою і боязкістю, помірність – між нестриманістю і безпристрасністю, правдивість – між
хвастощами і соромливістю, щедрість – між марнотратством і скупістю, великодушність – між гордовитістю і
легкодухістю, лагідність – між сварливістю і упокорюванням.
Але, на його думку, є велика різниця в розумінні природної властивості, що іменується звичайною чеснотою, і
