Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце — вилити накипілі сльози. Так же кругом — ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та й посунувся смутний у хату. І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорніла між двома заревами світу — місячним і західним. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом — та не змогла: замість молитви уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої
гріхи.
Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і молився. прокльонами. Сльози блищали у його очах;
він клав щиро поклони.
А товариство його — Пацюк, Лушня та Матня, — як побачило, що за баталія піднімається у Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку у свого давнього знакомого жида Оврама. Прокружали цілісінький день на останні гроші, розказуючи усякому, хто заходив в шинок, яке світопреставленіє скоїлось в Пісках. Уже й смеркло.
— А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? — каже Лушня до товаришів. — Чи не запопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?. Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він — кличе рятувати!.
— Іди ти, коли хоч, — одказують йому Пацюк та Матня: — ми тут зостанемось.
— Ні, ходім разом, — підмовляє Лушня: — провідаємо справді Чіпку. Хоч він чудний собі, а все-таки — нігде правди діти — хороша душа й товариш щирий. уже нізащо тебе не видасть!.
— Я не піду, хоч мене ріжте, — каже Матня. — Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу.
— Та й я зостануся з Якимом, — туди ж і Пацюк. Лушня почухався. Він знав, що тепер справді у Піски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули.
— А що ж його казати? — веде він річ далі, — Коля запитає Чіпка: де були?.
— Що ж йому казати? — одказує Матня. — Нічого не казати!. Що він за спрос?
— Збреши що-небудь, бо справді не гаразд. — рає Пацюк. — І чому ми його не взяли з собою?. А тепер, може, вже й у Пісках немає, москаль узяв.
Пацюкові жалощі усіх уразили; усі мовчали, ніхто нічого…
— Ну, сидіть же ви тут, братця, — трохи згодом сказав Лушня, — а я піду довідаюсь.
Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздоялля — і побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом. Між темною тінню голих верб біліла боками церковка і позирала навкруги своїм блискучим оком — чолотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село. Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилося тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів сніг. Щоб не змерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати.
Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна. Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця; здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, й тихо!. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?
На полу не видно нікого. Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілось йому) — немов що мелькнуло. Він знову прихилився до шибки, дивився у хату. У противні вікна місяць аж бив своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж під полом. Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка — молився. Його ясна тінь раз по раз то згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози.
— Чіпко! — гукнув Лушня під вікном. Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготав на все горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті. Чіпці стало соромно, хоч крізь землю. його піймали на сльозах, він плакав, яка мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами — аж шибки двигтять.
— Чіпко! Чіпко! що то ти одмовляєш сльозами? — регочучись, знову Лушня.
Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце.
— Уб’ю!. — аж сичав він — та, вхопивши макогін, босоніж з хати.
На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — і одскочив убік. А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.
— Уб’ю!. — гукає він щосили та знову біжить за макогоном.
Лушня — далі. Поки дістав Чіпка макогона, Лушия опинився геть далеко.
— Вон, . щоб ваш дух не смердів
коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Уб’ю, тільки побачу хоч здалека.
— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів. Чіпко?. За віщо ти нас лагодишся убивати?. — зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
— Я через вас сорому набрався. мене через вас нівечено. Вон!. Товариша б’ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смієтесь?. Це вже не первина. Тоді у пана. самі завели, самі й покинули. А тепер тута!. ви товариші, друзяки?. Собаки, а не товариші!. Вон!! — та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.
Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.
— Чіпко!. Чіпко!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
— Оже не сердься!. Ось вислухай попереду. Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші. Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей. Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти. Коли оглянувсь — аж Петро з Якимом кричать. Дивлюся — аж їм уже руки скручують десятники. і старшина коло них. Я мерщій на поміч, хотів оборонити, а вони й мене зв’язали. Подумай: що нам було робити?. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку. А старшина нас — у чорну. Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли у Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою. А ти нас убивати збираєшся! — додавши жалю у голос, закінчив Лушня.
— Я вже чув таку пісню.
Я вас добре знаю! — мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
— Так що ж, ти не віриш?. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли непргвда!. — присягався Лушня.
Чіпка мовчав, не озивався; серце у його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?.
Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.
— Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?. Та в нас серце кров’ю обливалося. Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?.
— Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?. — уже без серця вступає Чіпка в розмову.
— Еге. Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.
— Де ж Петро та Яким? — забуваючи, пита Чіпка, — у чорній зосталися?
— Та кажу ж — пішли у Крутий Яр погуляти, бо тут страшно. А мене оце за тобою послали.
— Я не піду! — одрубав Чіпка.
— Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі, — скорчив лазаря Лушня.
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали, Лушня обізвався перший:
— Пусти, будь ласка, у хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій гаспедській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються. — і почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері. Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.
— Та й у тебе в хаті — хоч вовків гони!. — привітався Лушня. — Чи немає хоч чарки горілки погрітися?
— Чортма! Лізь на піч, коли хоч.
Лушня побрався на піч та, не роздягаючися, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.
Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали. Він справді став побоюватись Чіпки. «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то.» — думав він мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась. Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні пригоди вставали перед ним, як те страховище; крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися. Він лежав, як у вогні. Душа мліла й боліла — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашів — злом.
— Тимофію!
— Чого?
— Ти не спиш?
— Ні, не сплю.
Чіпка замовк.
— Не знаю. чи казати, чи мовчати?. — несміливо знову озвався, перегодя трохи. : — Про що? кажи!
— Удень сьогодні я спав. мені приснилося.
Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла — за другим.
— Ну?. що ж тобі снилося?.
— Я плакав. Я молився богові. не помага!
— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.
— Я довго думав. — тяг Чіпка слово за словом.
— Що ж ти думав?
— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?.
— Хоч не бачив, то чув, розказували, — одмовляе Лушня.
Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю.
— Ой!. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито. будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!.
— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.
— Мені!. мені заплатять! — гукає Чіпка, підводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшно займати!. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди. А зробили таке зі мною. стережіться ж тепер!. начувайтеся!.
— Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти — один.
— Я — один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?. Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер. А як зовсім розв’яжуться з панами. трохи нас буде?? Що ж ми?. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?. І ми б були такими, або ще й кращими!. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!.» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе. так вони, бач, якої заспівали?. «Бунтовщики!. розбишаки!.» За ними й сила. Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом. Так оце правда? Це вона?? Ні, Тимофію! Коли так. Не даєш ласкою — оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками. Коли ж так. темна ніч покаже — де моє, де твоє!
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути. зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.
— Чи так, Тимофію?
— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушня.
— Од сьогодні — шабаш пити! годі гуляти!. Станьмо й ми такими, як люди. Знайдемо роботу, — рук не позичати. А проте — свого не забуваймо! І вони так роблять. Коли вони вміють під нас під’їздити, навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є вона, — то для всіх хай буде рівна; коли нема, — то всім нема!
— Добре, Чіпко! Їй-богу, добре! — обізвався Лушяя, так йому подобалась така рівна правда. — Я перший, брате, радий хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йому, де правда.
— Та не пан один, Тимофію, — не він один!. Усі налягли на нашу шию. усім бажаеться поїздити на їй!. Пан, як пан: він тільки своє діло знає — панське!. Коли б до нас старші над паном правдивіші були. і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!. Та же ні! Пан — свій брат. Пан, бач, і примаже, й замаже, бо у пана є, бо він наздирав з людей. А людям де взяти?. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші — одна біда. Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду. та й ті ні слова!. А кому ж, як не їм, першим замовити його?. Жид — і той. і той на нас!. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею. Сам підведе, сам і видасть. Усі на нас, Тимофію, усі!. І свій брат багатир на нас. І п’яниці ми, і злодії, й волоцюги. Як ще ми живемо на світі, Тимофію?. Як нас не подушать усі оті праведники?. Здається, само небо, якби упало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!. Не будьмо ж дурні, коли так!. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися у пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали. Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі, — приймемось за роботу, удень будемо працювати. а ніч-матінка — і научить і скаже, де наше лежить. Добре?
— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові. Будемо гроші заробляти.
— А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе. Скажуть люди: оханувся! то й добре. Будуть і гроші. А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші. Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?. Чи одняли б були землю у мене, якби я мав гроші?. Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга. «Не займай моєї землі!. Не одбирай її у мене!.» І не зайняв би. бог зна, що з мене тоді б вийшло. Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми у ладу; годував би діток, як другі — от як Грицько. А то — мати. та рідна мати, що тебе на світ народила, — і та стала
тобі ворогом!. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю — серце розривається, душа болить. А все через ту землю. Хоч і не в землі, бач, сила. Ні!. Земля — так собі: земля, та й годі!. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю. втеряв. А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася. Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою.
— Хто? — не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.
— Галя!. Моя люба. найкраща над увесь світ.
— Яка Галя? — питає вдруге Лушня.
Чіпка схаменувся.
— Не знаю, — одказав і замовк.
— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?. — допитується Лушня.
Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.
— Що з тобою таке: чи ти здужаєш, Чіпко?
— Нічого. Болить тільки усе. Побили сучі сини до живого тіла, — як печене болить.
— То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.
— Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться, — то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!.
Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули уже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць почав біліти, спускаючись насупроти за гору.
XXII
НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА
Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив — день у день. Вони сиділи на печі — й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати у сіни, а з сіней у хату та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.
— Чого ти, дочко, рипаєшся дверима? — спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
— Уже наші дівчата улицю збирають!. Такі дурні. який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається. Як у них і роти не позамерзають?
— Та то вони, видно, на досвітки йдуть, — обізвалася Мотря з печі.
— Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла.
— Усе тепер пішло не по-людській! — зітхнувши, од-казала Мотря. — Яка тепер, серед зими, улиця? То по літові та по теплові.
— Та й я, тітко, казала Прісьці. Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде. А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати. як картина.
— То це, мабуть, вони йдуть назустріч? — каже баба. — Сказано: молоді. їм що? Аби погуляти та поспівати.
— Та й хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють, — мабуть, то байрачани.
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.
— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! — сказала та й шморгнула з хати. Мотря з бабою тільки переглянулись.
Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала у руки.
— Оце. який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо що з очима!. Ху, ху!. (хукала у руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі. Якби не так холодно та не вечеря, то майнула б аж туди!
— Босоніж?. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
— Ні, взулася б.
— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!
— Ні, не вечері шкода — тільки хто ж її варитиме?. Та я таки й не хочу.
— Як старець копійки, — шуткуе баба.
— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку — тільки: гуп та гуп!. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу улицю не ходили?.
— То, видно, кріпаки попилися та не помиряться!. — угадує баба.
Мотря важко зітхнула. «Попилися?. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?.» Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дів чини, ні бабині жарти не розважали її.
— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в’ється так. — жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить — і розкриє: їй верзеться п’яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить. Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки. Сидить. Кашель трохи утих, одійшов. Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?. Та з смерті перенесе її думка на його, на сина. та знову на смерть. Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки. То окликалася московська розправа.
— Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили кріпаків — та кожного беруть та й б’ють. Ті кричать, просять, молять. А народу збіглося на ту бійку дивитися. то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?. вон отсюда!» Так усі й полинули, — хто куди попав. Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть. Сказано: страх такий, що господи!.
— А мого там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.
— Бачила й вашого. Бігав там та людей збирав: думка була рятувати.
— П’яний? — перебила баба.
— Бог його знає — чи п’яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали.
— Та й. де його діли?. — з ляком скрикнула Мотря.
— Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його, либонь, бито. Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою…
Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів. Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду.
Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце у неї щеміло, боліло; голова як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. «Бито. прилюдно, принародно бито. — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло. поговору!. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив. Хоч і не він, — та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря. Він!. І людей перепоїв, на лихе підбив. Він!. І все він, усе він!. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба, прилюдно нівечили. били. А воно ж: його тіло — моє тіло! Його б’ють — мені боляче. Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові. Господи! уже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, — усе він, п’яниця, розбишака!. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того, — то хоч би не прилюдно, не принародно!. А то ж — кожне бачило, кожне чуло. Пани. а душі людської, серця в них немає! Їм, коли простий чоловік, то все одно, що товарюка. Лупи, бий його прямо рублем. не зігнеться!. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?.
Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ — на панство, що її сина побило. Хто їм дав право її дитину безчестити?. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися. У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та покійний, здавався їй | потайними жартами над нею самою. «Чужі. чужі. Що їм?. у них болить?. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала. То був болізний лемент душі, глибока ураза серця — нікому не відомі, окрім матері. Тільки одна мати уміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.
— А що Чіпка? як? — стріли його товариші.
— Нічого. живий! Усе гаразд. Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав — у чорній сиділи.
І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати. Пацюк одразу згодився, Матня упирався.
— Стань у службу, — казав він, — ніколи й чарки горілки випити.
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або у броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.
— Добридень, бабо!
— Добридень.
— Що мати — у вас?
— У мене. А що?
— Та нічого. Я до матері, коли можна.
— Іди. — «Чого це він?.» — подумала баба, і страшно їй стало. Вона мерщій у хату.
— Мотре! Мотре!
— Чого?
— Син іде.
Мотря не одказала ні слова — тільки затрусилася. То морозом її осипає, — вона біліє, то у жар укине.
— Чого він іде? — за Мотрю спитала дівка.
— Не знаю, — одказала баба.
А тут і Чіпка в хату.
— Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо! — — Здоров був, Чіпко, — одказує баба.
— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись.
Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі. Усі мовчали. Чіпці ніяково стало. Зом’яв він у руках свою шапку і несміливо промовив:
— Я до вас, мамо.
Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила.
— Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не глядя на Чіпку.
— Прийшов я, мамо. перепросити вас. Дурний я тоді був, п’яний. зневажив вас. зобидив кріпко. За те мене бог покарав. Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!.
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку. У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора.Їй любо, одрадко було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватнв себе перед нею, перед матір’ю, котру образив так. І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких докорах. Мотря, умиваючись сльозами, стала ганьбити сина.
— Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому пожаліти?. А як тоді, — так мати сяка й така!. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?. мене на старість пустив по чужих людях тинятись. шматок хліба од чужих людей приймати. таке про тебе слухати?. Що ж мати, — ворог твій?. Мати як мати!. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще! А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?. Зараз до неї? Що — добра московська наука?. добра?! Тепереньки й покора де взялася. А тоді. мати слово скаже, — а ти десятеро. мати заплаче, — а ти у бучу!. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору — не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!. не ображав би ти її серця так!.
— Не згадуйте вже того, мамо!. Простіть. забудьте! То було давно, колись. Що ж п’яний чоловік?. П’яний — дурний. Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!.
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози. Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога. Мотря глянула на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.
— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?. — сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий болізний вид. — Дивись, як на виду спав. поблід, позеленів!.
— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажсно били!.
— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!.
— Чули ми, Чіпко, — умішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили. Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!. о-о-ох!. — стогнали.
— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.
— Та є всього.
Мотря скривилася, мовчала.
— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? — трохи згодом питає.
— Ні, є. та не переміняв.
— Чому ж ти не скинув?. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш — ятритиметься. гірше буде!
— Присхне!
— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне! Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці.
— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.
— Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть.
— Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересяде чи переляж, як перезимує?. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, чо теплій годині й перейдете на нове хазяйство!
— Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни.
— Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся у жида-нехриста!. Вони твоє добро перевели. Стань краще де у тік та зароби хліба. Діждемо весни — треба щось їсти. А може, де поля роздобудемо — буде чим засіяти.
— Добре, мамо. Стану у току. Там у крутоярській окономії, кажуть, багато хліба зосталося. Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче — за гроші, а то — з коробки. То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші.
— Добре. Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Тoгo ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа і молотив у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та сила і хіть узялася! Такий робітник з його — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить.
— Шіпка карошь работай. как бідло!.
— Еге!. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода у Крутому Яру з ціпом.
Воно-таки дивне діло — лоза!. А то — господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят — зовсім здуріли!.
Чіпка не чув нічого того, а Мотря хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися. Чіпка був на роботі. Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила у свою хату. Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркого життя!. Сидячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам’ять у голові задержала. Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини. А вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на весну-красну, грає — уже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м’якшає, лід дірчавіє, чорніє, коло хати вже поодтавало, дітвора висипала з хати на приспу, проти сонця з козачками грається. Весною дише.
Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити.
— До шинку, братця! за волюї. за волю!. — гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє. Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим. другою неволею!. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть.
