— А я, Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда. Росла я в доволлі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене. Ні, я не хочу!. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха. Хай йому цур, хай йому пек!. Не хочу!. От тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?.
— Ні, Галю. Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво — не тільки налаяв. Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.
— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона.
— Така. — жартував Чіпка.
— Яка — така?
Чіпка кинувся її обнімати.
— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш. — і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?. Господи, твоя воля!. То, бувало, хоч удень дома; а тепер — понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима. Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?.
— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовля Чіпка.
— Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень. Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що у таку негоду гибіє надворі.
— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у бога за дверима.
— Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.
«Що це він мені усе плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні — жінку. Може, й справді надумався.» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову:
— Невістку, кажеш, візьмеш, сину. тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере.
— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.
— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.
— Наймичка.
— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.
— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати.
— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?.
— Знайшов,
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува. Шрамченкову?. То — багачка, та гордовита, сину. Не раю я тобі її брати. Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме.
— Ні, мамо: не Мотрю, а Галю.
— Яку Галю?
— Знаєте, мамо, москаля Ґудзя?
— Того, що на хуторі?
— Того самого.
— То що?
— Дочку його, мамо.
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
— Не знаю я, моя дитино, тії дівчини. Хто його зна, що воно за люди, ті москалі. Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив, та гуляв, та волочився. А як оддав батько у москалі, то про його й слух запав. Вернувся жонатим і багатим. Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?
— Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір.
— О-ох, сину, сину! Хто його знає. У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там у ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою. Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв’язали руки, то зараз і почне витребенькувати. І те не так, і друге не по ній!. А ще ж як багачка!.Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні!. Дівка тиха, робоча. Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка. А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти, боже!. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати. Мій уже вік недовгий, швидко умру, все покину. Тобі жити з нею, а не мені. Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину. А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею.
— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже давно знаю.
— Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на
добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведи господи, прийдеться вік калатати. Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори. А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні. Злидні — та чесно нажиті!
А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір’я усякого, та й не руш ти його. Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували. Нема гірше, сину, як докора багачки!. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, — бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають. Нужда та злидні навчають і свого берегти, й чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то все ніпочому: так усе й гайнуватиме!
— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього. Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести гаразденько хазяйство. Навіщо ж мені дано голову й руки?. Не клопочіться, мамо: усе гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки — бери Галю Гудзівну!
— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година.
Своєї долі не вгадаєш.
— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала.
— То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть. Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.
— Грицьку, братіку! Чого це я прийшов до тебе?
— Кажи.
— Прийшов прохати тебе у старости.
— Хіба женитися задумав? — умішалася Христя.
— Еге ж. Оце думаю: оженюся раз та й закаюся! — жартує Чіпка.
— Кого ж думка брати? — питає Грицько. А Христя — аж уха наставила.
— Тоді побачиш. Кажи: чи підеш?
— Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую. Усі засміялися.
— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне. Христі б, як жінці, годилося. Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді, кого задумав брати? — допитується Христя.
— А хочеться знати? хочеться?
— Авжеж, хочеться.
— Ну, хай же кортить, коли хочеться.
— Ну-бо, кажи, а то й Грицька у старости не пущу.
— Та я й сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпкая — треба признатися. Знаєте Гудзівну?
— Яку? Одарку? — питає Христя.
— Ні, Галю.
— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.
— Москалеву дочку. того москаля, що на хуторі живе.
— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!. І чого його туди понесло?!
— Понесло. — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гулящий день буде.
— На суботу — можна.
— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте! Ще треба в одно місце бігти.
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
— От дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства — до всього вдався!
— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.
— Молодий був — дурний, а постаршав — за розум взявся, — одказує Христя.
— От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі.
— Бозна ще яка невістка буде.
— Та що невістка? Хіба яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї, та й тієї.
— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
— Тож-то у тебе.
— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
— Що ж, якби оце у тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така. Я знаю, ще ти б і матері моїй догодила, як мені.
— То ще яка б була мати.
— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла — як калина була, та гладка, як піч, а тепер — як з хреста знята! Он то які бувають свекрухи. Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — уже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. — Де він її видрав!.
— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті та порядкувати. Тільки шкода: хата тісна, треба нову ставити, — промигнуло в думці й викликало цілий рій. Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами. «У хатині ми будемо жити, — радиться він з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця — чужого чоловіка прийняти. Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди. Пересновуються його думки з її думками, викликають усмішку, радість. Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі. у рай тихого щастя.
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. «Господь його знає. — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос. Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде. Між багатирками і такі часом бувають. Звісно — з жиру! Виросте у розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — все те наймички. А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками. візьме та й кине. Хіба тепер як на світі стало?!»
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.
— Ви не спите, мамо?
— Ні, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так. усе думки такі лізуть у голову.
— Не журіться, мамо!
XXVI
НА СВОЇМ ДОБРІ
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі убога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та його хата, низенька й тісна, його мати, згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом, — розкорписали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.
Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:
— Ну так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ. Господи! На ній й обличчя людського не знать. Від злості аж скривилося, висохла, як суха тараня.
— Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, — одказує Галя. Так куди!. Кинулась Явдоха у жаль та сльози.
— Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке у його застану, краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!.
Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною. «Пані. пані! — шептала Мотря. — І чого встряв сюди Чіпка?. Уже яка мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одкотиться. Утопить він свою голову, та й мою разом! Чує й віщує моє серце.»
Обидві матері були такі, що хоч би й назад, — та вже нічого робити: діло прилюдно було зроблено.
На другу неділю молодих повінчали.
На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся. Людей найшло видимо-невидимо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними, і старшина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полупанками. Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні надворі. Максим, либонь, ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.
Грицько, підстароста, дивувався такому багатству, що так ні ждано, ні гадано приплило Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. «І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?!» Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось ґедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами. А чоловіки тим часом од Максима по повній випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були — у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!» — «Щоб знай багатіли та спереду горбатіли!» — додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. Бесіда залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай
штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: «О, щоб тебе!. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: «Грай, музико!» — та й пішов навприсядки — аж земля загула. Музика різала, пиляла — аж струни лопались; скрипки угиналися; бубон, як грім серед літа, бухтів; мідяні талірки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом.
Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали у Піски до Чіпки.
Тут Мотря уперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки. Мотря глянула на невістку — і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину, — так іскорка одради зажевріла у старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки. Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї у двір. З радості стара як оп’яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді — й пішли у хату. Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою у парі пішли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами.
Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так весілля промчалося Чіпчиним двором й наробило нетрохи шкоди у господарстві. Тини повалені й поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивлячись на вулицю. Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще мов привітніше сяє, ще дужче гріє та обливає своїм теплом та світом ті руїни, що наробила недавня буря, так Галя рожевіла з двору своїм рум’яним личком і ве селила все своїм добрим поглядом.
А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра — вікна повставляв. Через тиждень не знать було розруйнованого двору: усе стояла на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.
Багато добра усякого та худоби навезла Галя з собою: вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все те, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут — як сніг на голову! Вона не знала де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге — поставили в сінях, а ще не трохи й зосталося. Галя просила Явдоху узяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір, — та ні Чіпка, ні Галя не згодились.
Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.
Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата — наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя убрала шпалерами, пообвішувала рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики немов з тіла — біло-рум’яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли ударяв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані. Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло, ніби усміхалося.
Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить, годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах: воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі, хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму. Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду, заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат й біля печі — всюди сама: Мотрі й не підпускала.
— Ви, — каже, — мамо, на своєму віку нетрохи здоров’я стратили, сили збавили, — спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!
— І, вже, дочко! — одказує Мотря: — не зажалієш батька в наймах, так і мене. Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше. Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжитьі Я звикла замолоду робити — і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та ниє.
Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.
А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала, каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, упоравшись коло печі та худоби, корписае голкою та вигадує зразки усякі.
— Дивіться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.
— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.
— Мені здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди — зеленого, то тоді б саме добре було.
— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережала б там як-небудь, та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом в таких, що руб руба позиває. Та й байдуже було!
— Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила. Та горенько — не знаю всіх!
— Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв’язала, світ повила рожевим квітом. А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини. та треба щодня на роботу йти. А він ще малий був — і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу — царство небесне! — то за думками світа білого не бачиш. Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?. Настане вечір, — як бога, мов віками, дожидаєш його та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш — він грається коло хати. Слава тобі, господи, що щасливо усе!. Або зимою. застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина. ані одітися, ані обутися!. А тут у хаті — хоч вовків гони. й топлива катмає. Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!. А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна. Може, пошле господь й вмерти в такому спокої. Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести.
Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя — та аж страх її візьме. Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала. Жаль давив її серце за свекруху. «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» — думала Галя.
— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона з щирим серцем до свекрухи: — скільки-то ви горя на своїм віку звідали!. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала. і він дознав, почім ківш лиха!
— Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди. От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала. завжди весела, співоча.
— Дай, господи, співати — не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години, — тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи, — болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, — тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце.
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?. Хай і покохала — молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око, — не встережеться, як і покохає. Та куди ж батько та мати дивилися?. А тут батько й мати не сперечалися. Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається. Та хіба трохи без кохання береться?. Рідні заборонять, коли спізнається
нерівнею. А тут і рідні нічого. Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки й голова неабияка. То що ж? все ж таки нерівня!. Перші, кажуть, любощі — дурниця. А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!. А може, вона не така. Здається, Галя добра. От же мене й не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя, господи!. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю. Я вмру; їм: жити. хоч би ж хоч умерти спокійно!»
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець — розвіяв. Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя. Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вже вона коло його, коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалкуй себе, Галю, свого здоров’я.
— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього — поживи хоч зо мною в доволлі. І яке воно тобі те щастя здається, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини. Ні, не треба. Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя.
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, — як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди. опускалися в мене дужі руки, закривалися очі. я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити. Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!.
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого.
— Доля?. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?.
— Та, може, й вони трошки. Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила. Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле. Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю.
— Ти, Галю, добра. Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. — Та чи то ж то одна моя мати така?. Хіба одні ми?. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить. усім воно чуже, не рідне. Кому воно своє?. кому — не байдуже?. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою.
— Не нагадуй, не нагадуй. Христом-богом молю, не нагадуй мені про те, Чіпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то у мене розум. мутиться, у очах червоні плями замріють. Хіба було не можна без того обійтися?. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?.
— Працею?. Гм. Нічого, Галю, працею не вдієш. Один з неї вискочить, а десять вона задавить!
— Адже от — Грицько. З бідності вийшов у люди. І спокійний, і щасливий. а все через працю.
— Та праці, Галю, нігде приложити!. І те — чуже, і того — не можна, й того — не роби!. Ніяк рук зачепити. Кривда кругом, скрізь неправда.
— Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? Ій-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому догуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?. Або москалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати. щоб чужим добром пожити. Так у них, у москалях, було: так він і звик до того. а тепереньки й не а хоче за чесну працю узятись!.
— Може, й так. Може, й твоя правда. Може.
— Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати. А дасть господь діток діждати, — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ‘ддамо. Хай змалечку учаться. Може, вони у книжках тих вичитають, як ще краще жити, ніж ми з тобою!.
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав дійти до щастя. Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі.
А сказати їм Галину правду — не хватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловік!. Жінка коло спідниці пришила.
— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — поясняв Пацюк.
— А горілка — ще солодша! — додавав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
— А справді. Ходім до його, — підбиває Лушня.
— Ходім! ходім! — замовлять усі разом та й підуть. Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братця, таке й таке лихо. Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самі знаєте — одна. Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня: — дожилися до того, що й копійки за душею немає. От ми й вип’ємо за здоров’я жінки, щоб господь її помилував.
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля у руки — і повертає назад у хату. Товариство — до шинку.
Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі. Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею,
своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежень: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити. Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкою — і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали.
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі — завсідні житечні турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.
— Та що. плоха, Чіпко! На зріст то вона й добра, та на умолот — не теє. Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно як мачина. Хоч би насіння вернулося.
