Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке — нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу утрату. Грицько все те бачив — і ще більше виставляв свої утрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, як товариш, зглянеться на його бідкання і, може, коли стане у помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
— Отак тепер зажив Чіпка!. От собі й удайся таким!. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п’яний, обірваний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер. панюга, та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя. Сказано: як багатство, то й щастя!
— Така вже, видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жінку ж узяв собі під пару. То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його. Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
— І за що, спитай? — гірко вимовив Грицько.
— Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший.
— Що ж у йому хорошого?
— Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару; а до Галі — то мов вони рідні. Який він, така й вона. Жалісливі, добрі. Що пара, то пара, — гріх бога гнівити.
Христя завжди застувалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.
— Оже тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе, — шуткує, підпивши, Грицько.
— Як саме? — питає Чіпка.
— Так. Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?
— Спасибі Христі за добру згадку, — радо одмовляє Чіпка.
— А вам заздро на мого чоловіка? — умішається Галя.
— Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!
— Та ми таки Христю й одберемо од вас, — сміється Галя.
— Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?.
— Та воно так-таки, мабуть, чоловіче, й буде, — жартує Христя, — що я і тебе й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі.
— Про мене. Хай вона й вам, тільки я собі Чіпку візьму затомість, — одказує Грицько.
— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо. Чіпка у нас буде, — обороняється Галя.
А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі.
— Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! — нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.
Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена — пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще більше — варену, та пересипаються жартами.
Це так у свято або в неділю. А в будень — коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.
Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється на споді серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші. В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя у чужій роботі приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, — щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.
Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір’ю. Грицько не тільки згодився — зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв’язок довічного товариства з Галею.
І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.
Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережила, шапочки вишивала. А на руки візьме, — носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини. довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з’їсти. То дивись: блиснула у неї
в очах якась іскорка — сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них — і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.
Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує — чого Галі треба, та чого бог не дає їй.
— Що, як у вас будуть діти, — стороною заходить Христя: — як уже ви їх глядітимете? Адже ось — чуже, та як ви утішаєтесь!.
— Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цілуючи та милуючи. Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися. Могла б я його — в своїм серці носила! Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, — тільки оченятами світить. Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче. А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження. «Рибонько!. серденько!.» — оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.
То були бурливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокійних нічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих діток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а материнське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку, — ще тоді, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, — як ще дівчинкою голубила кошенятко, як дитинчатко, — як молодою дівкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері.
Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє; сніги тають; біжать з гір долинами прудкі протічки снігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлібороби заворушилися. Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля; зацвіли садки; защебетали соловейки. Після довгого зимнього сну усе прокидається, продирає заспані очі і, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та писанка, красується під золотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається.
Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами з зеленими віконицями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а цілих три: одна — для матері, друга — для себе, а через сіни світлиця — про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходились коло сараю з конюшнею: а там — і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком. Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — як у сома, очі круглі — як у сови, ніс — як у кота, а волосся, з проділем посередині — як у жінки. З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися.
У одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу усім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки.
Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата — тепер будинок; пустиня-город — грядка квіток; гноїще-двір — тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями. Аж заплаче Мотря з радощів.
— Колись як жилось. А тепер?. Слава тобі, господи!
Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли у Пісках полотенщики. До його ніхто нe думав про це: він перший почин зробив.
XXVII
НОВИЙ ВІК
Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потім стала «панська», а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала «людська».
Задурманений неволею люд почав продирати очі. і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!. Усе, що не ходило в сірій свиті, — щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом, — усе те звалося «наш брат Савка.» Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати. Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна — були між ними ляхи й недбляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в «люди», поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками. Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками. Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самих себе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік. Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу — і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого. Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б, де свій, де чужий, — кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю. Оже, дяка богові, цього не сталося. Зате — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!
Самому царкові гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлося усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю. Василеві Семеновичу Польському «божевільна воля», правіжка грошей піщанами не дали віку дожити. Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — у домовину. Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у «московських» газетах. Не стало ватажка, — зажурились підручники. Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?.
Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх — нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись, було, трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. «Що по титулі, коли чортма в шкатулі!» — не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася, — доложити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!
Умовили якось «предводительського синка» — того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався — чи тверде, чи м’яке тіло у Чіпчиного батька. «Синок» той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився, кажуть би то — скінчив і курса, а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.
Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче «подуріла»: цуралася не тільки «прав дворянських» — цуралася роду. Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами — «кріпосником, деспотом»; кидав рідну оселю і, насміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками — забули про хазяйства, забули й про гулянки. А у Кривинського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем — повіялась у Київ учитись. Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.
А тут — як на те — «божевільна воля» незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних: земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають — якого хто роду. Зовсім світ перевернувся! Про старе нічого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись? Руки до діла не призвичаєні змалечку, — не неволити ж їх на старість?! А розум — хто до волі думав, що панові потрібен робочий розум? Панові треба було знатного роду, багатства; треба було уміти себе показати, уміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, панові не треба було. А тепер: розуму! праці! — тільки й чутно, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.
Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед, — то кидало його наспід, заливало; то вергало наверх, підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі — аж поки не виносило на берег. Хоч боліли іноді у нашого плавця пом’яті боки, а все-таки він, хоч і нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі — і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила — ставало на пожиття його! А хто перелякався, той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни. За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою — убоге доживання віку, може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, без шага грошей, котрі жидки вспіють вимотать, без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка. Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!
«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч. Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку. Посеред отари й «предводительський синок» крутився, та, видно, йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки — Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду. То, може, він хоч піде назирцем за ватагою? Гайда! Шавкун пішов назирцем.
Шавкун — чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун — попович. Після убогого батька, що попував на небагатім приході у Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опікун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою — видали заміж за якогось п’яничку-диякона. Хлопчика опікун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина у тій бурсі; скільки раз його нівечили, били, — воно й щот розтеряло. Забили до того, що, з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством — стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю; а підріс — давай молитися скляному богові. Мучились з ним «святі отці», мучились та й вигнали з філософії. голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв йти в університет. Молодий Шавкун задумався. Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем — і закурили удвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет, — коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку «дурницею», раяла йти куди-небудь у канцелярію «хліба заробляти». Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв’язав у клуночок, хотів піти «на одчай» шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців — останні гроші, які вона про чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка, оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі уже з Києва, що він таки свого доскочив — зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він та бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі у темну, а з темної — на вулицю. Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою — «вовчим білетом» в кишені. Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім, було, ніколи не заглядає в них, — не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі — побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді ув опеці. Чижик порадив піти до когось старшого попрохатись. Шавкун пішов, упросився з опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одби-ати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем — хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека — шапку здіймає, а Василя Семеновича вглядить — у пояс кланяється. Панюга помітив «покірне телятко», звелів перейти йому з опеки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху — то блід, то червонів; а вийшовши од великого пана, перехрестився — і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг.
