Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ. Хрущ іде!. Хруща. Хруща ведуть!.» — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штаби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси. Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города. А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось під серцем.
Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:
— Чи чули?. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла.
— Чула, серденько, чула. І скажіть: од такого!!
— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде. Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась.
— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!
Та як підуть отак цокотати, — не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей, та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось — не знать звідкіль узялась на селі чутка, що вій ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько таки Іван Вареник — кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте. Тоді громада розвязала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!.лоб йому! лоб!.» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось — і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ні озивався.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пушенням, породила Мотря сина, — те ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи. Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, — ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою. Аж на третій день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик.
— нерал!. — зрадівши, скрикнула «довгоп’ята баба».
Оришка підняла руку, перехрестилася. Мотря важко зітхнула — і розкрила сплющені очі. Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи. Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не считав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур — недалечкий сусіда — Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика -бачив. Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
— Щось воно таки непевне, моя матінко!. — цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку. «Оце ж воно й є!» — подумала, та мерщій з хати.
— А що?? — стріва її кума.
— То ж воно, кумонько, саме!. — каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й годі!
Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена. Не дай, боже, якого случаю — і вмре, не уведене в закон!.
Кинулась Оришка по сусідах. Всяк дякує, сторониться. Ходить вона по хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки. Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест уводити?!»
«Боже мій!. що його робити на світі?!» — плаче Оришка, — та до попаді: «Матушка!. я вам сього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте панотця!.»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
III
ДИТЯЧІ ЛІТА
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку», не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою.
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати. Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався. Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли туди бігати.
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий прокопаний, та й годі. Іде скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! — кубла повибивали. Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, — то й хата осунулась.
Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок — ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала. Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, — диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики — і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п’ядь дошка од дошки; Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити. Бідота несказанна, злидні невилазні!
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стілько горя прийняли, стілько клопоту звідали. Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, — на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть. коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна. Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме ґноття та рам’я висіло. Як заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує… витче, та й сорочка є; виб’є — спідницю пошиє, юпку. У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує. Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матері старе тіло прикриє, або дитині — штанці, куцину. Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре. бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що доглядає дитини. Як літком немає Мотрі дома, — баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає.
А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне. Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить. Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься. Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено.» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки. — «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! — жаліється Оришці. — Йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався.» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував». Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату. , значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив’яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє.
Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть. Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються. Чіпка був «виродок». Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися.
— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
— Запорток! — підхопить другий. — Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить. Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху.
— Чіпко! де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.
Мовчить Чіпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову другий.
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
— Ні!. мене бабуся на вгороді піймала. в бур’яні, — одмовляє понуро та все копирсає під нігтем.
Регіт — аж вигін розлягається.
— Так ти. Чіпко, з бур’яну взявсь?.
— Ні.
— А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?
— Не знаю.
— То-то й є. ти байстрюк!.
— Брешеш!. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти?
— Я. Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку.
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постій, я бабусі скажу — вона тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти, Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче. Бере його Оришка за рушу, поведе в хату, почне умовляти:
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають. Не ходи!.
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця. Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?. І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося. В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди. А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають. І ніхто не знає, що вони кажуть. «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.»
— Чи воли, бабусю, говорять?. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину. Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять.
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди. Як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде та спочине. А може, голодний, то поїсть, підживиться. А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою.» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою. То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились. Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше. А колись усе те було — люди, і все балакало однією мовою. А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?. Через людей. Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську мову! Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими. І прокидалася невеличка злість його невеличкому серці, росла, виростала — і сторонився вів людей далі та далі. Та й люди його не жалували.
— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було. байстрюк! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хіба що.? Що то воно — недобре що?
— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови. То тільки злі діти так кажуть.
— Я не буду злий, бабусю!. — одказує Чіпка, — та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
— А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?
— Люди оддали.
— За віщо ж вони оддали його?
— Так треба було. Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
— Чому, бабусю?
— Так. Малий ще ти дуже.
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить. Та отак собі й давай розмовляти. Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи, бабиної мови, що як струмінь тихо журчала. А іноді й сам розщебечеться. Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили. Задивився Чіпка на небо.
— Що то, бабусю? — указує на зорі.
— То? Зорі.
— Що ж то за зорі?
— Тo — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж — як зірочка покотиться, — то душа переставиться. Душа переставиться — й зірочка покотиться — щезне.
— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
— І твоя є, й моя, й мамина.
— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темносиньому небі.
— Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути. То боже діло, то він і знає.
— А й бог там?.
— Там, сину.
— А що то за бог, бабусю?
— Бог?. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину. Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже. Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло, — почина світом каламутати, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбит сатану. Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище. Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й він добрий. Бог-батько на світі нас держить і хлібом годує…
Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами. і гукає на Ілію — карати злого!. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу. Ось шкваркнуло. вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготят зорі. Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий. я злого не робитиму, то й бог мене не поб’є. А отих дітей, що мене били та проганяли — тих бог поб’є, бо вони злі!. Я буду добрий, бабусю.»
Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго. Трохи згодом питає баби:
— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
— Він, дитино, — він нас годує.
— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?.
— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, — як святі були. Там, кажуть, було всякої всячини — і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли. А сатана й заздрив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб согрішили. Вони й переступили слово боже. Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе. Отож з того часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!
— І навіщо ті люди согрішили, бабо?. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто. і хліб би був: коли здумав, їв би!.
— На те божа воля, моя дитино!.
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений. Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли. Сказано — убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «їсти та й їсти, бабо!» — в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: хто хліб поїв? То бозя вкаже пальцем, мати й виб’є. Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, — кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивиться. Посилає руку, не спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем. він і прийме руку назад. Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ — дивиться бозя, та й годі!І їсти хочеться, і хліб перед очима, — та бозя дивиться!. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу. Очі горять, губи оддулися. Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв — увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» — гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» — озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, і той хліб з’їв!» — хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає; хто хліб поїв? То бозя й скаже.» — «Е. е. бозя, бабо, не бачила. Я повиймав очі, щоб не дивилася!.» І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. «Де?» Глянула — справді без очей. Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» Сміється: «Я. Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно — дитина: дурне, мале!. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку — і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться. «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі. Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!.» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха». А нехай здоровий зробить що Чіпка, — нехай з’їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі. Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються — то її кльони й прокльони та духопелики. Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила. Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би — зміг — матері очі видрав або сам собі щось заподіяв, якби не баба. А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зів’є. За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав. Од бійки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала.
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою.
Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради. Собі на лихо, рядом з добрими думками у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне. Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку. І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця. Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому. Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують.
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:
— Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його. І з дітьми він не поводиться, як другі, — усе самотою, усе собі дома.
— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю. Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо. Якби його найняти, — хоч би менше з’їжі. все б таки хоч на одежину зосталося!
— Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
— А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми, — каже, вернувшись увечері, Мотря. — Годі дома сидіти та хліб переводити — пора й самому заробити!
Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.
— А що, дочко? — стріва її Оришка.
— Зоставила. Коли б то шанувався!
— А може, звикне. Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як, і що, й коли робити. Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати.
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка. та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець. Добре, що люди побачили — залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника. Мотря плаче, — уже не б’є, плаче. Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай. Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито. Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір’ю.
— Найняти б Чіпку?
— То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знобу швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, — так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба. Ледве виліз Улас за ворота та й загадався. «Куди його?!» До роду — близького нікого, а далекий — у панській роботі. Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасачем. І — диво! згодився відразу. Робота прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову. Дріма ранком.
— Лиско! — гука Чіпка.
Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло. Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини — починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків. На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята — саме ґноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.
Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.
Сідає й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі — чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом.
От рипнули двері — показався дід на порозі.
— Уже ви, хлопці, тута?
— Тута.
— А що ж це овець так мало?
— Згонять.
— А ви снідаєте?
— Снідаємо.
— Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається.
Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося. Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею. А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця. і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець — потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець — убір заясніє, усміхається.
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґирлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай.
— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою. От уже й овець позгонили до гурту.
— Агу-у. тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руці. Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле. Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!», — кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти. А курява, як хмара, слідком за вівцями.
— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.
— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
