Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль — і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся.
— А что — теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.
— Бери. пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату.
П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
— Ну, теперь нам не время. Нада на работу паспешать. Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!. Не сердись да вперед умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.
За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями. та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому.
Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.
Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком, оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода. Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він.
Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.
ХІІІ
МАКСИМ — СТАРШИМ
Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали.
Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші у миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!.
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпий «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає. Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися. На те служба!
Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню. Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерській забалакати; ні на чому своєї сили показати. А вона так і прохалася на волю. та волі ні в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитись. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — учив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати, і тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого. Раз — уторопав тільки через десяте-п’яте, а друге — такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися. Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо не шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного й для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися. А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею.
Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни. Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами. Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря. Скрізь червоніла пожежа вільного духу. Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда, на самій границі. не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!. Що тоді?. «До зброї! до зброї!» — загукали наші і забили тривогу. «До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білого орапа. Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра, — тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині.
Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима. Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю, — Максимові трохи не довелось свою, голову зложити. Напали на їх трьох — цілих десять; сікли,рубали. Вони не подавалися. Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх. як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли. Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися.
А то — вдруге, уже він виручив трьох москалів і знамени. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жарy піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти.». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани. Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять. аж земля стогне. Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху — прибрала муштуки в руки — та назад.
Що його робити? «Піхота — в штики!» Піхота кинулась бігом. Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла. Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися. Коли — зирк! — гоп, може, зо двоє убік зчепилася купка, рубається. А посеред купки видно знамено: то опускається униз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, — та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!» Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька, — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів. Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки, — та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!. Один поточився, два стовбура стало. Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся. Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять, а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих. і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, — лежав, тіпався, ще живий. «Ой, лишечко!. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!. Мотре!. Хівре!. Ой, рятуйте. Простіть мене!.» І, захарчавши, спустив дух.
— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.
— Знаменосец. хохол Хрущов, — одказав безпалько.
— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!. Понесём знамя, — каже безухий.
— Понесём.
І всі пішли.
Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі. Сказали ротному; той — полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?. А хто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено «георгія» почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і самим безпечніше. Годі! Вертаймося додому!
Вернулися.
Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.
Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — та й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.
Назбирав він і грошей, й одежі. Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. «Сім’я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути. Та й душу б можна одвести.»
Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, ні пригорнути ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами. Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив. Хоч би швидше вирватись додому, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»
На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому краї того самого городу, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися, — порохня сипалась з голих колод; а повесні текла усяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть-чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався у цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.
Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували усяких блудяг, переводили крадіжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло у тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, — стала по дворах ходити, прохати Христа ради. Що, ради душі спасенія, клали люди у простягнену дитячу ручку, усе воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та ґноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання Христа ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері усяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того. стало піднімати усе, що тільки лежало неприглянене.
Раз якось, простягаючи од хати до хати Христа ради руку, помітила Явдошка у одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати і не спитали: де вона узяла їх, а почали її по голівці гладити, звати «умницею» — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело. З того часу дівчинка не пропускала уже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку.
З року на рік, підростаючи та позумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили у своїй дочці добру помічницю — і раділи, що знайшли таку поміч.
Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве, й личко, як рожа, рум’яне. Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча. Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого.
Пораялись. Вимили, вичесали її, обули, одягли у нову одежинку, як панночку, і однії темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку.
Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її з сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдоха з півроку, у теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото у офіцера. Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона недовго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама утекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки. А тут — лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати. Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе. Про батька-матір вона давно забула; не знала, чи й жили вони на світі. Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його — гулянками з другими.
Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує.
Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини.
Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали. Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.
Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пішов Максим — та й засумував. Зосталась Явдоха — і теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарніє уста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді уже розлучить їх «мать сира земля».
Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона узялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок. Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи. Московка — московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!
Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла. Уже тепер не так і молоді москалики горнулися. Рада не рада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати. Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дочку Галю.
Галя зразу усе переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити у багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого. Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася. І обоє вони клопоталися об однім — над поживою та наживою. Чи сяк, чи так, а нажитись треба!
Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ.
Максим — за «прокормлєніє», Явдоха — за крадіжку. Максим, докладаючи ротному, що москалі просяться «на побывку», — брав з них своє так само, як і покійник Федосійович. А як верталися москалі з «прокормлєнія», — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс. За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього.
Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели у Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували у неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився.
Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його у руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет. Пошепотав там з лікарем. «Не годиться, — кажуть, — у службу; у чисту його!» — Максим полежав ще з місяць; дали йому чисту, почепили ще нову мендаль та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.
Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий. «Значить, більше поживи для грошовитого!» — подумав Максим.
— Ні, жінко, — каже Явдосі: — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні. Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.
Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами. Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Йвановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири у Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше. Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував.
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояном коней; вибудував стайню, комори рублені; обплівся височенною густою лісою з острішком і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити.
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, у службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Оже ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так, мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає. А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив. Знали тільки, що у його все було на запорі — позапиране, позамикане.
— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді пішани.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
XIV
НЕМА ЗЕМЛІ
Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо. заховалось сонце — похмуріло. загуло, закрутило, закушпелило шляхом. зиркнула блискавка, загуркотав грім. гряк! трісь!. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило. гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду.
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо. Стоїть він на току з ціпом, — аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека.
Чіпка ще раз глянув на десятника, подумав трохи, та тоді вже запитав:
— Чого?
— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону.
— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
— Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце й послано.
— Добре. прийду, — одказав Чіпка.
Десятник повернувся і пішов повагом подовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась біля печі.
— Отак, мамо! — обізвався він.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
— Припленталась якась приблуда. Каже: Луценків небіж. Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку, — та й отетеріла. Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
— Каже: не оддаси, — буду позивати.
Мотря поблідла — і ледве вимовила:
— Який небіж?. Звідкіля??
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.
— З Дону?! — якось боязко запитала Мотря — та й опустилась на лаву.
Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову. Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя та й кинула бідувати на старість. «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось.
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір — і оханувся. Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
— Не журіться, мамо!. не лякайтесь! — став він заспокоювать матір. — Хай позиває. Нам громада присудила землю. Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук.
— А клопоти., а тяганина. — проказала Мотря, задумуючись.
— Сількісь. А землі не дам! Зубами держатиму — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро. У нас же тільки й багатства, що земля та. Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!. — згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
— Кажу: не журіться! — одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою. може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь. Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, — і забулись обоє. Іде життя у них протертою стежкою: як сьогодні, так і завтра; як завтра, так і по-завтрому. Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить. Чіпка — на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже.
Коли так — тижнів, може, через два після тога, як
кликали Чіпку у волость — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость, та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою:
— Ось з суду бумага за вашу землю!. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві.
Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
— Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю.
— Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив!
— То це так і оддать землю??!
— Авжеж.
— Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся — і пішов, похнюпившись, додому.
— А що тепер, мамо, робити? — запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.
— Що, сину?
— Пропала земля!
— Як пропала?
— Кажуть: суд одсудив.
Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку, — так і прикипіла на днищі: заколіло веретено у одній руці, а волокно у пучці — у другій.
— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крізь сльози.
А Чіпка — не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує. Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:
— Та ні, де буде сього!. Брешуть вони. Я вас знаю. знаю, бісових сутяг!. Підсипав писареві блудяга. і є земля! Та ні!. Мене сим не підведеш. Я сам своє знаю. допитаюсь свого. Хоч от — по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!.
Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї.
— Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу.
— Які гроші? — здивувалася Мотря.
— Які є, всі виймайте. у город піду — позиватись.
— Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгувала. Там у скрині, в сувої заховані. Візьми, коли треба.
— Підіть принесіть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
— На, — сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка узяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її у кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув — і взявся за шапку.
— Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу. Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері. Зосталася Мотря сама — сама, як палець, з своєю нерозважною думкою. Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку. В голові — полізла всячина, завернула у давнє. У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни. як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!
А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голими ребрами хата світить. А вже й зима не за горами. І холод. і голод. Пополотніла Мотря. увірвала нитку. Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку.
