Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.
Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
— Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…
— Івоніка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
— То ви лише самі в хаті, Маріє?
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.
— Таже мій! Не пізнаєте?
— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвилина неначе задуми, а потім:
— Мій голос старий!
— Ви жандар?
— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
— Вона пуста, як спорохнявіле дерево,— відповіла,— а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
— А Івоніка де?
— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
— Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий…— почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.
— То… увійдіть у хату…
— Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!..
Хвиля ожидання зсередини.
— Жандар…— прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни.— Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!
— То ви жандар? — спитала знов.
— Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
— Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
— Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
— Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…
— Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом.
— Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!
— Михайле! — крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.
— Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…
— Хто се був, хто се був? — скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…
— Нехай вже вам господь бог його ім’я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!
— Сава! — крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.
— Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати…— почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…
Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.
Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.
Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучкий вітер бив її острими зимними колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.
— Бадіко! — зойкнула.
Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.
— Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! —кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір’я, надслухувала і знов кликала…
Ніхто не обзивався.
Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло і вона вернулася назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.
Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайликом з рушницею,— убійник його…
«Нехай вже вам господь бог його ім’я скаже, вже я не годен його вам сказати!» — відізвалися в її душі слова незнайомого.
Закаменіла.
Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею по висках і коло уст.
— Сава! — зойкнула, умліваючи душею.— Сава убив його! — і упала на долівку.
Потім:
— Ні, ні, се. не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О господи, рятуй, рятуй, рятуй!..
Підняла руки і почала бити поклони. Не знала чому, аж після сформувалися її думки.
Аби убійник найшовся.
Той, що її дитину зі світу згладив. Що запропастив одного, а другого кров’ю обкинув. Щоби він з’явився перед її очима, аби власними своїми руками розшарпала його на кусні, а ціточка, що лишилася їй одна одним на запустілу хату і пропадала безвинно у в’язниці, нехай би вернула…
Заломивши судорожне руки, молилася з лихорадним поспіхом, від часу до часу озираючися неспокійним, лячним поглядом, коли сніг бився о вікна, а двері у завісах з дикої гри бурі скрипіли й глумливо озивалися.
Відтак огорнула її глибока втома.
Попала в півсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала.
Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хаті. В хаті було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом із тим зайшла з нею предивна зміна.
Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов’ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник,— і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина.
Дикий усміх болю скривив її уста.
Почала клясти.
Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала…
[1][100] Клячіти — стояти навколішках.
[2][101] Партика — доля, частка.
[3][102] Кертиця — кріт.
[4][103] К л а н я — полукіпок.
[5][104] Гуска солі — стовпчик солі (пресована сіль).
[6][105] Г р и с и к — січка.
[7][106] Р а т а — частина плати, внесок.
[8][107] Пиняво — повільно.
[9][108] Дзьобенка — шерстяна торба.
[10][109] Сопух— дух, сморід.
[11][110] Поєдинча — проста.
[12][111] К а б з л я — капсуль.
[13][112] Обдукція — судово-медичний огляд.
[14][113] Кольба—- приклад.
[1][76] Ц а р а — край, доли, низина у протиставленні до гір.
[2][77] Нижча шаржа — унтер офіцерські чини в армії.
[3][78] М е в а — чайка.
[4][79] Лягай (військова команда) (нім.)
[5][80] Шпанги — військова кара.
[6][81] Мельдуватися — заявитися.
[7][82] Урльоп — відпустка.
[8][83] Компанія — рота.
[9][84] Егзецирка — військові вправи.
[10][85] Гвер — гвинтівка, рушниця.
[11][86] Торністра — ранець.
[12][87] Т р а ч к а — тартак, лісопильня.
[13][88] Цофнути — зректися.
[14][89] Голосний — відомий, знаменитий.
[15][90] Опускати — залишати.
[16][91] Завелоновані — із спущеними вуалями.
[17][92] З резиґнацією — безнадійно.
[18][93] Спуститися — покластися.
[19][94] П о м а н а — спогад.
[20][95] Р о з к а з — наказ.
[21][96] Ворохобня — заворушення, бунт.
[22][97] Кланцата — зубата.
[23][98] Чако— головний убір в австрійській армії.
[24][99] Матригуни — чар-зілля.
[1][1] Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нім).
[2][2] Штивний — цупкий, застиглий.
[3][3] Гоппляц (від нім. Hauptplatz) — центральне місце, головна площа.
[4][4] Барда — сокира.
[5][5] Ґердани та бодзики — прикраси з намистин бісеру та клаптиків матерії.
[6][6] Мати храп — мати на оці.
[7][7] Туй-туй— ось-ось.
[8][8] Не ялося — не годилося.
[9][9] Стрій — одяг.
[10][10] Двірник — начальник громади, староста.
[11][11] Нехарно — неохайно.
[12][12] Волічка — шерстяні нитки для вишивання.)
[13][13] Зіштивніле— застигле.
[14][14] Нанашка — хрещена мати.
[15][15] Ширінка — хустка.
[16][16] Шовкова рікля — шовкова в різних смугах сукня без рукавів, з станком (половиною плахти), пришитим до спідниці.
[17][17] К у т а с и — китиці на одежі для прикраси.
[18][18] Гулящі — танцюючі.
[19][19] Гуляти — танцювати.
[20][20] Бадіко — звертання до старшого роками.
[21][21] Стрільба— рушниця.
[22][22] Шутер — гравій, щебінь.
[23][23] Бранка — призов.
[24][24] Право — закон.
[25][25] Б у р д е й — землянка.
[26][26] Пивничні мешкання — землянки.
[27][27] Город — сад.
[28][28] Фудулитися — пиндючитися, гордувати.
[29][29] Пушка — бляшанка.
[30][30] Зимний — холодний.
[31][31] Сивий — сірий.
[32][32] Т р і й л о — отрута.
[33][33] Гарувати — тяжко працювати.
[34][34] Т р і л е р — трель.
[35][35] Острота — суворість.
[36][36] Бутний — гордий, чванькуватий.
[37][37] Хосен — користь.
[38][38] Знеслість — гордість, пишність.
[39][39] Ходити на візитацію — робити обхід.
[40][40] Паприка — перець.
[41][41] Імператор (нім,).
[42][42] Військовий абшит— документ про увільнення з війська.
[43][43] Пуделко — коробка.
[44][44] К л а к а — толока, спільна робота за частування.
[45][45] Професор — учитель.
[46][46] Кошниця — великий плетений сарай, де сушать кукурудзу.
[47][47] Пизата — пиката.
[48][48] Шумилиння — листя, в яке загорнутий качан кукурудзи.
[49][49] Гостинець — шлях.
[50][50] Склеп—лавка.
[51][51] Чічка — квітка.
[52][52] Горботка — дві плахти, що їх носять замість спідниці.
[53][53] Цітки — маленькі мідні випуклі кружечки.
[54][54] Розривка — розвага.
[55][55] Консеквентний — урівноважений.
[56][56] Наглий — раптовий, несподіваний.
[57][57] Сверщик — цвіркун.
[58][58] Штубей — вулик.
[59][59] Блават — волошки.
[60][60] В і з і я — видіння.)
[61][61] Половик — яструб.
[62][62] Дріб — домашня птиця.
[63][63] Шпихлір — комора.
[64][64] Ланц— лавцюг.
[65][65] Камратувати — товаришувати.
[66][66] Кутати — клопотатися.
[67][67] Пазити — стерегти, доглядати.
[68][68] Банувати — жалкувати.
[69][69] К а в к а — галка.
[70][70] Бурш — денщик/
[71][71] Сарака — бідолаха/
[72][72] Минатися — гинути, вмирати.
[73][73] Шріт — дріб.
[74][74] Давати позір — звертати увагу, наглядати.
[75][75] Проіпінація — шинок (монополька).
