Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна
можуть послабити їхній вплив.
Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари
Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного
досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.
Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок – "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі
словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень,
слів.
Четверте джерело помилок – "примари Театру". Вони, на думку філософа, породжуються сліпою вірою людей в
авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують
театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, згідно переконанням Бекона, виходити лише з
досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках,
незалежним від авторитетів, бо істина є „дочкою часу, а не авторитетів”.
Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями для здійснення влади людини над
силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. На його думку,
найважливіша мета науки – приносити користь людині, удосконалювати її життя. Тільки наукове знання збільшує
владу людини над природою. „Знання – сила”, – говорив Бекон, – „але справжньою силою наука стає лише тоді,
коли ґрунтується на виясненні істинних причин явищ природи, керується пізнанням її законів”
Михаленко Ю.П. Ф.Бэкон и его учение, М., Наука, 1975. – С. 128.. Тому Бекон розрізняє два види дослідів –
плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої користі
людині, світлоносні – ті, мета яких пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні
ґрунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень – індукції. Експериментальному знанню відповідає
індуктивний метод Бекона, який складається зі спостереження, порівняння, аналізу та експерименту.
Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної,
абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою
алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.
Перший – „це шлях павука”, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням
абстрактного раціоналізму.
Другий шлях – „шлях мурахи”, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих
фактів.
Третім є справжній шлях науки – „шлях бджоли”. „Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так
і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину”
Там же. – С. 131..
Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних
узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.
До заслуг філософа належить також детальна класифікація наук, що описує не тільки що вже є, але й ті
дисципліни, які можуть і повинні бути розроблені в подальшому. Здійснена ним класифікація була визнана і
широко використовувалася багатьма мислителями, головним чином французькими просвітителями.
Соціально-політичні погляди Бекона характеризуються прихильністю ідеям абсолютизму і монархізму. У 1627 він
публікує свою утопічну повість "Нова Атлантида", в якій викладає принципи ідеального устрою держави, а також
проект державної організації науки. Детально описаний ним науково-технічний центр утопічної держави Бенсалем у
вигляді так званого "Дома Соломона", став свого роду прообразом сучасних наукових співтовариств (типу академії
наук), що здійснюють планування і організацію всіх наукових досліджень і активно впроваджують їх досягнення у
виробництво. В „Новій Атлантиді” філософ обґрунтовує погляди на оптимальний державний лад, основа якого
ґрунтується на досягненнях науки і техніки, і таким чином, Бекон передбачив зростання ролі науки в житті
людського суспільства.
Підсумовуючи внесок Ф.Бекона в розвиток філософських і наукових знань, можна сказати, що головними його
заслугами є обґрунтування емпіричного методу як єдино правильного методу дослідження законів природних явищ.
Він описав різні види дослідного пізнання, способи і різновиди експерименту, розробив і сформулював основні
закономірності індукції і індуктивного пізнання природи. Він став засновником методології дослідної науки,
вчення якого отримало значення вихідного пункту мислення всього Нового часу.
Висновки
Новий час став періодом бурхливого розвитку природознавчих наук. В залежності від цього в його межах заклалися
достатні передумови для подальшого наступу людини на пізнання природи. Неоднозначність мислителів, науковців
того часу в оцінці методів та шляхів такого пізнання цілком було залежним від різноманіття філософських,
ідейно-теоретичних, політичних, соціальних, культурних поглядів.
На подібну неоднорідність концептуальної палітри вказували значні соціально-політичні потрясіння, які
відбувалися в період Нового часу. Суспільні процеси мали масових прихильників як серед прибічників
абсолютизму, так і з боку демократичних сил; як серед палких апологетів традиційної католицької церкви, так і
серед її реформаторів; в культурі відбувалося еклектичне співіснування реалізму, романтизму і класицизму.
Суспільство потребувало свого осмислення та оцінки з рівня найвищих абстрактних узагальнень, котрі можна було
провести в межах тільки філософської науки.
Така неоднозначність вимагала винаходу якогось одного, але дійсно правильного, істинного критерію, за
допомогою якого можна було б розв’язати дуалістичні загадки епохи. Ті методи, що існували до цього, були не
здатні розв’язати проблеми сучасності. В цьому світлі вчення Ф.Бекона про потенціал індуктивного пізнання, яке
зародилося саме в Новий час, заслуговує на увагу як метод істинного відображення дійсності: як природи, так і
суспільства.
Література
Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К., Либідь, 2001. – 406с.
Введение в философию: учеб. пособие для вузов / И. Т. Фролов. – М., Республика, 2005. – 623 с.
Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу XVII-XVIII ст. – К., Либідь, 1998. – 368с.
Жарова Л.М., Мішина І.А., Михеєв А.А. Всесвітня історія: Новий час (ХVІ – кінець ХVІІІ ст.). – К., Генеза,
2001. – 238с.
История философии в кратком изложении. – М., Мысль, 1991. – 591с.
Історія філософії: Словник / В.І.Ярошовець (заг.ред.). – К., Знання України, 2005. – 1199с.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник. – М., ИНФРА-М, 2005. – 576с.
Михаленко Ю.П. Ф.Бэкон и его учение. – М., Наука, 1975. – 264с.
Рассел Бертран. Історія західної філософії. – К., Основи, 1995. – 759с.
Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, Свічадо, 1997. – Т. 2 : Філософія Нового Часу до 1830 року. –
352с.
Философский энциклопедический словарь / Е.Ф. Губский (ред.-сост.). – М.,
Ярошовець В. І., Бичко І. В., Бугров В. А., Горський В. С., Лях В. В. Історія філософії: Підручник. – К.,
ПАРАПАН, 2002. – 774с.
