категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.
Значний внесок у розробку поняття "соціальна мобільність" вніс П. Сорокін.
Пітирим Олександрович Сорокін (1889 – 1968) – російсько-американський соціолог и культуролог. Він є один із
родоначальників теорій соціальної стратифікації и соціальної мобільності [9]. Предметом соціології Сорокін
завжди вважав взаємодію соціальних груп, що функціонують в різних історичних і культурних обставинах. У своїй
праці "Соціальна мобільність" він розглядував теорію, відповідно якої, будь-яке суспільство володіє складною
структурою, неминуче стратифікується за багатьма критеріями – економічними, професійними, етнічними,
політичними та ін.
П. Сорокін описує світ як певний соціальний простір, заповнений соціальними зв'язками і відносинами. Вони
утворюють багатовимірну систему координат, в якій виділяються дві головні осі – вісь Х (горизонтальна
мобільність) і вісь У (вертикальна мобільність). Мобільність – це зміна окремим індивідом або цілою групою
місця в соціальному просторі, який включає економічний, політичний або професійний підпростори. Якщо індивід
перейшов з нижчого класу в середній, підвищив свій дохід, то він зробив перехід, перемістився в економічному
підпросторі, якщо змінив професію або рід діяльності – перемістився в професійному підпросторі, партійну
приналежність – в політичному підпросторі. Три підпростори соціального простору він іменував системами
стратифікації. У результаті П. Сорокін отримав три системи соціальної стратифікації – економічну, професійну
і політичну [8].
Соціальна мобільність, за П.О. Сорокіним, вимірюється показниками:
– дистанція мобільності (кількість ступенів або рівнів, на які вдалося піднятися або опуститься соціальним
об'єктам);
– об'єм мобільності (число об'єктів, які перемістилися по соціальних сходах у вертикальному напрямі за певний
період часу).
Найдетальніше П. Сорокін проаналізував економічну стратифікацію, зміну якої в часі описував за допомогою
терміну "флуктуація". У всіх суспільствах рівень добробуту і доходу (критерії економічної стратифікації)
міняється в часі. Якщо нерівність в суспільстві дуже сильна, доходи багатих набагато перевищують доходи
бідняків, то профіль піраміди високий, і навпаки. Таким чином, з часом відбувається то зменшення, то
збільшення висоти економічної піраміди. Це явище і називається, за Сорокіним, "флуктуація".
Порівнявши величезний статистичний матеріал, П. Сорокін першим в світі довів, що якої-небудь стійкої тенденції
в історії не існує. Інакше кажучи, населення Англії, Америки або Росії вік від століття не стає багатше або
бідніше. Знак мінуса з часом міняється на знак плюса. У розвитку будь-якого суспільства періоди збагачення
зміняються періодами зубожіння. Так було в Давньому Єгипті і так відбувається в сучасній Америці. Безцільні
коливання (флуктуації) скоюються циклічно (за збагаченням слідує зубожіння): дрібні цикли – 3-5, 7-8, 10-12
років, крупні – 40-60 років. Сорокін вважає, що його теорія флуктуацій спростовує ідею прогресу людства –
постійного поліпшення економічного стану.
На думку П.О. Сорокіна, у «закритому» суспільстві динаміка соціального життя зведена до мінімуму, що неминуче
приводить «закриті» системи до кризи. У історичному процесі, вважав Сорокін, має місце періодична зміна різних
«суперсистем», кожна з яких характеризується особливим культурно-історичним «стилем», унікальною «системою
цінностей». Учений виділяв три типи «суперсистем»: «ідеаціональний», в якому визначальну роль виконують
альтруїзм, містицизм і аскетизм; «чуттєвий», в якому переважають урбаністичні риси і інтелекттуалізм;
нарешті, «ідеалістичний, характеризується поєднанням особливостей перших двох типів. Історія є
соціокультурним процесом, нормою якого є динаміка ціннісних орієнтирів, їх зміна і постійний пошук нових
«ідеальних цілей».
За П.О. Сорокіним, між стратами немає непрохідних меж, але між сходженням і опусканням за соціальними сходами
існує певна асиметрія. Сходження є добровільним, як правило, і здійснюється часто не вільно, а з подоланням
деяких бар'єрів або виконанням певних умов, які вищий шар виставляє соціальним об'єктам, що здійснюють даний
перехід. Спуск, навпаки, – звичне примусовий.
4. СОЦІАЛЬНА НЕРІВНІСТЬ І ВЛАДА. ТЕОРІЯ ЕЛІТ
Відповідно за існуючими моделями структури суспільства, зрозуміло, що суспільство завжди буде мати у собі
елементи різної важливості і статусу. Наприклад, класи можуть бути панівними, а можуть бути – пригнобленими.
Страти також – є вищі і нижчі. Стратифікація ґрунтується на нерівності. Бідні і багаті не рівні за своїми
доходами, престижу свого роду діяльності, політичній вазі. Іншими словами, у них різний ранг, тобто місце в
суспільній ієрархії. Можна говорити про те, що соціальна стратифікація описує розшарування людей на класи, а
можна говорити, що вона указує, як люди розподіляються в соціальному просторі відповідно до своїх ієрархічних
рангів. Основа стратифікації –нерівномірний розподіл привілеїв, відповідальності і обов'язків, влади і
впливу.
Соціальна нерівність у найзагальнішому вигляді означає, що люди живуть в умовах, при яких вони мають нерівний
доступ до обмежених ресурсів матеріального і духовного споживання. Для опису системи нерівності між групами
людей в соціології широко застосовують поняття "соціальної стратифікації". Різноманітність відносин ролей,
позицій приводять до відмінностей між людьми в кожному конкретному суспільстві. Проблема зводиться до того,
щоб яким-то образом упорядкувати ці відносини між категоріями людей, що розрізняються в багатьох аспектах.
Ще стародавній філософ Платон роздумував над розшаруванням людей на багатих і бідних. Він вважав, що держава
представляє з себе як би дві держави. Одне складають бідні, інше – багаті, і всі вони живуть разом, створюючи
один одному усілякі перепони. Однак, якщо Платон вважав, що багаті і бідні, якимсь чином співіснують у
суспільстві, то сучасні соціологи чітко визначають, що таке співіснування можливо тільки в умовах владних
відносин: одна частина людей (ті, що мають владу), пригноблює і тримає у покорі іншу частину, використовуючи
для цього інститут держави – закони, суд, каральні організації, органи безпеки, військо (силові структури).
Влада за своєю суттю – це механізми підпорядкування своїй волі і придушення ряду видів свободи особистості
[4]. Влада з'явилася з виникненням людського суспільства і в тій або іншій формі завжди супроводитиме його
розвиток. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, яке вимагає підпорядкування всіх учасників
єдиній волі, а також для регулювання інших взаємостосунків між людьми в суспільстві.
Специфічним різновидом є політична влада – "здатність певної соціальної групи або класу здійснювати свою волю,
впливати на діяльність інших соціальних груп або класів" [9; с. 35]. На відміну від інших видів влади
(сімейної, суспільної і ін.), політична влада робить свій вплив на великі групи людей, використовує в цих
цілях спеціально створений апарат і специфічні засоби. Найсильнішим елементом політичної влади є держава і
система державних органів, що реалізовують державну владу.
Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно якої суспільство поділяється на вибрану меншість –
активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і більш пасивну масу. Розрізняють
політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення
елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р. Міхельс), технічним і
технологічним розвитком (Дж. Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С. Дарлінгтон,
Й. Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватікан) виділяє такі основні
функції еліти [4]:
– гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що
забезпечує ідентичність народу;
– носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо),
необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
– творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху
поступу, розвою;
– ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
– головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.
Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо
державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль
консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно,
залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою
державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування
