Реклама




Счетчики

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів!

Це мабуть найбільший банк рефератів в Україні.
На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету. Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Шукаєте реферат - просто зайдіть на Referatmarket.Org.Ua!

Тема: «1. Філософське вчення марксизму. 2. Ключові засади філософії постструктуралізму. 3. Свобода як цінність. Любов як свобода та смислотворчість життя.» (ID:33525)

Скачайте документ в формате MS Word*
*Полная версия представляет собой корректно оформленный текстовый документ MSWord с элементами, недоступными в html-версии (таблицы, рисунки, формулы, сноски и ссылки на литературу и т.д.)
Скачать работу..
Объем работы:       5 стр.
Размер в архиве:   22 кб.
| 1 | 2 | 3 | 4 |

революції, в установленні диктатури пролетаріату і пролетарської держави. В цих, як і інших пунктах свого
вчення, К.Маркс намагався поєднати свій матеріалістичний світогляд з матеріалістичним розумінням історії, з
діалектичним методом, революційну теорію з революційною практикою, буття із свідомістю, ідеї з дією.

К.Маркс не створив, і не обіцявся створити стрункої, логічної і цілісної філософської системи. Багато положень
його вчення не втратило своєї актуальності і сьогодні, в першу чергу ті, що стосуються аналізу і оцінки
капіталістичного способу виробництва, проблеми відчуження і свободи, взаємовідносин людини з природою та
іншими людьми, необхідності гуманізації умов життєдіяльності людини і її самої тощо. Однак для марксизму як
матеріалістичної філософії характерний перекіс у бік матеріальних і економічних факторів на шкоду духовному і
суб'єктивному, надання більшої ваги раціонально-нормативному в порівнянні з емоційно-особистим,
практично-діяльному і пізнавальному по відношенню до ціннісно-орієнтаційного тощо.

Під впливом обставин і моменту, марксизм перебільшив роль класів і класової боротьби в історичному процесі,
силового вирішення соціальних проблем і революцій, пролетаріату і держави диктатури пролетаріату. Створивши
глибоконаукове вчення про сучасний капіталізм, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні, К.Маркс не
спрогнозував у належній мірі його майбутнє, а деякі з його прогнозів не виправдалися, зокрема прогноз про те,
що капіталізм вичерпав свої потенціали і світова революція неминуча. Як світогляд і ідеологія пролетаріату,
покликаного зруйнувати капіталістичне суспільство, здійснити соціальну революцію й установити державу
диктатури пролетаріату, марксизм, беззаперечно, містить у собі, так би мовити, "енергію руйнування". Але
К.Маркс попереджав, що його вчення не догма, а керівництво до дії, тому він сам не несе безпосередньої
відповідальності за тих, хто на практиці, в нових історичних умовах, на основі окремих фрагментів його вчення
побудував стратегію і тактику, яка привела до дегуманізації суспільства і викривлення суті людини, втрати нею
неперехідних загальнолюдських цінностей, власної гідності і свободи.


2. Ключові засади філософії постструктуралізму.


Постструктуралізм (неоструктуралізм) – це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному
пізнанні, що склалися в основному у Франції Головними його представниками є: Ж. Дерріда (нар. 1930), Ж. Дельоз
(нар. 1926), Ж. Бодрійяр (нар 1929), Х. Блум (нар 1930), Ж.-Ф. Ліотар (нар 1924) та ін 

Современная западная философия: Словарь. М., 1991. с. 217..

Постструктуралізм не оформив себе як самостійний напрям у філософії та науковому пізнанні, не має явної
програми. Достатньо складними є відносини постструктуралізму із структуралізмом: заперечуючи в цілому
теоретико-методологічну спрямованість структуралізму на об'єктивне пізнання людини через формоутворювальні
принципи символічної діяльності, цей напрям проте дуже багато що запозичував у структуралізму (розуміння
культури, перш за все, як мовної і текстуальної діяльності, прагнення співвіднести текст з свідомістю і
досвідом його автора). Заперечуючи загалом цінність іманентного розуміння тексту, постструктуралізм проте у
відношенні до тексту має багато загального з герменевтикою (підхід до судження як інтерпретації, детермінація
розуміння тексту культурним досвідом інтерпретатора і т.д.).

Постструктуралізм співіснує як із структуралізмом, так і з постмодерном: автори постструктуралізму – Дерріда,
Дельоз, Бодрійяр – вважаються класиками постмодерна (однією з головних культурних течій ХХ ст.). Розвести ці
два явища складно; Постструктуралізм в певному відношенні є результатом реалізації постмодерністських інтенцій
у відношенні до тексту, мови, знакової діяльності людини. Достатньо багатоманітними є і стилистико-жанрові
форми текстів постструктуралізму: вони носять філософський, науковий, публіцистичний характер, часто виявляючи
собою достатньо суперечливий сплав цих стилів.

Хронологічні рамки постструктуралізму достатньо умовні: його появу прийнято пов’язувати з масовими
студентськими і профспілковими заворушеннями у Франції в травні-червні 1968 (хоча деякі роботи, котрі
відносять до постструктуралістських, вийшли раніше). Важлива роль цих подій у тому, що при їх осмисленні
виявилася обмеженість структуралістського підходу до людини, неможливість пояснити конфлікт консервативних і
ліворадикальних умонастроїв, виходячи із структурного розуміння людської свідомості ("Структури не виходять на
вулиці"). Універсалізм і академізм структуралізму стають об'єктом тотальної критики. І хоча в
постструктуралізмі зберігається відношення до культури як до тексту і орієнтація на аналіз і інтерпретацію
текстуальних явищ культури, сам підхід до тексту радикально міняється. Об'єктом розгляду і аналізу стає все,
що залишилося за межами структурного осмислення.

Це перш за все контекст, вплив якого не розглядався структуралістами у пошуках універсалії, та сукупність
індивідуальних явищ і рис, яка стоїть за текстом і визначає його. Це динаміка, мінливість, яка не
характеризується при структурному аналізі. Це ті елементи тексту, котрі неможливо звести до сегментного
дихотомічного розподілу; вони уявляються як несистемні, унікальні, нерозчленовані. Це, нарешті, те, що взагалі
виходить за рамки впорядкованості, виступає як випадкове, втілює свободу, волюнтаризм, ірраціональність в діях
людини.

Таке тотальне "заперечення структурності" втілилося в ряд загальних інтенцій, які й дозволяють визначити
постструктуралізм як культурне явище.

1. Відношення до людини. У розумінні людини в постструктуралізмі на перше місце виходять несистемні, не
структуровані явища. Джерелом людських проявів мислиться їх суб'єктивність, індивідуальні особливості психіки,
воля, що розуміються не через психоаналітичне несвідоме, а, швидше, через ніцшеанський волюнтаризм, що
відображає активну взаємодію людини з незрозумілим і ворожим оточенням з метою реалізації його вольового
прагнення до домінування над цим оточенням. Для постструктуралізму ключовою категорією, що характеризує
людину, є бажання. Воно виступає універсальною формою прояву прагнення людини до комунікації з оточенням,
котра визначає всі форми індивідуальної і колективної дії, соціальної і культурної дійсності. На місце
структурної логічної впорядкованості свідомості приходить розуміння її як розімкненої, хаотичної "магми"
бажань, устремлінь, запитань до зовнішнього світу, лише частково визначуваних його соціальним і культурним
досвідом.

2. Відношення до людської спільноти. У постструктуралізмі суспільство і культура розглядаються як поле
тотального прояву відносин "влада – підпорядкування"; влада, що реалізовується і як воля до домінування, і як
прагнення до впорядкованості, структурованості, стійкості, єдності аналізується і розкривається
постструктуралізмом у всіх культурних елементах. Влада реалізує себе на всіх рівнях людських взаємостосунків –
від політичної доктрини держави до конкретної комунікативної ситуації, і у виявленні цієї реалізації і
зіставленні їй визначається унікальність постструктуралізму.

3. Відношення до тексту. Саме в тексті знаходять прояв дві вищезгадані інтенції, і розуміння тексту є перш за
все їх виявленням. Запропонована Дерріда "деконструкція" – "деструкція-реконструкція" тексту має на увазі його
фундаментальне "розбирання" на елементарні форми у всіх планах: композиційному, сюжетному, стилістичному,
психологічному – і подальшу "збірку" – інтерпретацію, що визначає в ньому те, що внесене в цей текст
конкретним контекстом, бажанням його творця і те, що сам його автор не бачить або про що прагне умовчати, але
що знаходить себе як "слід" дискурсу влади. Для постструктуралізму стають важливими в тексті не елементи, які
необхідно структурувати і які зближують його з іншими текстами (хоча порівняльний аналіз залишається), а то
унікальне, несистемне, маргінальне, що реалізувалося в тексті несвідомо і розуміється інтуїтивно.

Постструктуралізм прагне угледіти в тексті те, що привнесено в нього подальшими інтерпретаціями і що є вже
"слід сліду", пояснити схоже в тексті не структурною універсальністю, а взаємовпливом текстів, запозиченням,
алюзією, грою, неусвідомленим непрямим цитуванням. Для постструктуралізму повторюваність і стійкість
елементів тексту і уявлень, що стоять за ними, є не свідоцтвом структурної універсальності, але проявом
дифузії, "кочовища" окремих елементів, ідей, образів, мімесиса („мімесис” –термін, який характеризує сутність
творчості людини), що реалізовується не як наслідування природі, а як наслідування (усвідомлене або
неусвідомлене) іншому тексту. Інтерпретація тексту – це розуміння в ньому того, що до самого тексту прямо не
відноситься, того, що в ньому "винесене за дужки", і виводить за межі самого тексту в світ бажань; таке
розуміння є завжди процес, але не результат (Дерріда називає його терміном "розрізнення" – "differance"). Але
при цьому для постструктуралізму значущими і важливими стає "конструкція тексту", виявлення тих елементів, з
яких він зібраний, оголення не структури, але конструктивних механізмів, технології створення тексту.

4. Відношення до знаку. Знак в постструктуралізмі виступає як повна протилежність самому собі – він є не
вказівка на певний предмет або значення, а, навпаки, – вказівка на його відсутність. Знак і значення
перетворюються на фікцію, сімулакр, маскуючий відсутність актуального значення. Бодрійяр постулює чотири
історичних етапи перетворення знаку в сімулакр, змінюючі один одного від Відродження до сучасності: 1) знак,

| 1 | 2 | 3 | 4 |