що позначає реальність; 2) знак, що спотворює, маскує реальність; 3) знак, що маскує відсутність реальності;
4) знак-фікція, не пов'язана ніяк з реальністю, що позначається. Знак і мова є власним об'єктивно існуючим
простором, не пов'язаним ні з людиною, ні з дійсністю. Знак нічого не означає або означає лише самого себе,
але при цьому в ході людського спілкуванні він зберігає властивості сімулакра, детермінуючи людину; знак стає
полем, де реалізується дискурс влади. Відповідно і зазначить, створення тексту є "виробництво фікції",
фіксація значення, яке самому собі не відповідає, – звідси і вирок, що виноситься постструктуралізмом
референції.
5. Відношення до метафізики і науки. У контексті попередніх положень логічним виглядає прагнення
постструктуралізму подолати логоцентрізм і універсальність новоєвропейської метафізичної і наукової традиції,
викрити її як прояв "волі до влади", яка пропонуючи універсальні поняття, принципи і канони, маніпулює
свідомістю людини, втискує його бажання у впорядковану "колію значень" (Дельоз). Об'єктивність, логічність,
верифікованість наукового пізнання розглядаються в постструктуралізмі як фікція і сімулакр, породжені опорою
на авторитет, виступаючий як влада. Проте постструктуралізм не пропонує шляхів подолання цієї традиції і не
протиставляє їй нічого, окрім спроб "деконструктивної" переінтерпретації. Симптоматичним виглядає те, що
„постструктуралізм, як і екзистенціалізм, намагається протиставити метафізиці і науці культуру, що розуміється
як вільна стихія творчості, гри, реалізації бажання, народження феноменального тексту ”
Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями: Хрестоматія / С.Л. Удовік (ред.), В.В. Лях (упоряд.), В.С.
Пазенок (упоряд.). К., Ваклер, 1996. с. 314. .
Виділені тенденції дозволяють дати лише загальну характеристику постструктуралізм як напряму в осмисленні
культури, котре продовжує існувати, видозмінюватися і самовизначатися. Постструктуралізм. як і постмодернізм,
утілює певну "кризову свідомість", що виникає в умовах вичерпаності онтологічної і гносеологічної парадигми (в
даному випадку – новоєвропейської) і як такий, що направлений на критичне осмислення минулого досвіду в рамках
нового світосприймання. Запропоновані постструктуралізмом нові інтенції в сприйнятті текстів культури, хоча і
не утілилися, подібно структуралізму, в визначені наукові методи і дослідження, дозволили істотно розширити
уявлення про можливості і межі розуміння культури.
3. Свобода як цінність. Любов як свобода та смислотворчість життя.
Свобода. Залишаючись "суспільною істотою", в якої суспільство завжди "живе всередині" у вигляді ідеалів, норм,
правил, законів, цінностей взагалі, індивід не фатально детермінований загальним, соціально-груповим, що
прирекло б його на пасивність і зняло відповідальність за свої дії. Людина – і продукт, і суб'єкт суспільних
процесів і суспільних відносин, вона повинна не тільки пасивно чекати на своє влаштування, а й
самовлаштовуватись, стати активним суб'єктом суспільного життя. Причому процес самовлаштування і
самореалізації індивіда повинен носити вільний характер, а його достоїнство визначається не масштабом
досягнутого, а насамперед моральною характеристикою досягнутого, не його утилітарною цінністю, а духовною
наповненістю.
Кожна людська індивідуальність осмислює і оцінює суспільне буття через призму свого суб'єктивного становища в
світі і тієї ролі, яку їй відведено в процесах, що відбуваються навколо неї і в яких вона повинна брати
участь. Для цього індивід повинен усвідомити себе і як особистість, і як представника соціальної спільноти.
Інакше кажучи, індивід повинен навчитись оцінювати свої інтереси і завдання, співрозміряючи їх з інтересами і
завданнями інших людей, спільноти, суспільства, людства і за необхідності коригувати їх.
Політик, вчений, фермер, художник т. ін., будучи, так би мовити, агентом історичного процесу, завжди скований
рамками завдань, цілей, норм, правил, законів, обов'язків, забобонів тощо, якими обмежує його суспільство – з
цієї точки зору, людина завжди несвободна. Кожна людина також обмежена власними схильностями, інтересами,
намірами, вмінням, майстерністю, світоглядом тощо. Крім того, вона здійснює вузькоспеціалізовану діяльність,
одну з численних людських діяльностей, виготовляючи певні предмети або задовольняючи певні потреби інших
людей. Залежно від потреби і виду діяльності вона має ту чи іншу свободу вибору, має свої ціннісні орієнтири,
можливість самовиповнитись і самоутвердитись.
Необхідність включатись в історичний процес і діяти, спілкуватись і споживати пов'язана з проблемою свободи. В
світлі вже сказаного свобода розуміється не як незалежність від зовнішнього світу або втеча від дійсності, а
пов'язана з історичною діяльністю в певному середовищі і в певних умовах у світлі життєстверджувальних ідей і
ідеалів, для чого людина повинна бути готовою боротись і, як правило, бореться, часом зазнаючи поразки. Отже,
свобода передбачає певну активність та ініціативу, цілком визначений предмет діяльності і готовність діяти,
реалізуючи свою мету. Свобода означає, що суб'єкт, будучи детермінованим зовнішнім середовищем, за допомогою
волі і свідомих дій сам бере участь у детермінації подій, тією чи іншою мірою, так чи інакше самовизначається
стосовно об'єктивної дійсності і утверджується в своїх родових якостях.
У цьому смислі свобода полягає в пануванні людини над самою собою і над предметом своєї діяльності, в
пануванні над ходом життя, в здатності визначати лінію своєї поведінки як шлях до ідеалу, відкидаючи всі
рішення, не сумісні з ним, а не в "свободі волі", яка пов'язана з індетермінізмом і ототожнюється із
свавіллям. Оскільки людина не тільки залежить від об'єктивної дійсності, а й є необхідним учасником
детермінації процесів, що відбуваються з її участю, вона відповідає за свою діяльність і поведінку, за вибір
засобів і результат.
Людина вільна не тоді, коли протиставляє себе необхідності як детермінованості, а тоді, коли вона активно
протистоїть примусу як поневоленню і здійснює своє покликання; коли утверджує найвищі людські цінності і
самовиповнюється сама. Людина ніколи не може вийти за рамки об'єктивної детермінації, тому об'єктивна
необхідність завжди є межею її свободи. Люди не вільні у виборі об'єктивних умов і обставин, а їхні вчинки і
поведінка не детерміновані однозначно. Але оскільки життя людини індівідуалізоване і вона є суб'єктом
історичного процесу, то вона вільна вже тому, що вибирає із дійсності те, що відповідає її ідеалам і
цінностям, інтересам і цілям, потребам і смакам.
Свобода взагалі є родовою ознакою людини і залежить від рівня і розвиненості суспільства в цілому і окремої
людської індивідуальності. Проблема свободи особистості завжди актуальна. В будь-якому суспільстві вона
ставиться і так чи інакше вирішується. В будь-якому суспільстві будь-яка особистість перебуває під тим чи
іншим видом контролю, стає залежною від тих чи інших чинників, тих чи інших соціальних сил, національних,
класових, кланових, професійних інтересів. Повної свободи не було, не буває і не може бути. Повну свободу слід
розглядати як ідеал, який ніколи не буде досягнутий, але до якого треба прагнути як окремій людині, так і
всьому суспільству.
Любов. Любов називають царицею почуттів, найбільш раннім і найяскравішим переживанням, найбажанішим духовним
станом. Жодному з почуттів не приділено стільки уваги у філософії, психології, соціології, педагогіці як
любові. В художній же літературі любов взагалі є провідною темою, вже особливо у поезії, де вона протягом
століть є своєрідною "віссю", навколо якої "крутиться" поетична творчість: любов – невичерпне джерело
натхнення поетів. Невичерпною проблема любові є і для наукового дослідження – і в силу своєї складності, і
багатоаспектності, і ширини, і делікатності теми.
У "Філософській енциклопедії" любов визначається як „морально-естетичне почуття, що дістає вияв у
безкорисливому і самозабутньому прагненні до свого об'єкта. Вказано, що поняття "любов" багатозначне: існує
любов до справи, ідеї, батьківщини, людства, до особистості. Духовна близькість в любові відчувається як
постійна взаємна мисленна присутність, як такі стосунки люблячих, коли одна людина спрямовує свої помисли і
почуття до іншої і оцінює свої вчинки у відповідності з її поглядами”
Философский энциклопедический словарь / Е.Ф. Губский (ред.-сост.). М., ИНФРА-М, 2005. с. 211..
Це одне з багатьох визначень любові, яке, як і будь-яке інше, страждає неповнотою і неточністю.
Мабуть, жодне поняття не вживається з такою багатозначністю і не має такого "розкиду" в тлумаченнях. Його
використовують там, де відсутня ненависть і огида, де людина одержує задоволення і чимось захоплюється; люди
говорять про свою любов до певної людини, до справи, професії, природи, одягу, музики, батьківщини, дітей,
батьків, друзів тощо переживаючи при цьому широкий спектр почуттів. Говорять про любов плотську і духовну,
радісну і трагічну, глибоку і легковажну, бурхливу і виважену, приземлену і романтичну тощо. З любов'ю
пов'язані сердечність, душевність, людяність, відданість, милосердя, гідність, благородство, безкорисливість,
жертовність тощо. За всіх відмінностей предметів любові, а відповідно, глибини і якості ставлення до них у
зміст любовного переживання входить задоволення потреби в певній цілісності, досягнення бажаного стану і
гармонії, підвищення життєвого тонусу, а разом з тим – відчуття спорідненості, поваги і самоповаги, піклування
