во всяком целий..." В останньому тексті Сковорода певніше говорить про Христа – реальну людину, але часто він
договорюється, що це і є сила премудрості, сила Божа, що скрізь розлита.
"Нічого Христа шукати по Єрусалимах, даремно хреститися в нього в Йордані. Він є в кожній людині, тільки там
його можна відшукати. Не потрібно роздумувати, як Христос мертвий воскресав, бо такій душі, що прагне чуда, не
допоможе і те, щоб вона сама чудо творила." Сковорода говорить, що Бог дав на допомогу людині віру і надію,
яка кріпить віру, вдержує людину при істині, аналогічно як якір тримає корабель на місці. Віра є всім
доступна, часто Сковорода називає її ще страхом Божим, бо крім цієї Божої віри, Божого страху є віра пекельна,
страх пекельний. Коли страх Божий чи віра веселить серце людське, живить його, пекельна віра мордує і губить
людину. І ця віра визнає Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цурається єднання з Богом. Сковорода
надавав вірі великого значення, особливо у ранньому періоді своєї діяльності. Єдність з Богом виявляє людина
ще й обрядами та церемоніями. Цей спосіб дозволяється, щоб тільки обряд був пов'язаний з вірою, бо без неї все
одно як без листків, без яблука. Сам по собі обряд нічого не вартий, а без віри він є злом, шкодою для людини.
Людина, яка досягла премудрості, не потребує ніяких обрядів. Отже, він в деякій мірі негативно відноситься до
духовенства. І не дивно, що духовенство якраз довго затримувало публікацію творів Сковороди за "мысли,
противные священному писанию." Сковорода дуже негативно ставився до чернецтва, говорячи, що немає нічого
шкідливішого для людини, як зробитися монахом.
1.4. Етика Г.Сковороди
В основі етики Г.Сковороди – проповідь щастя. Довівши, що початком світу є вічність, Сковорода прийшов до
висновку, що усі повинні будувати своє щастя на ньому, як на універсальному фундаменті, бо усе решта, на чому
його хочуть будувати (багатство, чини, здоров'я і т.д.) не міцне, не стале і не є універсальним для усіх.
Щастя є в нас самих, а не поза нами. Щастя кожної людини залежить від того, щоб знайти, пізнавши себе, свої
здібності, які потрібно знайти в собі і відповідно їм вибрати для себе діяльність: така діяльність буде
корисною для суспільства і дасть людині внутрішнє задоволення. Усі посади є гарними, якщо їх вибрано за
здібностями. Обираючи собі якусь професію якраз потрібно йти від самопізнання. Якщо людина обрала собі
професію не за своїми здібностями, то хоча б півсвіту їй належало, вона не може бути щасливою. Тому Сковорода
говорить: "Будь покірний своїй природі, за те берись, до чого здатний."
Для того, щоб легше прийти до щастя, треба людину виховувати з дитинства в напрямку до цього. Справа такого
виховання, хоча і почесна, але дуже важка. Потрібно в дитині розвинути її природні здібності. Дитина повинна
народитись у етично здоровій сім'ї – і тоді такій дитині не важко буде вже прищепити знання і етику.
Виховувати дітей повинні батьки. Суть виховання складається в тому, щоб дитину 1) "благодарить", 2) "сохранить
птенцеви младое здравие", 3) "благовоспитать й научить благодарности."
Діти ж відносно батьків мусять пам'ятати: що батьки це є Божий портрет. Потрібно шанувати і любити батьків.
Хто батьків не шанує, той не шанує й Бога.
А вихователь має пам'ятати, що він слуга природи, і він повинен бути таким, що вже себе пізнав. Він повинен
полегшити пошуки свого вихованця щодо вибору професії. Правильним чином вихований учень буде готовий вступити
на шлях самопізнання, пройде його і потім з'єднається з Богом, досягне справжнього блаженства. Між наставником
і учнем повинно бути взаєморозуміння.
Висновки
Г. Сковорода своєю філософсько-світоглядною концепцією світу, етичними та соціологічними принципати заклав
основи нової української духовності, яка продовжувала традиції вітчизняної інтелектуальної культури. Він був і
є великим мислителем, бо у своїй філософії міцно спирався на багатюще спадщину теоретиків античного світу,
Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу, на досвід вітчизняної філософської культури.
Г.Сковорода – філософський геній українського народу, бо своїм життям і творчістю у найскладніший час втрати
Україною державності та морального розкладу національної еліти віддав своє життя пошукові і розробці
світоглядно-моральних основ духовного прогресу.
2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ МАТЕРІАЛІЗМУ
Матеріалізм (від лат. materialis - речовинний) – філософський напрям, який виходить з того, що світ є
матеріальним, існує об'єктивно, поза свідомістю і незалежно від неї. Вихідною ідеєю матеріалізму є твердження
про те, що матерія первинна, вона ніким не створена, існує вічно. Свідомість, мислення – це властивість
матерії. Світ та його закономірності є пізнаваними.
Матерія (лат. materia – речовина) – філософська категорія, яка в матеріалістичній традиції позначає
субстанцію, що має статус першопочатку (об’єктивної реальності) по відношенні до свідомості (суб’єктивної
реальності).
Матеріалізм протилежний ідеалізму; їх боротьба складає зміст історико-філософського процесу. Термін
"матеріалізм" вживається з XVII ст. головним чином в значенні фізичних уявлень про матерію, а з початку XVIIІ
ст. – у філософському значенні для протиставлення матеріалізму ідеалізму.
Історичні форми матеріалізму: античний матеріалізм (Демокрит, Епікур); матеріалізм епохи Відродження
(Б.Телезіо, Дж.Бруно); метафізичний (механістичний) матеріалізм XVII – XVIIІ ст. (Г.Галілей, Ф. Бекон, Т.
Гоббс, П. Гассенді, Дж. Локк, Б. Спіноза); французький матеріалізм XVIIІ ст. – Ж. Ламетрі, Д. Гельвецій, П.
Гольбах, Д.Дідро); антропологічний матеріалізм (Л.Фейєрбах); діалектичний матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс,
В. І. Ленін).
2.1. Натурфілософія античності
Наївний матеріалізм філософів мілетської школи. Першими спробами матеріалістично пояснити світ були намагання
давньогрецьких (іонійських) філософів мілетської школи знайти першооснову світу. На їх думку, в природі існує
певна субстанція, яка є загальною основою для усіх речей природного світу. Роль такої першооснови виконував
той чи інший субстрат: у Фалеса – вода; у Анаксімандра – "апейрон" (буквально – "нескінченне"); у Анаксімена –
повітря. Подібну позицію зайняв Геракліт із Ефесу (540р. до н.е. – 480р. до н.е.), який вважав першоосновою
всіх речей вогонь.
Давньогрецькі матеріалісти не досліджували проблему руху матеріальної субстанції, вони лише стверджували, що
навколишній світ перебуває в русі. Їхня позиція щодо першооснови світу базувалася на простому спогляданні за
природними процесами та виробленні певних міркувань. Вчення про природні стихії-першооснови було першою
натурфілософською стратегією визначення підвалин буття.
Атомізм Левкіппа і Демокріта. Філософія Левкіппа (прибл. 500-440pp. до н.е.) вперше поєднує поняття "буття" з
поняттям "першоелемент" у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Демокріт, учень
Левкіппа (460-370pp. до н.е.), розвив вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія
Левкіппа — Демокріта. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю
структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу
теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома
знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед
яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів)
Космосу.
