гетьманська влада постійно опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи в країні.
Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично загартованих, здорових, мужніх воїнів –
захисників рідного краю від чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру і
світогляду, національних і загальнолюдських моральних цінностей; формування високих лицарських якостей, пошани
до старших людей, милосердя.
Ідеал козацької педагогіки – вільна й незламна у своїх прагненнях людина, яка, спираючись на традиції рідного
народу, повинна розвивати рідну культуру, будувати незалежну державу. В усній народній творчості втілено ідеал
хлібороба, дбайливого господаря, а в часи лихоліть – козака-воїна, захисника вітчизни. Система козацького
виховання передбачала такі ступені: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена
освіта. Дошкільне родинне виховання базувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу.
Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у шкільній практиці.
До козацького шкільництва належали січові, монастирські та церковно-парафіяльні ніколи. До січових шкіл
віддавали хлопчиків заможних батьків з 9 років. Ієромонах, як головний учитель, окрім наставництва, піклувався
про здоров'я дітей. Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та дияконів; другий –
відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу і
військового ремесла. Учні утримувалися на кошти Січі. Хто хотів стати козаком, служив у старого козака за
джуру (слугу) – носив за ним рушницю, вчився у нього козацької майстерності, виконував для нього всіляку
роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову школу
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. К., Глобус, 1991. Т.1: До половини XVII століття. с. 87. .
Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали переважно у приміщеннях, які належали
церкві. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Дітей навчали рахувати, писати і
читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримувалися на кошти батьків.
На Січі існували також школи музики і співу. Відомо, що Богдан Хмельницький у 1652 р. видав універсал про
організацію при кобзарських цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші музичні
школи в Україні. До них приймали дітей, що мали добрий слух і голос, і навчали церковного співу, готували
читців і співаків для нових церков.
За навчальні посібники в запорозьких школах правили Часослов і Псалтир, було видано «Козацьку читанку», яка
відповідала духові української національної школи.
Ознакою реформ в українській освіті доби козаччини можна вважати надзвичайну різноманітність форм та типів
шкіл. Серед найбільш розповсюджених треба назвати братські школи – школи засновані релігійними та
культурно-просвітницькими об’єднаннями українських міщан – “братствами” (близько 24 шкіл). Не менш
розповсюдженими були й козацькі (полкові) школи загальним числом 25 та козацькі січові школи. Їх зафіксовано,
зокрема, в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині,
Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні,
Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо. Крім того, на Гетьманщині, Запорізькій Січі, Слобожанщині були
лірницькі (кобзарські) школи (4), вірменські (3), грецькі (2), католицькі (3), монастирські (3), кальвіністів
(4), лютеран (5), василіан (7), єзуїтських колегіумів – 13
Дорошенко Д. Нарис історії України. К., Глобус. 1991. Т.2: Від половини XVII століття. С. 210..
Що ж до шкіл початкового навчання, то їх статистика оцінюється такими цифрами. В 1740 – 1747 рр. за даними
перепису населення в семи полках Гетьманщини – Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Переяславському,
Полтавському, Прилуцькому та Миргородському було на 1099 поселень 864 початкові школи. Особливо добре справа
освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість
поселень. У чотирьох полках Слобідської України було 124 початкових школи
Дорошенко Д. Нарис історії України. К., Глобус. 1991. Т.2. С. 211..
В цей час важливим осередком освіти і культури вважається Печерська лавра і Київське братство у Києві. Коли у
1632 р. митрополитом став Петро Могила, він провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної
церкви. Крім того, важливу роль П. Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської школи
і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям.
У основі 12-річного курсу навчання знаходилися “сім вільних наук”. В 1-3 класах вчили основ латинської мови,
граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і
віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку,
фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища
світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів –
від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як
дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів, складання екзаменів комісії (а не одному професору),
спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У
1736 р. у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських
країн. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії. У 1700 р. колегіум
з'явився у Чернігові, в 1726 р. – у Харкові, у 1738 р. – у Переяславі.
Багато з вихованців колегіуму були на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не було вищих учбових
закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але
ставлення до них у Москві було насторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершення
освіти. З 30 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся тільки один. Тому з Києва до
Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який став вчителем царівни Софії, царевича Федора та інших
царських дітей. З 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів
– 95.
Таким чином, у XVIІ – першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти.
Значний поштовх для прогресу розвитку навчання на Україні відіграло отримання нею незалежності та ліквідація
польського панування у середині XVIІ ст. Козацькі основи виховання та навчання просякали усі культурні та
освітянські нашарування суспільства. Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%).
Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли
вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак поступово освіта дедалі все більш відривалася від життя.
Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Києво-Могилянській академії факультет
медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який
проходив, головним чином, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом з ліквідацією
Гетьманщини та закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II. Після цього процес розвитку
освіти на українських землях поступово йде на спад. Подальший хід подій показав, що дедалі все більш було
важче виховувати та вчити дітей в рамках національної системи освіти і на героїчних традиціях минулого
українського народу.
3. ОСВІТА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА НАПРИКІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Цей період характерний в історії України тим, що українські землі були поділені між двома великими імперіями:
Австро-Угорською і Російською. Положення українців в них істотно не відрізнялося: і в Австрії, і в Росії
українська нація була політично безправна та вважалася за другорядну – малоосвічену та малокультурну.
Верхівка українства в більшості своєї перейшла на бік поневолювачів та поступово асимілювалася до „великих”
народів. Українські школи і взагалі українська освіта знаходилися в жалюгідному становищі.
Кількість початкових шкіл у підросійській Україні у ХІХ ст. не задовольняла потреби народу навіть в початковій
освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15 – 20%. Якість навчання у народних школах була
низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які на момент 1900 р. становили 80% від усіх
початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.
Освітянській процес підкорявся управлінню російських чиновників та розвивався за їхніми теоретичними
розробками та відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та
реальні гімназії (замість повітових училищ) – неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії
поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них вступити.
Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.
Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади
