зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.
У підросійській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і
програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала
русифікаторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким
проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв
видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові
народні училища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано
Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті взагалі.
На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше:
парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.
Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшення
народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника
українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва й домоглася
ухвалення низки законів. Того ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті,
переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість
українців. У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у
Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване.
Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ
українців до Львівського університету.
Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів,
реформи були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. про мову
викладання в середніх і народних школах польська мова ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах
Галичини.
У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). За
рішенням польського сейму 1886 р. основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною.
Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але по суті це була прихована форма шовінізму. З метою
обмеження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма
навчання у сільських школах скорочувалася і не давала жодних прав на продовження освіти.
Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 р. створено Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли
представники від «Просвіти», «Учительської громади», Наукового Товариства імені Шевченка та інших громадських
і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники українського народу
– Х. Алчевська, Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Франко, Л. Українка, Т.
Лубенець та інші.
На українських землях, що входили до складу Російської імперії, значний внесок у виховання національних
почуттів українців відіграла творчість Т.Г. Шевченка (1814 – 1861). У своїх віршах він обстоював ідеї доброї,
чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина. Його твори дають широке уявлення про освітньо-виховний
ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна
застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю.
Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823 – 1871).
У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до
життя і праці, як формування у неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ
має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого
навчання, збагатив принципи навчання.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний
український педагог А. Макаренко (1888 –1939). Він розробив і втілив у практику принципи створення й
педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої
дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.
У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878 –
1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в
українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і
практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та
практики навчання в сучасній школі є його підручник для педагогів «Загальні методи навчання». У ньому детально
проаналізовано філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи
навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання.
Висновки
Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України-Руси
та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави – це відкритість до світу, європейська
орієнтація, прив’язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти.
В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід
країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні
школи, вищі школи – академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а
також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти.
Освітня система України часів козаччини була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні
школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи – академії, університети. Ця освітня система діяла ефективно,
забезпечивши практично повну грамотність населення, про що, зокрема, свідчать закордонні джерела, а також
вітчизняну вищу освіту для гетьманів, козацької старшини, українських науковців.
Українська педагогічна думка XVIII ст. розвивалася в контексті російської та австрійської культур. І хоча,
адміністративно, в цей час освітянський процес підпорядковувався чужинському впливу, в українському народі під
впливом ідей національно-визвольного руху поступово утворювалося переконання в необхідності розвитку власної
культури, в тому числі – освіти та виховання.
Література
Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник. – К., Либідь, 2006. – 424с.
Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура Я.С., Клапчук С. М., Кузьменець О. В. Історія української та зарубіжної
культури. – К., Вища школа, 2000. – 325с.
Довідник з історії України. А – Я. – К., Генеза, 2001. – 1136с.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., Глобус, 1991. – Т.1: До половини XVII століття. – 238с.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., Глобус, 1991. – Т.2: Від половини XVII століття. – 351с.
Огієнко І. Українська культура. – К., Наша культура і наука, 2002. – 342с.
Фіцула М.М. Педагогіка. Загальні засади педагогіки. Теорія освіти і навчання (дидактика). Теорія виховання.
Школознавство. З історії педагогіки: Навч. посібник. – К., Академія, 2000. – 542с.
Ягупов В.В. Педагогіка. – К., Либідь, 2002. – 560 с.
15
