Заказ 56. Філософія
Філософія Г.Сковороди
Історичні форми матеріалізмуЗміст
1. ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Слобожанщині. Після
навчання у сільській школі він навчався у Києво-Могилянській академії (з перервами) – з 1738 до 1750 р. У
1742-1744 рр. був співаком у придворній капелі цариці Єлизавети в Петербурзі. Майже два з половиною роки – з
1750 по 1753 р. – Г.Сковорода перебував за кордоном, де поповнював знання з філософії. Повернувшись в Україну,
займався педагогічною практикою. Зрештою обрав шлях вільного мислителя-мандрівника і впродовж 25 років
проповідував свої філософсько-етичні погляди в гущині українського народу.
Помер Г.Сковорода 9 листопада 1794 р. у с. Іванівці (нині Сковородинівка) на Харківщині.
В діяльності Г.Сковороди як філософа розрізняють 3 напрямки:
1. Самопізнавальний: осягнення свого внутрішнього світу та своєї ролі як особистості в служінні людям.
2. Пропагандистський: написання діалогів, інших творів, розповсюдження своїх етичних поглядів у громаді.
3. Богословський: написання трактатів, присвячених розв'язанню проблеми Біблії.
Усі ці 3 напрямки пов'язані один з одним, і філософія Сковороди є єдиною в своїй основі, бо свої головні
положення Сковорода висловлював в усіх працях не тільки філософсько-богословських, але й літературних та
навіть в листах. За мету свого життя він вважав горіння в ім'я пошуку філософсько-світоглядної основи
духовного відродження рідного народу. Життя і філософія Г.Сковороди – це єдине нерозривне ціле, метою чого
було збудити рідний народ до нового життя.
Геніальність Г.Сковороди як мислителя та історичної особи полягає в тому, що він своєю творчістю, власним
життям показав єдино можливий на той час шлях порятунку українського народу від загрози морального розкладу і
денаціоналізації.
1.1. Онтологічні погляди Г.Сковороди
Філософія Сковороди є не матеріалістичною, а ідеологічною. Теоретична філософія Сковороди така. Є два начала –
видиме та невидиме; тлінне і вічне. Цими двома началами перейняте усе у всесвіті. Сковорода є немов би
дуалістом, але ці два начала мають у нього неоднакову вагу: перше – субстанція, друге – атрибут. Цими началами
перейняті всі три світи: великий, або космос, що складається з багатьох інших (не тільки Земля, але й інші
планети, на яких також є мешканці): малий, або мікрокосмос, тобто людина; третій – символічний світ, або
Біблія. У великому та малому світах, як навчав Сковорода, вигляд речі дав знати про заховану під ним форму або
вічний образ, так само і в символічному світі або Біблії, збір тварин складав матерію (тобто тут Сковорода
відкидав матерію), але над нею стоїть начало вічності – це є образ або форма. Таким чином, у всесвіті є 2
світи – невидимий та видимий, як яблуня та її тінь; вона стоїть нерухомо, а тінь її то збільшується, то
зменшується, то народжується, то вмирає. Так у природі, так у людині. У ній також 2 начала: старе та нове,
тимчасове та вічне, вони зливаються одне з одним, як тінь з деревом, але й у тлінному відбивається нетлінне. У
Біблії під матерією ховається вище духовне розуміння (початок вічності, або Бог). Видимий світ, за Сковородою,
не обмежений ні часом, ні простором.
Так, як і Дж. Бруно, Сковорода оповідає про незлічимі і заселені інші планети. Початком всього існуючого є
Бог, творча сила, яким перейнята уся матерія. Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш
світ, усі світи, коли вони без числа – це лише тінь вічного. Існування Бога для Сковороди очевидне: не бачити
нього – то є сліпота, не чути Бога –глухота, а не говорити про нього – німота. Для того, щоб пізнати Бога, не
потрібно вимагати чуда, і не потрібно цікавитись деталями. Чуда вимагає той, хто не вірить Богові.
В цілому, по відношенні до онтології, Сковороду слід вважати ідеалістом-моністом. Дуалізм, що не раз
приписувався Сковороді, походить від неуважного читання тих його трактатів, де він про це говорить.
1.2. Релігійний антропологізм Г.Сковороди
Людину Г.Сковорода ставив у центрі всього світового життя. Для нього джерелом розв'язання усього таємничого у
житті є людська особа, а не Бог або світ. На думку Г.Сковороди, в людині скупчені усі запитання і таємниці
світу. Гносеологія Сковороди також виходила з його вчення про людину. Людина є основою всякого пізнання.
Початок будь-якого пізнання – самопізнання людини.
Світ і Бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі Бога: пізнавши себе самого до
самісінького кінця, кожна людина, незалежно від її віри, може знайти в собі початок вічності, тобто Бога. В
основі пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є теж саме. Не відкидаючи ніяких
наук, єдиною верховною наукою для всіх, потрібною й універсальною, він визначав ту, яка торкається
антропологізму, тобто самопізнання людини, а саме філософію, бо без неї неможливе найпотрібніше для всіх
загальне благо – щастя.
Наука про людину тісно пов'язана у Сковороди з наукою про світ. Людина в собі може мати і світ, і Бога. Вони
пізнаються через людину. Ту універсальну подвійність, яку філософ бачив у людині, він бачив і в макрокосмосі –
у великому світові.
Бог і людина пов'язані між собою особливо. Бог, якого Сковорода іноді уявляв собі ще і механіком, що слідкує
за великою машиною, з машини складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо людини.
Який Бог не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь псується. Але це вже є винними самі люди. І
через те світ, в якому ми живемо, недобрий, це і за висловом Сковороди: ''море потопляющихся", (країна, де
лютує мор, тюрма, вогнище, танок божевільних). Так суворо дивиться на світ Сковорода і, напевно, тут є багато
чого від чернецької філософії, яку він слухав у академії. Не менш песимістично дивиться він і на людське
життя, зіпсоване самими людьми: це життя, на його думку ніщо інше, як "сон турка опьяненного опием". А проте у
цьому невіддаленому світі люди рівні. Рівність людську Сковорода уявляв собі як систему повного водою різного
розміру посуду, поставленого один у другий. Оце й є "нерівна рівність" Сковороди.
Завдяки тому, що люди знаходяться під особливим піклуванням Божим, Бог дарував людині премудрість. Як розуміти
цю премудрість – Сковорода конкретно не визначив. Найчастіше він казав, що це є "нечто, що надає гармонії
всьому." Вона подібна до симетрії у фігурі; премудрість породила розум у людині.
Людина народжується на світ без премудрості, але для неї метою життя є єднання з премудрістю. Саме премудрість
надає міцності людській громаді, вона перетворює людину в справжню, істинну людську істоту.
Премудрість –- це, наче мале зернятко, з якого виростає велике дерево, схожа вона й на царя, що поселився у
маленькій хатині, її одна присутність може зробити речі божественними . Так і Біблія зробилась божественним
світом через премудрість. Символом цієї премудрості є голуб з маслиновою гілочкою.
Але найвищим представником премудрості є Христос, син Божий. Сковорода вірив, що він народився від Діви Марії,
хоча й рекомендував ніколи про це особливо не роздумувати. Єднання з премудрістю-Христом і є метою людського
життя.
1.3. Відношення до Христа і релігії
Сковорода дуже багато уваги приділяє Христові. Христос був для нього більше якоюсь частиною премудрості, ніж
реальною людиною. Про Христа він так відгукуєтся: "Єдин єсть во веки непроницаем в самий центр сердца нашого й
души нашея. Сей то єсть истинний человек, предвечному своєму Отцу существом й силою равен, один во всех нас й
