Дослідження продуктивності кожного стилю довели, що найефективнішим є демократичний стиль управління, який
створює умови для ефективного виробництва та сприятливий морально-психологiчний клімат у колективі.
Керівник-демократ у роботі широко спирається на своїх підлеглих, делегує відповідальність своїм заступникам з
усіх оперативних питань, наділяє їх відповідними правами та повноваженнями. Відбувається розподіл влади на
основі взаємної домовленості, але при цьому керівник залишає за собою право вирішувати магістральні,
масштабні проблеми (хоча може i не скористатися цим правом).
Типовим для демократичного стилю управління є використання позитивних стимулів до роботи: заохочення,
перспективи “завтрашньої радості”, спираючись на природний потяг людини до приємного, що повніше задовольняє
її потреби. Свої вимоги демократ висловлює найчастіше в м'якій, консультативній формі: побажання, поради,
рекомендації.
При демократичному стилі управління існує тенденція поширення гласності: процес прийняття рішень має бути
відкритий для всіх. Постійні наради із цілеспрямованою інформацією покращують стосунки між людьми,
злагодженість у діях, групову орієнтацію, розвивають у працівників почуття спільної відповідальності, що
позитивно впливає на продуктивність праці.
Понад 30 % робочого часу керiвник-демократ витрачає на відвідування виробничих підрозділів, зустрічі з
працівниками безпосередньо на робочих місцях. У процесі такого спілкування він глибше пізнає підлеглих, їх
потреби, турботи, допомагає вирішувати виробничі та особисті проблеми.
Демократ постійно турбується про згуртованість трудового колективу, прагне підтримувати єдність працівників,
попереджає ускладнення в людських стосунках. Добрі стосунки допомагають їм співпрацювати. Демократ працює з
колективом у цілому, нікого особливо не відокремлює, не порушує офіційної субординації, не протиставляє своїх
заступників їх підлеглим, не є стереотипним в оцінках i поведінці. Він добре орієнтується в людях, вміє
абстрагуватися від власних якостей, суб’єктивізму в оцінках i адекватно розуміти інших людей. Демократ
враховує в роботі індивідуальні властивості особистості підлеглих: вивчає їх потреби, інтереси, причини
соціальної активності й прагне погодити їх з інтересами справи. При організації виробничої діяльності
враховує психологію особистості підлеглого, підбирає для нього доручення i завдання, визначає засоби впливу,
зміст вимог.
Схема показує, що при демократичному стилі управління керування здійснюється за рахунок спільного вирішення
проблем, тобто за участю якомога більшої кількості членів колективу. Керівник не тільки веде за собою
колектив, а й прислухається до думки підлеглих, враховує її при прийнятті управлінських рішень (двосторонній
зв'язок).
Ліберальний стиль
Ліберальний стиль часто називають потуральним, анархічним. Основна його відмінність – незначна активність
керівника в управленні. Його мало цікавить процес повсякденної роботи, він не часто відвідує виробничі
підрозділи, слабо здійснює функції контролю.
Більшу частину робочого часу такий керівник витрачає на наради, кабінетну роботу. Як результат – слабка
обізнаність зі станом справ на підприємстві. Ліберал – людина невимоглива. Часто такий керівник на власний
розсуд або з опосередкованої ініціативи неформального лідера делегує, передоручає йому свої повноваження.
При цьому ступінь особистої участі керівника в управленні не досягає оптимального рівня. Часто справа доходить
до того, що він змушений умовляти підлеглих виконати ту чи іншу роботу i навіть сам береться за виконання
доручень, не виконаних його підлеглими.
О.М. Уманський, В.Г. Сумцов вважають, що ліберальний стиль доцільно використовувати лише там, де цього
потребують інтереси справи, колективу, а не особисті інтереси і нахили керівника [9]. Наприклад, у ситуаціях,
коли робота носить індивідуалізований характер або коли підлеглі можуть самостійно планувати свою діяльність,
а керівник виконує лише контролюючі функції. Ефективність використання цього стилю прямо пропорційне рівню
свідомості й відповідальності працівників. Елементи ліберального стилю слід використовувати в управлінні
колективами інтелектуалів.
Схема показує, що при ліберальному стилі, керівник тільки умовно (мінімально) вважається таким. Велике
значення при цьому набувають підлеглі, що мають можливість нав’язувати свою думку, проводити у життя власні
рішення.
Типи лідерства розглядаються у межах різних концепцій і підходів.
Класичною є типологія лідерства М. Вебера, який виокремлює три типи лідерства – традиційне, харизматичне й
раціонально-легальне.
Традиційне лідерство ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки
власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв.
Харизматичне лідерство ґрунтується на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке
слово "харизма" означає "милість", "благодать", "божий дар". У період утвердження християнства ним
характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними
релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення
сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.
Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та
у праві на панування органів, які здійснюють владу.
Досить широкого розповсюдження в США набула і так звана мотиваційна теорія лідерства, представники якої
(У. Мітчел, Е. Еванс) доводять, що ефективність лідерства залежить від його впливу на мотивацію
послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання і на задоволення , яке вони відчувають у
процесі роботи. Ця теорія передбачає певну структуру лідерського процесу, визначаючи наступні типи лідерської
поведінки:
підтримуюче лідерство;
директивне лідерство;
лідерство, орієнтоване на досягнення якісного результату. Воно містить у собі установки та поведінка
послідовників, які враховують задоволення чи незадоволення роботою, схвалення чи несхвалення лідера,
мотивацію поведінки; ситуативні фактори, що включають індивідуальні риси послідовників та фактор
„навколишнього середовища” (поставлене завдання, система влади в групі і т.д.).
Проблемами лідерства займаються і вітчизняні вчені, як соціологи, так і психологи. Наприклад, Б.Д. Паригін
допускає існування восьми типів лідерства, класифікуючи їх за трьома ознаками: змістом діяльності
(лідер-натхненник, лідер-виконавець, діловий лідер), за стилем лідерства (авторитарний і демократичний лідер)
та характером діяльності (універсальний і ситуативний лідер) [8].
О.М.Уманський розглядає такі типи лідерства в малих групах:
1) лідер-організатор;
2) лідер-ініціатор – висуває пропозиції, що служать початком групової дії;
3) лідер-ерудит;
4) лідер-генератор емоційного настрою групи;
5) лідер емоційного тяжіння, який відповідає соціометричній „зірці”;
6) лідер-умілець, кращий за інших, здатний виконати будь-яке завдання [9].
Дж.Юкі та Б.Трейсі в 1992 р. провели дослідження і виявили дев’ять дійових тактик впливу мотиваційного лідера
на оточення:
