забарвлення відчуття приналежності), а також включення у свій внутрішній світ групових цінностей та прийняття
їх як особистісно значущих;
3) ідентифікація як один з показників стратометричної концепції А. Петровського. В цьому випадку йдеться про
рівень розвитку групи.
Незважаючи на те, що ці три варіанти функціонування ідентифікацій малосумісні і їх об’єднання носить дещо
еклектичний характер, автори, на нашу думку, визначили головну, „ядерну” ознаку ідентифікації –
процесуальність. Тобто, ідентифікація є процесом соціалізації індивіда, який впливає на розвиток його
самосвідомості.
Для визначення ідентичності першим розглянемо класичне визначення ідентичності зі словника Райкрофта [28, с.
51]. У “Критичному словнику психоаналізу” ми можемо прочитати наступне: “Ідентичність (identity) – почуття
безперервності свого буття як сутності, відмінної від усіх інших. Згідно з E. Erikson (1953), багато аспектів
розвитку “Его” можна сформулювати в термінах росту почуття ідентичності; криза ідентичності, більш-менш
виражена, характерна для пізнього підліткового періоду і юності. Почуття ідентичності втрачається при стресах
(приклад дисоціації свідомості, коли людина загнана в ситуацію, де в неї немає свободи вибору) і стає
перекрученим при шизофренічному маренні тотожності, що лежить в основі почуття спустошеності та компенсується
манією величності. Багато проблем ідентичності сконцентровані навколо питання про роль ідентифікацій.
Ідентифікація – процес, за допомогою якого людина:
а) поширює свою ідентичність на когось іншого;
б) запозичує від когось;
в) плутає свою ідентичність з ідентичністю іншого.
Вважається, що нездатність до ідентифікації в дитинстві з батьками (особливо з батьками своєї статі) зменшує
почуття ідентичності, але і невдалий відхід від ідентифікації з ними в підлітковому віці приводить до того ж
результату. Почуття ідентичності, ймовірно, є синонімом самосвідомості, і його можна розглядати як
суб’єктивний еквівалент “Его”, що психоаналітична теорія схильна наділяти об’єктивністю. Незрозуміло, чи є
пошук ідентичності, яким стурбовані багато американських авторів, пошуком ролі чи пошуком заглибленої
самосвідомості”.
Інше, досить велике й об’ємне, визначення ідентичності, що містить у собі дві словникові статті:
“ідентичність” і “ідентичність Я”, – ми можемо знайти в сучасному глосарії Мура і Файна (2000). Воно
починається з опису почуття ідентичності, яке дане Е. Еріксоном у своїх роботах і яке означає “одночасно і
стійку внутрішню тотожність... і стійку подібність деяких основних властивостей з іншими людьми”. Це почуття
ідентичності з’являється після закінчення підліткового періоду. До його закінчення ми можемо говорити лише про
процес еволюції психологічної Самості. В основі формування ідентичності, на думку авторів глосарія, лежить
розвиток образу тіла, що знаходиться в процесі сепарації – індивідуалізації. Потім, на основі попередніх
бісексуальних ідентифікацій, ця основа трансформується у свідоме почуття ідентичності, що виникає з існуючої
“Я-концепції”, і постійне почуття ідентичності в часі, що виникає з інтеграції різних “Я-концепцій” і
особистісних ролей, співвіднесених з чужими.
Як ми можемо бачити, червоною ниткою через усе визначення Райкрофта, а також Мура і Файна, проходять ідеї
Е. Еріксона про ідентичність. Його точка зору на ідентичність стала базовою позицією і відправним пунктом для
всіх наступних дослідників ідентичності. Подальші дослідження деталізували поняття та внесли нове в концепцію
ідентичності Е. Еріксона, не змінюючи її загального напрямку. Тому ми вважаємо за необхідне досить докладно
зупинитися в нашій роботі на дослідженнях ідентичності Е. Еріксона .
У 1967 році, узагальнюючи двадцятилітні праці, присвячені вивченню ідентичності, Еріксон видає книгу
“Ідентичність: юність і криза” (39). Але навіть тоді він вважав, що не може дати остаточного визначення даного
поняття. Тоді Еріксон робить припущення про те, що єдиний шлях визначити ідентичність - це спробувати
зрозуміти, в яких контекстах вона могла б бути застосована.
Вивчаючи роботи Е. Еріксона, ми можемо виділити три, на наш погляд, основні напрямки розгляду концепту
ідентичності. Можна сказати, що Еріксон розглядає ідентичність у різних, але взаємозалежних між собою
аспектах: відчуття ідентичності, процес формування ідентичності й ідентичність як конфігурація, результат
цього процесу, що стає однієї з основних внутрішньопсихічних структур.
Відчуття ідентичності. Своє дослідження ідентичності Е. Еріксон починає, виходячи із робіт У.Джеймса, Дж. Міда
і З.Фрейда. Треба відразу сказати, що термін “ідентичність” В. Джеймсом не використовувався. Еріксон лише
робить своє припущення про те, що Джеймс має під “суб’єктивним натхненним відчуттям тотожності і цілісності”
свого “Я” - “відчуття ідентичності”. Саме з цього відчуття ідентичності, переживання дитиною “почуття
ідентичності” і починається, з погляду Е. Еріксона, ідентичність. Еріксон вважає, що “найбільш раннім і
найбільш недиференційованим “почуттям ідентичності” стає почуття взаємної довіри, що виникає в самих ранніх
відносинах між матір’ю і дитиною [39, с. 114]. Основи ідентичності, що формуються у дитини, містяться в цьому
“почутті ідентичності” і обумовлені раннім дитячим досвідом, залежать, насамперед, від “якості зв’язків дитини
з матір’ю” [39, с. 113]. Таким чином, щоб у дітей виникло це вищеописане почуття довіри, відношення матері до
дитини повинне поєднати в собі гарний емпатичний контакт із дитиною і тверде почуття власної впевненості [39,
с. 113]. Це почуття ідентичності супроводжує нас усе життя. Ми переживаємо його як “оптимальне почуття”
“психосоціального благополуччя”, “відчуття себе у своїй тарілці”, і лише в кризові моменти нашого життя може
здаватися нам “занадто усвідомленим”. Воно досягає кульмінації своєї усвідомленості в підлітковий період у
формі переживання “гострого усвідомлення ідентичності” [39, с. 175]. Кінець дитинства – це саме той період, у
якому і виникає психічна цілісність, що Еріксон назвав “почуттям внутрішньої ідентичності”. У цей момент стає
можливим простежити наявність зв’язку між відчуттям себе в минулому, сьогоденні і майбутньому і між власним
уявленням про себе і тим, як мене бачать інші.
Формування ідентичності протікає “здебільшого несвідомо” на всіх рівнях психічної діяльності [39, с. 32]. Цей
процес являє собою “процес одночасного відображення і спостереження”, у результаті якого формується
конфігурація, що складається з двох основних складників: власної оцінки себе в співставленні з оцінкою його
іншими та оцінки суджень інших про нього в співставленні з тим, як індивід сприймає себе порівняно з цими
іншими, значимими для нього. “Описаний процес перебуває в постійній зміні і розвитку”. Його можна представити
в нормі як процес “постійної диференціації”, “в міру того, як розширюється коло значимих для індивіда облич:
від матері до всього людства. Процес формування ідентичності продовжується все життя індивіда. Словами
Е. Еріксона “він починається десь під час першої “дійсної зустрічі” матері і дитини - двох людей, що пізнають
одне одного через дотик, і “не закінчується” доти, поки в людині не гасне здатність пізнавати інших” [39, с.
32].
Е. Еріксон називає життєвий цикл людини епігенезом ідентичності. Це значить, що усі виділені ним вісім
послідовних стадій є етапами формування ідентичності. Кожна стадія робить свій безпосередній внесок у розвиток
ідентичності, що визначається досягнутим після проходження цієї фази розвитку домінуючим почуттям, одним з
полярної діади: довіра – недовіра; автономія – сором, сумнів; ініціатива – почуття провини; творення – почуття
неповноцінності; ідентичність – поплутана ідентичність; інтимність – ізоляція; генеративність – стагнація;
інтегративність – безвихідність.
Протягом усього дитинства відбувається “спробна кристалізація ідентичності”. У зв’язку з цим, Еріксон
вибудовує динамічну схему процесів, що послідовно змінюють один одного і беруть участь у формуванні і розвитку
“Его”: механізм інтроекції, ідентифікації і формування ідентичності. У результаті “безлічі успішних
ідентифікацій у дитини починають складатися очікування з приводу того, що значить бути старшим і що значить
бути молодшим”. Ці очікування наслідків стають частиною ідентичності. Але сам процес формування ідентичності
починається тоді, коли ці ідентифікації стають непридатними. Ідентичність містить у собі всі значимі
ідентифікації, але змінює їх з метою створення єдиного і причинно пов’язаного: відмовляючись від одних і
взаємно асимілюючи інші та поєднуючи їх у нову конфігурацію. Ця конфігурація, що розвивається, поступово
протягом усього дитинства встановлювалася, синтезуючи і ресинтизуючи “Его”, і містить у собі конституційно
обумовлені властивості, ідеосинкретичні потреби лібідо, гарні здібності, значущі ідентифікації, ефективні
механізми захисту і послідовно прийняті ролі. Таким чином, ці перераховані Е. Еріксоном складові частини, що
ми могли б назвати компонентами ідентичності, ми можемо прийняти за основні лінії для подальшого більш
детального вивчення ідентичності.
Ідентичність як конфігурація. З цього погляду, велике значення для вивчення ідентичності має середовище,
причому середовище не тільки зовнішнє (об’єктивний світ людей і їх взаємин, що існує навколо індивіда), але й
аналогічне зовнішньому внутрішнє середовище (внутрішній світ значущих інших і їх відносин). “ З погляду
